ПАВЛО ТИЧИНА
ПЛУГ
Братові Євгену Тичині присвячую
ПЛУГ
Вітер.
Не вітер – буря!
Трощить, ламає, з землі вириває…
За чорними хмарами
(з блиском! ударами!)
за чорними хмарами мільйон мільйонів
мускулястих рук…
Котить. У землю врізає
(чи то місто, дорога, чи луг)
у землю плуг.
А на землі люди, звірі й сади,
а на землі боги і храми:
о пройди, пройди над нами,
розсуди!
Й були такі, що тікали.
В печери, озера, ліси.
– Що ти за сило єси? –
питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав –
огняного коня –
в ночі-)
І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.
СІЙТЕ..
Сійте в рахманний чорнозем
з піснею, грою…
Над долиною, низом –
сонце горою!
Робіте – прокинувся вулик.
Тверезить земля:
од вас я, од вас тільки волі –
жодних кривлянь!
Будьте безумні — не зимні.
Нові, по нові марсельєзи!
Направо, наліво мечі –
ставте дієзи в ключі!
Ударте у мідь, обезхмарте!
Вірте (не лірте!), ідіть,
фанфарами крикніть вночі:
дієзи, дієзи в ключі!
І БЄЛИЙ, І БЛОК…
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя! …
Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двістірозіп'ятий я.
Там скрізь уже: сонце! – співають: Месія! –
Тумани, долини, болотяна путь…
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, –
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю –
поете, устань!
Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,
і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!
НА МАЙДАНІ…
На майдані коло церкви
революція іде.
– Хай чабан! – усі гукнули:
за отамана буде.
Прощавайте, ждіте волі, —
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло –
тільки прапори цвітуть…
На майдані коло церкви
посмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!
На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.
ЯК УПАВ ЖЕ ВІН…
Як упав же він з коня
та й на білий сніг.
– Слава! Слава! – докотилось
і лягло до ніг.
Ще ж як руку притулив
к серцю ік свому.
Рад би ще він раз побачить
отаку зиму.
Гей, рубали ворогів
та по всіх фронтах!
З криком сів на груди ворон,
чорний ворон-птах.
Вдарив революцьонер –
захитався світ!
Як вмирав у чистім полі –
слав усім привіт.
ПЕРЕЗОРЮЮТЬ ЗОРІ…
Перезорюють зорі.
Переночують ніч.
На східень у всі сторони –
меч! меч! меч!
З піснями, з молотками! –
(мотив-локомотив!) –
Назустріч їм заводи,
води, жита…
В її – напнуті перса!
Він ввесь – локомотив! –
Назустріч їм заводи,
води, жита…
Як стомляться – обнявшись,
на спадень знову спать.
Од тіла їх пахучого
росяний піт…
І БУДЕ ТАК….
І буде так –
Сліпі: де ж те небо – я не бачу?
Глухі: мені здається, правду я б почув!
Каліки: плачу,
Од болю кричу!
І буде так –
Фальшиве небо сміхом хтось розколе.
І стане світ новий і люди, як боги.
І скрізь, де буде поле, –
Плуги, плуги…
МІЖПЛАНЕТНІ ІНТЕРВАЛИ…
Міжпланетні інтервали!
Сонце (скрізь цей сон!), Юпітер..
А між ними не хорали –
Вітер
Марс – як бога! – Марс, Венера..
– скрізь там ждуть як бога друга:
Очі революцьонера,
Туга
Крик в міжзоряному лоні:
Ми б цвіли, пили б веселе! –
Так душа, душа в полоні,
Леле
Ми б як трави, як отави…
Так ті ж самі скрізь прокльони!
Крають серце не октави –
Нони
ЗРАЗУ Ж ЗА СЕЛОМ…
Зразу ж за селом –
всіх їх розстріляли,
всіх пороздягали,
з мертвих насміхали,
били їм чолом.
Випала ж зима! –
Що тепер всім воля, в
різали вам поля,
в головах тополя,
а голів нема.
Як зчорніла ніч –
за селом світило,
з співами ходило,
берегло, кадило
безневинну січ.
НА МОГИЛІ ШЕВЧЕНКА. I
І, уклонившись праху,
ми сходили з гори.
– І знов тиран. І знов неволя.
Хрипкий, далекий пароплав
сигару закурив…
Сонхвиля.
Як раптом за Дніпром хтось викресав огню.
Уперся в дощові стовпи,
струснув:
пий, земле, пий!
упийся од повстань!
…Забринів струнний гнів.
Заходили дерева і пристань.
І човни полякались, мов коні…
Червоно-си'-зеле' дугасто сказало всім здрастуй –
і почало брать воду.
А в мені – –
(забринів струнний гнів) –
Ой, буде ще потопу,
і сміху,
і вина.
НА МОГИЛІ ШЕВЧЕНКА. II
Спинились ми на "Чайці".
Васильченко з "Кармелюком",
я – з "Сковородою".
Пригадую: в ріці задумавсь місяць…
А на веранді над водою
пісні і карти круг стола:
приїхали, бач, до Тараса
од Скоропадського Павла,
од свинопаса!
Жалілися: нема добра,
а ми ж добра всім хочем.
Росію нам "собрать" пора!
Павлу послужим "между прочим",
а там…
Кривавивсь місяць по краях.
Заснув товариш мій селюк.
…а там не випустим із рук!
І враз заплакала вода…
І ні в кого було спитать:
кого ж нам на Вкраїну ждать?
– Кармелюк.
– Сковорода.
НА МОГИЛІ ШЕВЧЕНКА. ІІІ
А за Трипіллям на горі
уже гримів Зелений.
Заворушилися в Таращі…
– дощі, дощі –
Пішли ми в Канів.
Вишневі вулички, базар.
Театр немов обора.
А вниз, до річки, від Собора –
все яр та яр…
Кого ж то б'ють? – І це свобода?
– Мовчи! карательний отряд
не може взяти хабара? –
Коли вже здохне лютий гад