Похорон друга – Павло Тичина

ПОХОРОН ДРУГА

Вже сумно вечір колір свій міняв

з багряного на сизо-фіалковий.

Я синій сніг од хати відкидав

і зупинився… Синій, оркестровий

долинув плач до мене. Плакав він,

аж захлинався на сухім морозі:

то припадав зеленим до ялин,

що зверху червоніли при дорозі,

то глухо десь одлунював в саду.

І від луни в повітрі оддавало,

немов, на тон не строючись в ладу,

там тисячі оркестрів разом грало,

мішаючи мотиви…

Усе міняється, оновлюється, рветься,

у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,

замулюється мулом, порохом береться,

землі сирій всього себе передає.

Над ким ті сурми плакали?

Чого тарілки дзвякали?

І барабан як в груди бив —

хто вік свій одробив?

…Потухав багряний колір.

Водяно-зелена

світилась хмара. Мутно світ стояв —

немов він був просвічений з рентгена…

І я зірвався і побіг! Такий,

такий же вечір був тому й два роки,

як з другом я прощався. Кінь баский

подаленів тоді і зник… І строки

минули — вдарила війна. І друг

подав про себе вістку: вся ж країна

гордилась ним, який, немов той плуг,

в'оравсь у ворога! І кров зміїна

круг нього по коліна піднялась…

Та друг мій, Ярослав, ще й після того

не раз був на устах усіх. Велась

жорстока боротьба за Харків. Строго

його оточували наші. Все ж

нерівні були сили, й Ярославу

прийшлося битись в загравах пожеж

всю ніч проти восьми. Ще більшу славу

він заслужив собі, як врятував

людей, що їх збирались саме вішать

фашисти. З військом він одвоював

село, та й сам погинув… Злішать, злішать

мене ця смерть навчає! Вранці я

по радіо про тебе, о мій друже,

почув — і враз в очах моїх твоя

труна заколихалась… Дуже, дуже

хотів би я тебе — хоча б в труні,

хоч мертвого побачить!

Усе міняється, оновлюється, рветься…

…І хитався

передо мною катафалк, як в сні.

Процесію догнавши, я вглядався

у гроб закритий, хоч і добре знав,

що Ярослав не тут: його ховають

без мене… там… на фронті! Й заридав

оркестр ізнов.

Усе міняється, оновлюється, рветься,

усе в нові на світі форми переходить.

І дивно! Сурми грають,

військові йдуть в процесії, а я

(ніяк подвоєності не позбавлюсь!)

дивлюсь, як бурякова течія

зника на заході… І не цікавлюсь —

Над ким ці сурми плакали?

Чого тарілки дзвякали?

І барабан як в груди бив —

хто вік свій одробив?

Та хто ж — хіба потрібно тут питать?

В труні цій воїн — значить, той, хто волю,

країни волю боронив! Світать

від нас же стало на весь світ. По полю

такого розцвіло було квіток —

братерства й дружби… вже зоря слов'янства

й на Захід сяяла!.. І ось — не в строк

знялось виття фашистського поганства.

Шарпнуло кігтями — і без остач

усіх нас зачепило… Сумно грають

в оркестрі,— а мені здається: плач

це з України… Сурми хай ридають!

Хай розговорять горе удови

і матері, що йдуть за гробом, тужать

і плачуть — руки простягають… Ви!

трикляті гітлерівці! Не подужать

все 'дно вам нас ніколи! Так за що ж

ви мучите народ безвинний? Може,

од нас ви вищі? благородніш? Лож!

Собаці благородство не поможе,—

тим більше вовку.

…Мов на лапах вовк —

на заході ощирилася туча.

Упали сумерки. Оркестр замовк,

і стало тихо… Рота Всевобуча

назустріч нам пройшла. Повезли он

білизну в госпіталь на санях. Діти

з собакою пробігли. В хриплий тон

завод загув і стих. Взяло темніти.

І місто на очах мінилось. Сніг

на вулиці одсвічував фосфором.

Від ліхтаря процесії все біг

вперед промінчик… Сум мене наліг —

і реквієм душа співала хором.

Усе міняється, оновлюється, рветься,

у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,

замулюється мулом, порохом береться,

землі сирій всього себе передає.

Усе в нові на світі форми переходить,

перебуває в тьмі — й на сонці, як в раю.

Із краю в край людина світ весь перебродить,

щоб цілу вічність знов одлежувать свою.

І кожен день, і кожную ясну годину

розторгується й закривається земля.

І перемелює вона в зубах людину,

як випадковая із хаосу змія.

Та ні, життя тримає строгу послідовність,

і що здається хаосом — є тонкий лад.

В історію поглянь: до боротьби готовність

одсвічує тобі од всіх її свічад.

Готовність стать на битву за свою свободу

народам гнобленим й безправному рабу.

В безсмертя не увійдеш, як не знайдеш броду,

щоб перебрести через правди боротьбу.

Й сама земля — не є змія, а рідна мати,

яка тебе всякчас і носить, і глядить…

Законів боротьби нікому не зламати,

закони материнства не перемінить.

І те, що в світі рух іде стрибком, не плавко,

говорить нам: Іди! лиш наша вірна путь!

П'єш кров, фашистськая ти, гітлерівська п'явко!

Ще буде — не турбуйсь! — води тобі не подадуть!

І здохнеш без води. Народ твій зостанеться,

який, як сам не раб, прокинеться ж до боротьби.

Усе міняється, оновлюється, рветься,

до світлої іде народолюбної доби.

Тобі в крадіжечках — як злодію ведеться.

Та попадешся ж ти, обскубана, як птах.

Усе міняється, виліплюється, мнеться,

мов глина творчая у скульптора в руках.

А скульптор — сам народ, який стоїть, не гнеться,

хоч ти його й спішиш рабом своїм зробить.

Усе підводиться, встає, росте й сміється,

і мертвому тобі — живих нас не убить.

…Оркестр заграв. В заулочок якийсь

процесія вся наша повернула —

і блиснули огні заводу… Ввись

зробилось якось вище: світлі дула

прожекторів урізались аж ген

у вишину — й пересуватись стали…

Обапол, наче китиці знамен,

з засніжених ялин униз звисали

обривки глиці…

Усе міняється, оновлюється, рветься,

у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,

замулюється мулом, порохом береться,

а потім знов зеленим з-під землі встає.

А! Та ось уже

й кладовище. Спинили коней. Ніжно

взяли труну на руки. (Мов драже —

посипалась крупа з дерев і сніжно

скотилася із віка). Взяв і я

труну піддержувать плечем. Несли ми,

а нас все обганяли (бо ж життя

спішило) — хто з вірьовками важкими,

хто з заступом. І кожен угрузав

в снігу,— як грузли й ми. Все ж темнотою

дійшли ми якось між хрестами. Брав

мороз на ніч. Ми з ношею святою

добралися до ями й, знявши з плеч

труну, поставили її на глину,

що од країв була.

— Червоний меч! —

тут виступив промовець,— всю країну

боронить од фашиста! (Ближній гай

враз зашумів. Упала з криком жінка:

— Труну одкрийте!.. Синку, ручку дай!

О, що зробила вам моя дитинка?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар