А Миколка:
— Хе-хе… А я: "Чоботи порвались", а вони: "На
тобi".
— Отож… А я: "Петре, позич, будь ласка", а вiн:
"Найми", — каже.
— Боже мiй, — мати до Миколки, — отакий хлопець та в найми… нiзащо, нiзащо! — Узяла та до себе його так пригортає: — Мiй синочок! — каже. — Гляди ж тепер, слухай учителя, бач вiн який!.. учись ото!
Прокiп:
— А вчись… звiсно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?
— Оцю вивчив, i цю, а цю… ось поки, — показує пальцем йому Миколка.
— Ото по бублик по той? ач бублик який… Що воно за бублик такий?
— Хм-хм… то "О".
— "О! ач яке!.. А то далi?.. Що то за кочерга така?
— То "Г".
— Ач яке!.. А картинки є тут?
— А є… ось, — знайшов йому.
— Ач як!.. А то ж що за копицi такi?
— То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?
— Бо' йо'зна… як можна сили божi знати?
— А я знаю!.. з води… парою йде вгору.
— Ач який… хм-хм… i он про що зна!
— Я ще й про блискавку й про грiм знаю. Це люстричество… з землi набирається в спеку та й креше там i грюка.
Прокiп так дивиться на його. А мати:
— Який!.. А ще ж це тiльки другу зиму в школi вiн. Прокiп:
— Миколко, Миколко!.. Що який то ти… що я б тебе… не знаю… я б тебе паном зробив!.. я б тебе… в семiнарiю в саму!.. я б тебе… Ех! — Помовчав. — Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе… хоч би хоч ти не страждав, як я оце… Хоч би хоч… у хторокласну тебе.
А Миколка:
— Так… тату… у хторокласну, у хторокласну!
— Боже мiй, хiба ж я ворог дитинi своїй!.. спроможусь, боже мiй!
Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога…
— Тату… я, я до вчителя пiду.
— Чого?
— Хи-хи… хочеться.
Надiв подарованi чоботи, за шапку й гайда. Увiйшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:
— А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!"
— Що таке?
— Батько… в школу… у хторокласну… мене.
— Гаразд. Iди ж сюди! — За руку його та до себе в свiтлицю.
Увiйшов Миколка i дивиться, так дивиться скрiзь.
— А що ти? — вчитель до його.
— Ну й… ну й гарно в вас!
В учителя й справдi гарно було. Стiл застелений був скатертиною цяцькованою. На столi лампа горiла в голубiй будцi; блищав самовар. По долу стежечки рябiли. Червонiло лiжко пiд стiною. На вiкнах квiтки… на стiнах картини.
— Ну й живете ви в гарному в якому! — дивується Миколка.
— В гарному! — осмiхається вчитель. — Ото вчись, то й ти будеш у такому…
— I я… А як же… як воно, як жить у такому?
— Учись — побачиш… Сiдай лиш, чаю вип'єш.
Учитель налив йому, сахару вкинув двi грудочки.
— Сiдай! — Миколка сiв на краєчку на стiльчику, дивиться на стакан та так осмiхається.
— Хм-хм… так це… це менi пить?
— Тобi ж, тобi… бери ложечку, мiшай!
— Хм-хм… як же воно?
— Бери он i булку. Бере осмiхається, присьорбує… Учитель тим часом узяв скрипку, грати давай, i як загра-загра… Миколка:
— Ну й, ну й… — та й устав.
— Що? — учитель до його.
— Н… не знаю… гарно… Я б день i нiч грав…
— Учись — гратимеш.
— Гратиму!.. й я гратиму? Ну й… — глянув навкруги, — ну й життя гарне!..
* * *
На другу осiнь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярiв, вiн вернувся у свою хату, сiв одпочити. Наступав холодний та сумний осiннiй вечiр. Надворi негода, дощ, а в хатi учителя тепло й привiтно. Книжки рядками стоять на поличках, на столi ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хатi, часами зупинявся коло вiкна, прислухався, як гуде й завиває вiтер, як дощ порощить по вiкнах; далi сiв за книжку, чита. Трохи згодом чує — щось грюкнуло у прихожiй, забалакало. Одхиляє дверi, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого мiсця шукає, обiрваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щiчки кругленькi…
— Миколка, це ти?
— Я… — та скривився-скривився.
— Як це ти, що це?..
— Та… та… їсти нiчого, топить нiчим, удягтися…
— Бiдненький!..
— А батько… простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи дранi… ноги крутить…
— Так ти це…
— Були до хазяїна… найняли… так… я… не здужаю… аж захворiв був… Так мене в поводаторi це…
Дверi в свiтлицю одхиленi були… Стiл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини… Глянув Миколка… заплакав…