Осип Турянський - Поза межами болю (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.docx)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.docx120 Кб20840
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.fb2)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu.fb2270 Кб9314
Скачать этот файл (Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu_Syn_zemli_Opovidannia_zb.fb2)Osip_turyanskiy_poza_mezhamy_bolu_Syn_zemli_Opovidannia_zb.fb21118 Кб4691

 Млітиму з розпуки,

 Як там... над дітьми —

 Серед вихру й тьми —

 Крякатимуть круки.

    Після останнього слова пісні підніс очі до чорних хмар і здригнувся.

 Глянув на всіх і голосом, повним жаху, лебедів:

 — Товариші, моя мати правду сказала... Чуєте?.. Над нами круки крячуть...

  Вони сидять, як мертві, і слухають, як понурий голос гострими, хижими дзьобами клює їм мозок.

  Довгу мовчанку перебивае Сабо голосом, у котрому чути конання сили і свідомості:

 — Батько... кличе... батько кличе...

 Прочі тіні силкуються теж почути щось любе, давнє...

 Даремно.

 Даремно я напружую слух, щоби почути слово, стогін, плач, ридання цієї матері з дитиною, що станула серед снігів і стоїть недалеко перед нами...

 Чому вона стоїть там?..

 Чому не плаче?..

 Чому не прийде до нас?..

 І її дитина не плаче...

 Чому її дитина не плаче?..

 Це було б чудо, якби тут людина не плакала...

 Як же ж це можливо?

 Тут коло нас маленька дитина — і вона не плаче?..

  Беру Добровського за руку й питаю його:

 — Скажи мені: «Чому ця дитина не плаче?»

 — Де дитина?.. Чия дитина?..— шепче він.

 — Цієї матері... вона стоїть перед нами...

 — Успокійся, товаришу. Це тобі так тільки здається...

 Перед нами не стоїть мати з дитиною...

 Перед нами немає нікого...

 Тут до нас ніхто не прийде: ні дитина, ні жінка, ні батько, ні мати...

 Я повторюю раз у раз останнє слово:

 — Мати... мати...

  І нараз душу всіх запалює бажання схилити голову на груди матері й почути на своєму волоссі пестощі її ніжної руки.

 Тяжке пекло всіх терпінь зробило їх слабими, безпомічними, маленькими дітьми.

 Вони самітні, всіми покинені, забуті богом і людьми.

 Люди дали їм замість ніжності прокльони, замість серця гарматні кулі, замість родинного щастя кайдани неволі.

 Природа кинула їх у холодні нетрі, звідкіля вороття немає.

 І як маленька дитина тужить за матерньою груддю, заки засне, так і вони прагнуть якої-небудь ніжності, заки пустяться в далеку дорогу...

  Понуре крякання круків збудило небо й гори з мертвецького сну.

 Розвівається могильна тиша й холодна байдужість природи.

 Десь далеко чути глухо понурий шум.

 Буря йде...

 Буде боротьба між небом і горами.

 Між життям і смертю.

 Шум котиться чимраз ближче, як далекий рев моря до сонного берега.

 Гори й безодні застогнали.

 Блискавиці роздирають небо і громи гогочуть.

 Під ударом вихру чорні хмари пускаються в дикий танець.

 Наче зграя роз'ярених звірюк, випущених із прив'язі, товпляться, клубляться, спихають себе вниз і одні за одними женуть у шаленім бігу та б'ють громами верхи гір, які стоять їм на шляху.

 І застигле море хмар під тінями оживає.

 Вітер кусає, розриває, розшарпує його і крізь прорив показується перед очима тіней не земля, а якась чорна, як пекельна ніч, грозою проймаюча безодня.

 Хмари під тінями піднімаються вгору і стрічаються над їхніми головами з хмарами на небі та кидають на привітання блискавицями і громами.

 — Примари... примари...— шепче Пшилуський.

 І другі тіні так думають...

 Ці страхіття так довго і спокійно з жахливо відчиненими пащами лежали на небі й чатували...

 А тепер вони, люті вороги світла, дивляться на маленький огонь під собою й на купку живих істот біля нього.

 Дивляться і ще більше з гніву чорніють і кров'ю наливаються.

 Купчаться над огником і над живими істотами довкола нього.

 Окутують їх тьмою й посилають до них блискавку за блискавкою як величезні, вогняні, зловіщі знаки питання.

 Не отримують од них відповіді й вибухають великим гнівом.

 Грім за громом ударяє в землю довкруги тіней.

 Студений вітер подихом смерті дує на них.

 Вони скулились довкола вогню.

 Смертельне тремтіння проймає їх тіло.

 Одна людина шукає в очах другої іскри спасения.

 Та находить тільки жах і запалий, чорно-сірий, посинілий,труплячий образ смерті, а замість очей дві чорні ями, що ростуть, ростуть, ростуть... жахливо нахиляються над головами й ось-ось поглинуть усіх і все...

 І замучена душа тратить владу над тілом.

 Уста самі мимоволі відчиняються, і з горла пливе довгий, протяжний, безперестанний, жахливий звук:

 — А-а-а-а-а-а.

  З кряканням гайвороння, з ревом громів і з зойкотом вихру змішався нараз якийсь несамовитий регіт.

 Що це?

 — Пшилуський, що тобі?

 — Ха-ха-ха-ха!

 Як я радію, що смерть іде!

 — Ха-ха-ха-ха-ха!

 Замовк, і було видно, як добував якийсь тяжкий камінь зі своєї душі.

 — Товариші! Мені без упину страшенна змора ссе мозок... п'є мені кров.

 Хочу висповідатися перед вами... легше умру.

 Воєнне пекло все обернуло в руїну: високі змагання духа... людське достоїнство... честь... Людина стала звірем людині!..

 Одначе я думав:

 «Як верну по війні живий... буде найбільше щастя на світі... життя з любою дружиною... з дітьми».

 Цілий рік я не бачив своєї жінки.

 Я тужив за нею... любив її безмежно... шалено...

 Дістав відпустку... приїхав до своєї дружини... до своїх дітей.

 Через кілька днів... мій син... мале невинне ангелятко... щебече мені про все... що бачив... каже:

 «Тату, до нас приходив один пан. Я дуже не люблю того пана, бо він цілував маму, і я дуже плакав, відпихав його від мами й казав: „То моя мама“. А той пан сміявся й далі цілував маму й казав мені: „То моя мама“.»

 Земля піді мною розступилася...

 О, чому мене зараз тоді пекло не пожерло!

 Я утратив ціль життя.

 Всі мої мрії про родинне щастя... розвіяні... опльовані...

 Моя остання надія... моя одинока, найвища ціль життя... і ту війна мені зруйнувала... божевільно жорстоким чином зруйнувала...

 Найстрашніше це... ця жінка знищила життя моїх дітей...

 Вона цілувалася з коханцем на їхніх очах...

 Вона затроїла їх ангельські душі їддю брехні... гнилі...

  Я все їй... прощаю перед смертю...

 Її злочину матері супроти дітей не можу простити.

 Замовк, і його очі блукали в мрачній далі й шукали когось.

 Його обличчя, вся його постать уявляли собою образ мерця, якого якесь чудо привело назад до життя. Цей мерлець упер тепер свої погаслі очі в мрачну даль і жде на вороття свого болю, бо хоче його взяти зі собою в могилу.

  Нараз його очі дико заіскрились, велике більмо їх заступило й він крикнув:

 — Пекло!..

 Вона цілується з коханцем...!

 О, боже!

 Мої діти плачуть...

 Мої діти відпихають коханця від матері!..

 Товариші!

 Де кріс?

 Сейчас застрілю її як...

 Ухопив кріс, змірив і стрілив.

 Довго гори гомоніли гомоном сумним, понурим.

 Гайвороння зірвалося з трупа Боянія і злетіло з тривожним кряканням угору.

 — Ха-ха-ха-ха!

 Тепер моя жінка не цілується вже більше з любасами...

 Її тіло застигає тепер отак само, як моє.

 Ха-ха-ха-ха!

 Замовк, узяв голову в руки і впер очі в огонь. З його очей стали канути сльози.

 — Діти, діти,— говорив Добровський.— Ви хочете з розуму зійти.

 Пшилуський, не вдавайся в тугу за тим, що вже не вернеться ніколи.

 Потішся тим, що ти не перший і не останній.

 І мене не минув подібний біль.

 Але я не плачу. Пощо? Лиха жінка не достойна сліз і розпуки мужчини.

 З його грудей мимоволі продерся тихий стогін.

 Але він миттю придушив його.

 Наче соромно стало йому із-за цієї хвилевої слабості.

 Він засміявся голосно і глумливо та сказав до Пшилуського:

 — Але з тебе неабиякий стрілець, коли тобі вдалося застрілити ворога на віддалі двох тисяч кілометрів.

 Та проте прийми мою раду:

 Коли з цього болота, з якого нас усіх зліпив сліпий припадок, ти знов народишся на світ, знов зійдеш із розуму і знов оженишся, то для більшої певності стріляй на свою жінку з ближчої дистанції.

 Одначе Пшилуський не чув тих слів.

 Він думав тепер тільки про свої діти.

 Притискав обі сині руки судорожно до чола й шептав:

 — Дітоньки мої!

 Чому я вас не бачу?

 Чому не прийдете до свого батька?

 Ангели, сирітки мої!

 Хто вас увечері спати покладе?

 Хто вам уранці кучерики розчеше?

 Грім ударив і заглушив його останні слова.

 Незабаром його тіло почало поволі холонути.

 А на його обличчі застигали також два ясні струмочки...

  — Огонь гасне,— шепнув хтось наче у глибокому сні непевним, сонним, утомленим голосом.

 Огонь уже слабо блимав.

 І Пшилуський дивився на нього, але вже його не бачив.

 Його душа вже вибиралася на шлях нового, незбагнутого тепла й сонця.

  Нагло роздався якийсь дивний, жахливий стогін.

 Це скрипка Штранцінгера конає...

 Він держить її над огнем, а сам тремтить... тремтить...

 Чотири ножі хтось їм устромляє в серце...

 Чотири струни одна за одною тріскають...

 У конанні скрипки чути голосіння людського розпачу.

 Щезли вогняні язики і знов огонь слабо тліє...

 Немає вже скрипки й немає вже спокою сліпому товаришеві.

 Здається, тремтіння не покине вже його аж до кінця...

  Божевілля і смерть Пшилуського, вид погасаючого вогню, горіння скрипки і тремтіння Штранцінгера збудили усіх із душевного отупіння. І остання туга за життя і за далекими єствами вибухає в їх засипляючій душі, як буря на замерзаючому морі.

 На шляху до життя стрічають їх очі мертвого Пшилуського.

 Його труп, спертий легко на камінь, з головою, що глибоко й важко повисла на груди, сидить задеревілий.

 З його уст і з усього його обличчя не уступив вираз болю навіть після його смерті.

 Здається, що Пшилуський забрав свій глухий біль, усю свою муку й журбу своїми осиротілими дітьми на той світ.

 Чи там найде він кого, що злагодить йому важкі рани?

 Чи також і там він буде все мовчки, відвернутий від усіх, на все байдужий, дивитися тільки на упира, що точить йому кров зі серця?

  Ніколич позирає на мерця, праворуч якого сидить ізбоку, й нагло його серце холоне. Якась дивна думка угризається в його ослаблену свідомість і безперестанно переслідує й мучить його. Положення мерця видається йому непонятним, страшенним, жахливим. Наглий переляк огортає його: він відсувається від мерця далі направо й тулиться чимраз кріпше до Саба. Він тремтить, як дитина, покинута на цвинтарі. Безупинно впирає в мертвого свої великі, затривожені очі й шепче більше до себе самого, ніж до других:

 — Він умер... він сидить... Чому він сидить?..

 Звертається очима до Саба, тисне судорожно його руки й питає його:

 — Сабо... скажи... чому він сидить?..

 — Не бійся... з тебе жовнір,— відповідає Сабо глухо.

 Наступає коротка мовчанка, під час якої Ніколич не може найти спокою.

 Несамовитим голосом-шепотом, начеб нагло його поклали в труну й забили кріпко віко над ним, він лепече:

 — Я бачив багато мерців... Я не бачив сидячого мерця...

 Звертається до Добровського й питає його благаю-чим голосом:

 — Друже... скажи... чому він сидить?

 — Успокійся, товаришу, успокійся,— розраджує його Добровський.

 Глибоке мовчання, перериване тільки ревом бурі.

  Нараз нагальне тремтіння проймає його тіло. Він дивиться через огонь на того, що вже не тремтить, і ледве чутним голосом шепоче:

 — Бояні вмер... Пшилуський умер... Штранцінгер?... Невже він?... Сліпий брате? Промов слово...

 Сліпий мовчить.

  Ніколич глядить у далеку похмуру даль і здається, що його очі шукають когось.

  Дивиться тепер на товаришів і шепче:

 — Чуєте? Хтось плаче... Я чую... хтось плаче... Він далеко від нас... стоїть на зеленій мураві... в ясному сяйві... він видить нас... він плаче...

 Мовчки прислухаються, як хтось плаче.

  Туман снігу, гнаний вихром, виводить дикий танок над їхніми головами й нагло кидається в долину на них. Одна людина тратить другу з очей. Здається їм, що ледяний вітер і сніг тепер видруть їм із тіла очі й життя.

 По кількох хвилях туман покидає їх і серед реву й реготу танцює настрічу темній далині.

 Мені в голові шумить, кипить, щось у ній молотом б'є.

 Здається мені, якесь дивне, важке оп'яніння огорнуло мене.

 Отвираю очі, і крик жаху виривається мені з горла: я бачу кругом себе у сніжно-білі киреї завитих мерців...

 Всі мерці сидять, та проте рухаються... з місця на місце...

 Я божевільний.

 Ні... це сон... Такий сон сниться тільки мерцям..

 Ні... мерцям не сниться нічо... Мерці лежать супокійно...

 Я живий...

 Тисячі ледяних голок устромилися мені в саме серце і в мозок... і колять мене, колять, колять, колять,.. я бачу мерців... мерці танцюють...

 Я божевільний...

  Нараз бачу з радісним зачудуванням: мати з дитиною, яка досі стояла недалеко перед нами у снігу, наче прикована, також рушилася з місця... Кличу, скільки можу, голосно:

 — Вона йде до нас!.. Вона йде до нас!..

 Та в найближчому менті кричу до неї розпучливо:

 — Не йди до нас!.. Тут на тебе жде могила! При моєму останньому слові чую голос:

 — Ти живеш... мій друже... Це Добровський.

 З жахом дивлюся на нього.

 Він бере мене за руку, показує товаришів і каже:

 — Всі живуть... Тільки Пшилуський умер...

 Жахлива мандрівка мерців кінчається, і я стаю пізнавати кожного товариша.

 Всі вони закутані в біле, тонке покривало зі снігу.

Пошук на сайті: