лежить рука.
Здрастуй, дівчино, –
чия ж ти така?
Скажу – не скажу я:
усіх, твоя…
(Аvе, Маrіа,
Калино моя!)
III.
Мадонно моя, Мати Пречиста,
мій Цвіте Голубий!
Вступає в вік новий
душа чиста.
Замість лелії рожу
цілують уста.
А все ж, як Петро від Христа,
відректися від Тебе не можу.
Із ким тепер, в яку годину
молодий відмолодюсь?
Невже ж ні раз не помолюсь
за моє кохання, за людину?
Дзвенить залізо. Мовчать бетони.
За літами літа.
Брини ж у серці, Мріє Золота,
на різні тони…
IV.
Не з каменю, не з мармору
з простого заліза.
– Ніжна, відважна,
о де ж твій хітон?
Де риза злототканная,
скорбні твої очі? –
Струнна осанна,
волошковий тон.
До ночі працюватимем
в полі, як у храмі.
Спій – наливайся
житам в унісон!
З піснями, з поцілунками
стрінуть нас мадонни.
Пізній… залізний…
над персами сон…
ПСАЛОМ ЗАЛІЗУ. I
Ненавидим прокляту мідь,
бетони і чугуни!
Ой що там в полі, що за гук –
татари, турки, гунни?
Виходим вранці як з печер –
курить по всій країні!..
Замість квіток шаблі, списи
виблискують в долині…
Спахне – ударить – прогримить,
затихне за горою –
І вже спішить і вже шумить
вгорі над головою; –
копне копитом, зареве,
підкине хмару сизу —
І з криком в небо устає
новий псалом залізу.
ПСАЛОМ ЗАЛІЗУ. II
Десь за морями право, честь.
За океаном совість.
Хоч би вокзал побіг, гукнув,
розбуркав промисловість!
Заслабло місто: кашель, кров.
На труп – ворони, галки…
Лише часом немов крізь сон
музика й катафалки.
І ходить чутка: генерал
утік із міста вранці.
Без бою, певно, іздадуть,
коли кругом повстанці.
Стоїть завод, – не п'є, не їсть,
аж цвіллю взявся знизу…
І мовчки в небо устає
новий псалом залізу.
ПСАЛОМ ЗАЛІЗУ. ІІІ
Минув як сон блаженний час
і готики й бароко.
Іде чугунний ренесанс,
байдуже мружить око.
Нам все одно, чи бог, чи чорт
обидва генерали! –
Собори брови підняли,
розбіглися квартали.
Над містом зойки і плачі,
немов з перини пір'я…
Зомліло, крикнуло, втікло
зелене надвечір'я.
Це що горить: архів, музей? –
а підкладіть-но хмизу!..
З прокляттям в небо устає
новий псалом залізу.
ПСАЛОМ ЗАЛІЗУ. IV
На чорта вам здалася власть?
Нам дайте хліба, їсти! –
А за повстанцями ідуть,
співають комуністи.
Пождіть, пождіть, товариші,
ще будем їсти й пити.
Коли б ви нам допомогли
капіталістів бити.
Ідуть, ідуть робітники
веселою ходою.
Над ними стрічки і квітки,
немов над молодою.
Туркоче сонце в деревах,
голубка по карнизу…
Червоно в небо устає
новий псалом залізу.
РОНДЕЛІ. I
Іду з роботи я, з завода
маніфестацію стрічать.
В квітках всі вулиці кричать:
нехай, нехай живе свобода!
Сміється сонце з небозвода,
кудись хмарки на конях мчать..
Іду з роботи я, з завода
маніфестацію стрічать.
Яка весна! яка природа!
У серці промені згучать…
– Голоту й землю повінчать! –
тоді лиш буде вічна згода.
Іду з роботи я, з завода.
РОНДЕЛІ. II
Мобілізуються тополі
під хмарним вітром на горі…
Уже давно ми на порі,
давно всіх кличемо: до волі!
До волі, бідні, босі й голі!
не час сидіти у норі!
Мобілізуються тополі
під хмарним вітром на горі…
Гукнем же в світ про наші болі!
Щоб од планети й до зорі –
почули скрізь пролетарі,
за що ми б'ємся тут у полі!
Мобілізуються тополі…
26 – II (11 – III). I
Там на горі за Дніпром
радо кричать прапори:
честь йому, слава, хвала!
Грають оркестри, церкви,
в квітах вітають портрет —
там на горі за Дніпром.
Котиться спів у степи,
йде від села до села:
честь йому, слава, хвала!
Встанемо ж, менші брати,
стрінем пророка свого. –
Там на горі за Дніпром
честь йому, слава, хвала!
26 – II (11 – III). II
Прийшли попи, диктатори (о сором!), —
якраз всі ті, кого Ти не любив.
І хтось Твоє погруддя встановив
поміж монастирем, поміж собором.
Стоїш. У далеч дивишся з докором…
Який огонь в душі Твоїй горів,
коли будив Ти, кликав кобзарів
з насильством биться, з царствами, з терором!
Ну що ж. Тарасе! Рад єси, не рад –
дивись, який в господі нашій лад,
в сім'ї великій, у громаді вольній.
Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти –
нічого не кажи Первопрестольній. –
Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.
Я ЗНАЮ…
Я знаю: вас не раз ще прокленуть
нові співці, нова краса-голота –
за те, що з рідного свого болота
не зразу вийшли ви на вольну путь.
Спитають вас, до суду поведуть:
ви прославляли лінь, а де ж робота?
Чого замість човна пускати плота,
жахаючись того, що зветься Суть? –
Так годі спать! виходьте на дорогу!
Людині гімн, Людині, а не богу!
Майбутньому всю душу – славний дар!
Горіть! Дивіться сонцю просто в вічі!
Бо стогне світ од "геніїв" – нездар.
І жить самі не будете ви двічі…
ГНАТОВІ МИХАЙЛИЧЕНКУ
Не уявляєм, як ти тлієш,
як у землі сирій лежиш, –
бо завше ти живеш, гориш,
бо вічно духом пломенієш.
Ще ти воскреснеш, зазорієш,
в мільйонах встанеш, закипиш:
чого, чого, народе, спиш,
чом не дерзаєш ти, не смієш? –
Тебе замучили кати…
Омарсельєзені світи
взялись жалобою та горем.
Заприсягаєм: в час побідний –
хай смерть – а ворога поборем!
О брате наш, о любий, рідний..
ОДИН В ЛЮБОВ….
Один в любов, другий у містику,
а третій в гори, де орли…
І от якомусь гімназистику
вкраїнську музу віддали.
І от перебивають копію
з солодких руських поетес.
Ідуть з утопії в утопію –
і називають це "Sagesse".
А справжня муза неомузена
там десь на фронті в ніч суху
лежить запльована, залузана
на українському шляху.
Чого ж кричим, сліпі, задурені:
"Хто грим наклав – отой поет", –
цигарки палим недокурені
та затягаємось в корсет?
Чи вже втомилась наша нація,
чи недалеко до кінця, –
що в нас чудова профанація
і майже жодного співця!
І майже жодної поезії,
яка б нас вдарила! — Нема.
Самі предтечі анестезії
та лиш розгубленість сама…
ПЛЮСКЛИМ ПРОРОКАМ
До вас, казенні поети, офіціантики,
до вас моє слово, мій гнів.
Не робіть, не робіть ви романтики
з червоної крові братів!
Упивайтеся славою, винами,
взивайтесь жерцями краси, —
та не плачте, не вийте над домовинами,
як пси.
Фальшива естетика, грація
для вас навіть там, де гроби.
Що вам всесвітня федерація,
продажні натхненці, раби?
Що те братерство, коли вам еротика? –
Змовкніть, од могил одійдіть!
Революції від вас, як од нерівного ґнотика,
тільки чадить…
ПАЛІТЬ УНІВЕРСАЛИ…
Паліть універсали, топчіть декрети:
знов порють животи прокляті баґнети!
Проклинайте закони й канцелярський сказ –
Воля! – єдиний хай буде наказ.
Воля! воля! — серце в грудях…
Знов як рабів розпинають на людях.
Знову кайдани, тюрма, й шомполи,
і слово невільне мов з-під поли.
Хто має право примусить людину?
Хто може ніч обернути за днину?
І хто такий мудрий, щоб зразу нас всіх
повісив за правду, єдиний наш гріх?
Паліть універсали, топчіть декрети:
знов порють животи прокляті багнети!
Проклинайте закони й канцелярський сказ –
Воля! – єдиний хай буде наказ.