ПАВЛО ТИЧИНА
ПЛУГ
Братові Євгену Тичині присвячую
ПЛУГ
Вітер.
Не вітер – буря!
Трощить, ламає, з землі вириває…
За чорними хмарами
(з блиском! ударами!)
за чорними хмарами мільйон мільйонів
мускулястих рук…
Котить. У землю врізає
(чи то місто, дорога, чи луг)
у землю плуг.
А на землі люди, звірі й сади,
а на землі боги і храми:
о пройди, пройди над нами,
розсуди!
Й були такі, що тікали.
В печери, озера, ліси.
– Що ти за сило єси? –
питали.
І ніхто з них не радів, не співав.
(Огняного коня вітер гнав –
огняного коня –
в ночі-)
І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.
СІЙТЕ..
Сійте в рахманний чорнозем
з піснею, грою…
Над долиною, низом –
сонце горою!
Робіте – прокинувся вулик.
Тверезить земля:
од вас я, од вас тільки волі –
жодних кривлянь!
Будьте безумні — не зимні.
Нові, по нові марсельєзи!
Направо, наліво мечі –
ставте дієзи в ключі!
Ударте у мідь, обезхмарте!
Вірте (не лірте!), ідіть,
фанфарами крикніть вночі:
дієзи, дієзи в ключі!
І БЄЛИЙ, І БЛОК…
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:
Росіє, Росіє, Росіє моя! …
Стоїть сторозтерзаний Київ,
і двістірозіп'ятий я.
Там скрізь уже: сонце! – співають: Месія! –
Тумани, долини, болотяна путь…
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, –
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю –
поете, устань!
Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,
і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!
НА МАЙДАНІ…
На майдані коло церкви
революція іде.
– Хай чабан! – усі гукнули:
за отамана буде.
Прощавайте, ждіте волі, —
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло –
тільки прапори цвітуть…
На майдані коло церкви
посмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!
На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.
ЯК УПАВ ЖЕ ВІН…
Як упав же він з коня
та й на білий сніг.
– Слава! Слава! – докотилось
і лягло до ніг.
Ще ж як руку притулив
к серцю ік свому.
Рад би ще він раз побачить
отаку зиму.
Гей, рубали ворогів
та по всіх фронтах!
З криком сів на груди ворон,
чорний ворон-птах.
Вдарив революцьонер –
захитався світ!
Як вмирав у чистім полі –
слав усім привіт.
ПЕРЕЗОРЮЮТЬ ЗОРІ…
Перезорюють зорі.
Переночують ніч.
На східень у всі сторони –
меч! меч! меч!
З піснями, з молотками! –
(мотив-локомотив!) –
Назустріч їм заводи,
води, жита…
В її – напнуті перса!
Він ввесь – локомотив! –
Назустріч їм заводи,
води, жита…
Як стомляться – обнявшись,
на спадень знову спать.
Од тіла їх пахучого
росяний піт…
І БУДЕ ТАК….
І буде так –
Сліпі: де ж те небо – я не бачу?
Глухі: мені здається, правду я б почув!
Каліки: плачу,
Од болю кричу!
І буде так –
Фальшиве небо сміхом хтось розколе.
І стане світ новий і люди, як боги.
І скрізь, де буде поле, –
Плуги, плуги…
МІЖПЛАНЕТНІ ІНТЕРВАЛИ…
Міжпланетні інтервали!
Сонце (скрізь цей сон!), Юпітер..
А між ними не хорали –
Вітер
Марс – як бога! – Марс, Венера..
– скрізь там ждуть як бога друга:
Очі революцьонера,
Туга
Крик в міжзоряному лоні:
Ми б цвіли, пили б веселе! –
Так душа, душа в полоні,
Леле
Ми б як трави, як отави…
Так ті ж самі скрізь прокльони!
Крають серце не октави –
Нони
ЗРАЗУ Ж ЗА СЕЛОМ…
Зразу ж за селом –
всіх їх розстріляли,
всіх пороздягали,
з мертвих насміхали,
били їм чолом.
Випала ж зима! –
Що тепер всім воля, в
різали вам поля,
в головах тополя,
а голів нема.
Як зчорніла ніч –
за селом світило,
з співами ходило,
берегло, кадило
безневинну січ.
НА МОГИЛІ ШЕВЧЕНКА. I
І, уклонившись праху,
ми сходили з гори.
– І знов тиран. І знов неволя.
Хрипкий, далекий пароплав
сигару закурив…
Сонхвиля.
Як раптом за Дніпром хтось викресав огню.
Уперся в дощові стовпи,
струснув:
пий, земле, пий!
упийся од повстань!
…Забринів струнний гнів.
Заходили дерева і пристань.
І човни полякались, мов коні…
Червоно-си'-зеле' дугасто сказало всім здрастуй –
і почало брать воду.
А в мені – –
(забринів струнний гнів) –
Ой, буде ще потопу,
і сміху,
і вина.
НА МОГИЛІ ШЕВЧЕНКА. II
Спинились ми на "Чайці".
Васильченко з "Кармелюком",
я – з "Сковородою".
Пригадую: в ріці задумавсь місяць…
А на веранді над водою
пісні і карти круг стола:
приїхали, бач, до Тараса
од Скоропадського Павла,
од свинопаса!
Жалілися: нема добра,
а ми ж добра всім хочем.
Росію нам "собрать" пора!
Павлу послужим "между прочим",
а там…
Кривавивсь місяць по краях.
Заснув товариш мій селюк.
…а там не випустим із рук!
І враз заплакала вода…
І ні в кого було спитать:
кого ж нам на Вкраїну ждать?
– Кармелюк.
– Сковорода.
НА МОГИЛІ ШЕВЧЕНКА. ІІІ
А за Трипіллям на горі
уже гримів Зелений.
Заворушилися в Таращі…
– дощі, дощі –
Пішли ми в Канів.
Вишневі вулички, базар.
Театр немов обора.
А вниз, до річки, від Собора –
все яр та яр…
Кого ж то б'ють? – І це свобода?
– Мовчи! карательний отряд
не може взяти хабара? –
Коли вже здохне лютий гад
і не душитиме народа!
Вертаємось… – Пора!
Пора! – стрічають нас на "Чайці".
Куди пора? тікать? від кого?
Підем і ми в повстанці – сміємось.
І хтось промовив:
чекайте,
отут живе ж десь Винниченко.
… Ой Княжа Гора!
височенька.
МЕСІЯ
Уявляю –
(страшна мить!) –
Прийде, заридає з одчаю
і сонце затьмить.
Хтось кине слово п'яне:
— В розстріл! на тротуар!
І місяць встане
як на пожар.
Замість дощу, замість роси –
каміння з неба…
І чиїсь голоси:
– Не треба! не треба!
Каліка, поспішаючи кудись, наступить на дитину.
І всі будуть кричать без упину:
– Месію! Вітайте Месію!
– Осанна Йому, Він прийшов!
І кров
смертний екстаз перетворить у мрію.
ІЗ ЦИКЛУ "СОТВОРІННЯ СВІТУ". І
Спервовіку не було нічого —
тільки сила,
рух!
Спервовіку замість бога
огняні крила,
а над усім дух…
І підняв огонь свої долоні:
бурі веселі! –
хоче думать туман.
Змовкли хори червоні.
І встали скелі.
Зашумів океан…
день перший
ІЗ ЦИКЛУ "СОТВОРІННЯ СВІТУ. II
Вже би' заснув сиз вечір.
Заснула Єва – тихо.
Лежить отара – ніч.
Адам з шатра виходить.
Прийшов і став – печера.
Розклав огонь – кує.
Взоріли бяху зорі.
Збудилась Єва – тихо.
Дзвенить залізо? – ніч.
Прийшла: йди спать! – не чує.
Стоїть Адам – задумавсь.
А коло нього – плуг.
день другий
ІЗ ЦИКЛУ "СОТВОРІННЯ СВІТУ". ІІІ
Пустили бідних на поталу
займанщині і капіталу.
Самі ж на трон і як царі.
"Ми тут внизу, боги вгорі.
Ідіть на фабрики й копальні,
нещасні торбарі!"
Гукнули бідні: ближні й дальні!
Не телеграми привітальні,
а кулю в лоба глитаям!
Візьмім, візьмім на гострі леза!
Всім краям –
Марсельєза!
день передостанній
ЛИСТИ ДО ПОЕТА. Триптих.
І.
Еллади карта, Коцюбинський,
на етажерці лебідь:
оце і вся моя кімната, –
заходьте коли-небудь!
Я привітаю, наче друга.
Ах, я давно Вас ждала,
ще як над книжкою поезій
сміялася, ридала.
Мені все сниться: сонце, співи,
і Ви, і день весняний, –
І от я з Вами вже знайома,
поете мій коханий.
Прийдіть сьогодні: в мене вдома
лиш я сама та квіти.
Я цілий вечір буду ждати,
боятись і радіти…
ІІ.
Ви десь, мабуть, не з наших сіл,
або ж… о ні, не смію.
Читала Вас я – і не все,
не все я розумію.
Чи я у полі, чи в лісу –
усе мені здається:
у Вас у книжці неживе,
а тут живе, сміється…
Про Вас недавно хтось писав:
"Поезії окраса".
А все ж таки у Вас не так,
не так, як у Тараса.
Про все в Вас єсть: і за народ,
і за недолю краю.
А як до серця те узять –
даруйте, я не знаю.
ІІІ.
Я комуністка, ходжу в "чужому",
обрізала косу. –
І Вам не соромно співати
в цей час про сонце, про красу?
Пишу до Вас, бо так схотіла.
Скажіть мені:
кому потрібні рахітичні
оті сонети та пісні?
Народу, скажете? голодним? –
Нещасна, жалка ж та рука,
що тріолетами годує
робітника.
Поки прощайте, не здивуйте –
це ж не любовний лист.
А втім скажу: Ви – сила,
і з Вас ще буде комуніст.
МАДОННО МОЯ…
І.
Мадонно моя, Пренепорочна Маріє,
прославлена в віках!
На наших самотніх вівтарях
лиш вітер віє…
Пройди над нами з омофором,
заридай над селом. —
Уже ми Тобі ані піснь, ні псалом
не воспоєм диким хором.
– Жона відважна, діва гріховна
гряде до нас.
Нагая – без одежі, без прикрас –
чарує, мов та рожа повна.
Схились, Мадонно, на причілок
останньої хати в селі.
Усміхнись – і пійди собі геть по ріллі,
одганяючись од куль, як од пчілок…
ІІ.
Вже славлять, співають
нове ім'я.
(Ave, Маrіа,
Калино моя!)
Іде і сміється:
життя! квіток!
Сонце на скрипку,
хмарки у танок.
На бедрах, як струнах,