Бовкун – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

БОВКУН

Сімдесят років прожив Свирид Хорошун і ні разу в житті не стоявна базарі в ряду, щоб уторгувать свіжу копійку.Купувати доводилося:у неп —коня, у війну —сіль, сірники та саморобне мило, по війні пуджита якось купив грядку засіяти. А торгувати не торгував, хоч і булочим: картопля родила добра і багато, цибуля, часник, огірки, яблука всадку, груші, сливи сині угорські, вишні… І все дорідне, доброгозаводу ще й з молодого дерева, бо Хорошун двічі за життя садоквважай заново пересадив. Тож і родило, як напоказ. Сушилося наузвар, засипалося цукром у бутлях, щоб потім вигратись у найкращепитво —наливку. А більше роздавалося. Не всім, щоправда, а тим,кого знав Свирид за людей путніх —не хитрих, не підлабузливих,роботящих, яким був і сам: у роботі —віл, у пораді —мудрець, укомпанії —співака та веселун.За п’ятдесят своїх косарських літ нікому не поступився Свирид Хорошун першою ручкою, хоч були мужики й сильніші за нього, та,бач, не мали тої хватки в косарстві, яку мав Свирид. Стався,щоправда, раз, іще до війни, такий випадок, коли не першим вийшов Хорошун у косарській вервечці, а другим —за покійним Василем Карим. І то не тому, що Василь косив краще від Свирида.

Простоголова підмовив його поставити рекорд на косовиці. Карий, бувши нез хизунів, відмовлявся, сяк і так відкараскувався, бо знав, що неперекосить Свирида, хоч і дебеліший за нього і молодший на цілихдесять років. Проте голова наполіг, тодовелося взятися за гуж. У селій досі ще пам’ятають, як це все сталося, і переказують молодшим,175 навіть дітворі, щоб училися бути розважливими та неганялися завітром, бо його ж не доженеш. Якщо, приміром,брався хтось занепосильне, його застерігали: «Гляди, щоб небуло, як ізКарим,—надувся, а тоді штани прав». Цекультурніші. Абільшість навпростецьказало: «Гляди, щоб не ввахлався, як Василь Карий на рекорд!»А було ось як. До обіду Василь махав косою таки добре, випередивкосарів на цілу ручку, хоч і сходив потом, а після обіду чи то з’їв щосьне те чоловік, чи перехвилювався, ну штани таки прав у річці, це всібачили, і додому пішки не здужав дійти —підводою забрали.

Свирид,що косив другим, кілька разів пускав косу при Василевих п’ятах іказав мирно: «Може, Василю, годі?» Не на кпини брав, а просто такказав, жаліючи хлопця. Другого дня знову косили, і Свирид, якзавжди, йшов першим, бо Василь зліг. Так і не поступився Свиридпершою ручкою нікому — ніна сороковому році життя, ні нап’ятдесятому. А там пішли комбайни, сіножатки, й косарі вийшли змоди.Ще був Свирид найкращим барабанщиком біля машини, і коли він,а не хтось із підмінних кидав снопи в барабан, машиніст спав собі підпаровиком у соломі —не боявся, що барабанщик укине цілий сніп і змаховика спаде пас чи ще щось таке трапиться од невправностіподавальщика. Машина гула рівно, як вулик із бджолами.Можна було б налічити чимало робіт, у яких Свирид Хорошунправив за першу руку, та надто вже багато їх перероблено старим зайого вік.На пенсію вийшов Свирид у шістдесят, з медаллю за добру роботута приймачем «Рекорд», який подарувало йому правління колгоспу.Тепер час спливав, за домашніми клопотами, посиденьками воднолітків та куривом. Жінки не мав ніколи, бо у війну з німцями, щекайзерівськими, пошкодив йому осколок ту частину тіла, яку Свиридзвав «апаратом». На старості, звісно, можна було б узяти котрусь бабудо пари, щоб хоч прала та їсти варила, і охочі траплялися —саміприходили свататися, але Свирид уже так звик жити бовкуном, щонавіть у переговори з ними не йшов. Не хочу —і квит.На старість зробився Хорошун скупий далі нікуди: струхла дошка впаркані —нової не вставить, хоч дощок має досить, навіть дубових;загубила якась машина оберемок бамбука напроти його двору —кудитой бамбук везли і навіщо, хтозна —перший вискочив на шлях,поцупив у хлів. І скільки потім сільські рибалки не просили навудлища, всім відмовляв: хай лежить, пригодиться. Падає в садкусадовина, гниєу траві, винний дух од неї на весь куток; розливається,а нікому і яблука не дасть, хоча б покуштувати. Визбирає, обріжегниль і посушить тоненькі зелені кружалочки або на сік у ночвахпередавить. Одне слово, скнара скнарою. Аж селянам дивитися нанього шкода: не доганяєчоловік. Чи про смерть забув. А воно ж гріх 176 про смерть забувати. І ще диво: замолоду, поки людині всього треба,роздавав, що мав, на всі боки, а тепер, як нічого вже не треба, окрімсонця в затишку, тепла в хаті на старі кості та їжі не грубоїназморений шлунок —усе під себе підгрібає. У коморі висихають уплетеній корзині сотні яєць, стоять попід стінами мішки з сушеницею,поточені мишами, по весні з них метелики хмарою надвір летять. У хліві на бантинах шашіль точить нові дошки —п’ятидесятки,сороковки, тридцятки… По кутках діжки розсохлі, наповнені вщертьсосновими шишками, попелом, закам’янілим вапном та пожовклоюкрейдою, що вже нікуди не годяться. Дрова обросли сірим грибком;хмиз, насічений хтозна й коли, злігся і спрів усередині; околотпобитий мишвою… Тільки бамбукові аж нічого не сталося, бо рослинаце нетутешня, то її ніщо й не займає, жоден шкідник.—Діду, нащо вам все оте? —допитуються в старого молоді йпристаркуваті сусіди та заходжальники.—А на те,—одказує Свирид. Або мовчить, як і не чує.Він то знає, нащо воно йому. Хто-хто, а він —знає. Ночами, як неспиться старому, вертаються до нього коні-літа, і кожен рік цілий, мовдень, бо злежався у пам’ яті, і днів тих багато, ясних і чорних,щасливих і нещасливих.

Ясні мовчать, світять далекими тихимизорями і, як і зорі, не гріють. А чорні страхають:«Забув, як длубався весною в багнюці, коли ще й вода з грядки незійшла, та шукав вимерзлу, сплюснуту в оладочок картоплину, щобдомішати з пригірщ кукурудзяного борошна та спекти на сухійсковороді маторжаника?..»«Забув, як ходив у калошах, обмотаних рукавами од староїкуфайки, що змерзлися за день, мов ті ковганки, й лещатамистискали ноги?..»І на ранок, прокинувшись та поснідавши куснем хліба а яблукомчи кухлем вишневого чаю, заходжувався Свирид коло господарства. А як робити було нічого, нишпорив у дворі, в садку або на шляху, мо’,знайдеться щось годяще. Побачить у шпориші квасолину, виплутає з-поміж в’юнких стебелець і принесе у хату, у горщик з квасолею вкине;назорить усохлу гілочку на яблуні чи груші —дереться до неї по-старечому незграбно, щоб обломити,—і в хлів її, до дров.Ітак щодня. Не живе, а полює. На очах у всього села, викликаючив людей жалість, або сміх, або й слово глузливе. Свирид того як і непомічав, не те, що боявся!«Засмієтесь на кутні!» —думав собі.Боявся він єдиної родички своєї, племінниці Марфи, теж одинокої,підтоптаної вже молодиці. Прибіжить, було, принесе гарячихпампушок, меду базарного кухлик, а то й борщу в глечику гарячого, іякщо він не встигне забачить її ще здалеку та позамикати своїарсенали, то так і пасе очима дядькове добро.177 «Щита, щита, бач, наче вона його наживала!» —думав люто іноровив хоч собою затулити двері до комори, хліва чи погреба. Та хібаж затулиш, як вона вдає, що до хліварозігналась, а сама вже, дивись,у погріб шаснула.«Як моцоклєт!» —обурювався Свирид.В’їдливішого порівняння не знаходив, бо понад усе в життіненавидів мотоцикли. Може, тому, що сусіда-тракторист ось ужедесять років будив його вдосвіта своєю двоколісною машиною.«Дир-р, дир-р!» —передражнював Свирид, зачувши, що сусідзаводить мотоцикла. Ще й услід йому, коли той від’їжджав генвід селаі мотора вже не було чути, диркав та плювався.Отож не ївся йому німед племінниччин з пампушками, ні теплийхліб з борщем.«Лащиться, дума, за ложку меду одписне на хазяйство швидшевидурить. Жде, ма’ть, не діждеться, поки дядько ноги одкидає. Ну, тапожди, пожди…»Йому й на думку не спадало, що Марфі болить на нього дивитися,старого, виснаженого роботою, сухоїжею табезсонням од думок, якби то примножити своє добро; що порається вона у його схованкахтільки задля того, щоб урятувати хоч те, що можна, бо все жпереведеться, ні зчого буде дядькові і юшки зварити взимку: погниєод старої торішньої картоплі молода, насипана зверху, струхлявіє отстарої нова сушениця садкова…«Ач, перемацує! —бубонів Свирид.—Мацай, мацай!… Ще не скоробуде солодко! Ще мій ворон не скоро прокряче…»Не вмирать Свирид порішив доти, доки космонавти не знайдутьще однієї землі з людьми і доки він не дізнається, яке там життя: єтам правителі чи немає, вірять ті люди в Бога чи ні, а якщо вірять, тов котрого —отця, сина чи святого духа. Головне ж, як там будуютьхати: так, як у нас, чи, може», не так? У нас, приміром, вікна встінах,ав них, мо’, встелі хтозна.Буває, ідо хтось мимо Свиридового двору, підпивши,—а єйтверезі та дурні,— уздріне старого за якоюсь роботою, та:—Старіємо, діду?— Вже ж не молодіємо,—Свирид на те.—А не страшно вмирати, діду?— Незнаю. Як умиратиму, приходь, скажу.—Отак ні разу про смерть і не думали?— Нащопро неї думать? Прийде —обізветься.—А куди вам, діду, хочеться втрапити —у рай чи в пекло?—Куди пошлють.—Хіба, діду, й там начальство є?—А я’! —вже весело каже Свирид, бо таки чує ще снагу в тілі, чомне пожартувати.—Без начальства нильзя!178 Коли ж від села до району пустили автобус і селяни, кому було зчим, взяли моду їздити в містечко на базар, зажив Свирид, як ніколидосі. Набере два кошики яєць, одвезе —гроші, заріже двох-трьохпівників, продасть —гроші, збуде мішок сушениці —гроші.Тричі на тиждень базар. І три дні ті для Свирида — свято.Спершу не дуже-то в нього купували.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар