Григір Тютюнник
ВУТОЧКА
На піщаному косогорі, з котрого далеко видно луки, річку й околицілугового хутора КняжаСлобода, трохи на одшибі від великогонагірного села стоїть хата —верх побіля димаря запав (видно, кроквипопідгнивали), а вікна подалися до землі так близько, що коли бзаманулося комусь зазирнути в них, то нахилятися довелося б, як докопанки води набрати. Та охочих зазирати негусто, хіба дітворі колизаманеться, бо живе в хаті стара сліпа баба Ганна, прозвана в селі Вуточкою. Хто й коли її так охрестив, уже нікому не впомку, тому щобуло те давно, ще за Ганниного дівування.Осліпла Вуточка невраз. Спочатку прикинулися більма —невеликі,змакове зерня, потім почали рости, щодняпотроху затуляючи відбаби річку, луки й околиці Княжої Слободи, котрі стара вечорами, назаході сонця, любила розглядати з-під долоні, впізнаючи здалекустаровинні, зплетенимибовдурами хати своїх однолітків, до когоходила, доки була прудкішою, на храм, празникувати або й так собіна одвідини. Ті вечори будили у Вуточки нерясні, примерклі спогадипро молодість, про те, як, було, напрядала за зиму на два, а то й натри шматки полотна, як нав’язувала в жнива по вісім, а то й дев’ятькіп жита, як ходила до ополонки прати в маленьких чобітках на босуногу, як молоділа з непокритою головою в лютий хрещенський мороз іне чула того морозу, лише вуха цвіли, мов дві макові пелюстки, тасерце витьохкувало під вишитою сорочкою, віщуючи довге щастя,довге життя…І от не стало цих вечорів, як і не було. Прийшла темінь і затулилавід старої не тільки сонце, а й оті нерясні спогади, бо ніщо вже їх небудило.Заходилися Вуточку рятувати хто як міг: водили до шептухи,возили до цілющої ікони, шпували в очі перетертим цукром черезсоломину, аж доки стара не осліпла навіки.Поприїздили зі служби Вуточчині сини, викликані телеграмами —обидва старші сержанти надстрокової служби, в офіцерськихкартузах, з блискучими, під слюдою, личками на погонах та врипучому реміняччі. В хаті запахло добре вичиненим товаром, ваксоюі новим злежаним сукном.107 Зустріла Ганна синів уже напомацки, однак не плакала і непобивалася своїм лихом, бо вважала себе ж таки й винною, що несповістила про нього завчасно,—лише всміхалася на радощах тихоюсамовідреченою усмішкою та простягала до синів невидющі руки,натикаючись ними то на тверді портупеї, то на холодні значки, то нагострі козирки офіцерських картузів.Побачивши матір такою безпорадною, покірно усміхненою кудисьу порожнечу, сини вкрай знітилися і навіть сплакнули, хоч це аж ніякне личило їм при такій строгій формі. А коли перше, найгостріше йнайболючіше враження від материної сліпоти дещо пригоїлося, синилагідненько висварили стару, бо теж вважали її винною в тому, щоскоїлося, наввипередки хвалилися своїм добрим знайомством ізвійськовими лікарями, «какіх на гражданке ішо нада поіскать», аввечері випили за приїзд, повеселішали, і показувалидівчатам у клубі,як танцювати солдатської польки — зотаким собі вихилясам та вприклацуваннямначищеними підборами.Другогодня, понадівавши старі материні ватянки, братиполагодили тин, підрізали старою іржавою косою побитий горобцямиострішок, нарубали півхлівчика вільхових дров, а покінчивши зтим,убгали матері в долоню по кілька новеньких лопотючих десяток івирушили в дорогу: служба єслужба.І знову зажила Вуточка самотиною, потроху звикаючи до вічноїтемряви та до стежок, котрими сходила все своє життя — на роботу йз роботи, в луг по дрівця і з дрівцями, до криниці й від криниці —ізнов на роботу.
По весні, коли старі стежки губилися в калюжах та багні йпротоптувалися нові, Вуточка здебільшого сиділа вдома, а колипідсихало, виходила до хвіртки й питалася у перехожих:—А де воно тепер стежки?Перехожі, якщо їм нікуди було поспішати, брали бабу за руку йвиводили на протопти, а далі вона йшла вже сама, несучи на вустахлагідну, ніби назавжди зашерхлу посмішку вдячності…***Душно й солодко пахне в низовому бабиному садку тернів цвіт,гудуть у ньому бджоли з теплого, підсонячного боку та оси, щоналітають сюди з лісу попастися. Трапляється їм і в хату до Вуточкизавітати. Тоді в ній робиться веселіше, і вже не тхне прілою пусткою,як то буває взимку чи пізньої осені: оси тоненько видзвонюють підстелею, лунко, з розгону б’ються хобітками об шибки або пасуться собінишком на лаві під образами, де ще з великодня зберігаються у 108 Вуточки блюдце солодкого колива та пригірщ недорогих цукерок —може, хтось із малечі нагодиться, то буде чим поласувати.Іноді приходять Вуточці тоненькі листи з трикутними штампами йперекази —завжди рівно на десять карбованців. Сини писали, щослужба проходить нормально, що діти, себто її, Вуточчині, внуки,котрих вона ніколи не бачила, ростуть і що війни —хай мати нетурбується —ще скоро не буде. В кінці кожного листа обов’язковоприписувалося, щоб мати берегла себе, ходила до лавки не шляхом; алуками, щоб топила в лежанці не лише про сухістіни, а й длядушку іт. п. Адалі, в самому низу,після синівських поклонів, ужеіншимпочерком писалося: «Дорогаямамаша!!! Примитетакже привет отваших невесток Лилии Нюси, а такжеот ваших внуковЖорика и Геника.Посылаем вам 10руб. на повседневныерасходы. Покавсе.Допобачиння».Одержавши листа, Вуточка просила сусідів прочитати його раз івдруге, потім заходжувалася диктувати відповідь, котра починаласязавжди одними й тими ж словами:«Дорогі мої діти і внучки мої брильянтові. Кланяється вам низеньковаша мати і баба та жде вас у гості хоч на днину, якщо вже не можнавирватись надовше, бо страх як кортить побачити онучків —таккортить, що начеб знялася й полетіла…»У цьому місці сусіда перебивав Ганну й питався обережненько:—Як же ви їх, тітко, побачите, невидющі?..—Так уже ж хоч обмацаю таголосочки послухаю,—усміхалася встелю стара, аж ніяк не ображаючись на зауваження.Далі вона сповіщала про те, що недавно п р и с в о ї л и їй пенсію зколгоспу, дванадцять карбованців, і просила, щоб грошей більше неслали, бо їй вистачить і казенних, а купували собі більше теплої одежіна зиму та харчів «де кращеньких». До лавки ж їй, воля-неволя,доводиться ходити шляхом, позаяк луки переорали й засадилиосокорчиками, так що тепер ніде й квасцю на борщ ущипнути.
Однакхай вони лишень не турбуються: якщо мати й вирветься коли-не-колидо лавки по хліб чи оселедець, то шофери бачать її ще здалеку іобминають або зупиняються й тутукають…І знову кланялась низенько, тепер уже не тільки синовомусімейству, а й товаришам по службі, «котрі без матерів росли», і зновупросила приїхати хоч на днину, обіцяючи внукам новенькийрашничок на рибалку, невісткам —по старовинній вишитій сорочці йпо два роменських рушники, «бо вони вже скоро виведуться», а синамцерковне повітря в хаті вечорами, настойку й солоного теренцю назакуску.По тому, як листа було вкинуто, Вуточка заходжувалася чепуритихату: споліскувала цеберку, в котрій час від часу збирався на днірудий колодязний мулок, мила пахучий вербовий кружок, що ним 109 накривала воду, шкребла стіл, ослони, лави, примазувала долівку,тримаючи віхтя в правій руці, а лівою обмацуючи вже примазане,щоб не залишити, бува, сухої латки, протирала рушничком кольоровікартинки, поприколювані до стін акацієвимишпичками.Тількисинових портретів, обіп’ ятих вишиванимирушниками, та ще образівне чіпала, боячись звалити додолу, і павучки спокійно засновували їхгустою, мов ятерина, павутиною.Однак найдужче любила Вуточка той день, коли, за їїрозрахунками, син уже мав одержати листа і вирушити на домівку.Тоді вона вдягала чистеньку одежу, взувала нові офіцерські чоботи зтупими форменими носками і, прихопивши по ціпку в обидві руки,повагом ішла до лавки по гостинці —пряники, горілку та тверде, якглей, повидло: їй чомусь здавалося, що більш вишуканих ласощів, ніж «фабричне повидло», для невістки й бути не може…Щоразу, як тільки Вуточка, надибавши стежку, входила в село, їїтої ж миті обаранювала малеча, що гралася собі на вигоні посередбудяччя: то пристрояться за бабою і навшпиньки, чмихаючи,перекривляють її обережну ходу, то забіжать наперед і висолоплюютьїй язика, щоб переконатися, чи таки ж зовсім баба сліпа, чи не зовсім;а то відбіжать рівно настільки, щоб до них не дістав бабин костур, іпочинають тоненько дражнити:—Вуть-вуть-вуть-вуть…—Тась-тась-тась…—Гиля!Вуточкане сердилась на ту забаву, бо знала, що тим лишпідстьобне, заохотить малечу і тоді від неї не одв’яжешся, а тількипосміхалася в небо або зупинялася й питала:— А чиє це ти таке голосне та бидове, га? А йди лишень, будеш бабіза поводиря! —І йшла собі далі, майже не відриваючи ніг од землі,щоб стежки не загубити.Коли ж дорогою траплявся хтось знайомий і озивався зпривітанням чи отак собі покашлював через тин, даючи про себезнати, Вуточка охоче зупинялася погомоніти якусь часину, бо знала,що її неодмінно почнуть розпитувати, куди це вона вирядилася та пощо, то буде нагода й синами похвалитися й порадитись, як йогокраще гостей почастувати: чи курочку до оцту зварити, чи холодчикудо хрону, чи на молошне налягати, бо хто ж знає, що воно руським таще й городським більш до вподоби.Якщо на таку розмову нагоджалися жінки, то любенько радилистарій і се і те; чоловіки ж охотніше розпитували про синів: де вони йким служать, у яких частих і яке получають жалування.—Та жалування таке, що жити можна,—охоче розповідаластара.— Аким служать, хтозна, що вам і скакати… Грицько,молодший, так той вобще мовчить, як спитаєш, а Мусія, старшого,110 питалася, то не признається. Ніззя, каже, заборонено. То я вже й ненабридала.— Значить, коло ракет,—робили висновокдядьки і заводилибалачку вже про своїх служивих, більшість яких теж «одбувалазверхстрочну», аж доки не доходило до суперечки: один доводив, щойого Колько молодший сержант і механік біля танків, другий казав,що це брехня, бо як же Колько може бути механіком, та ще й призванні, коли він тупенький, насилу до сьомої групи доплуганився, та йто військкомат примусив. Що ж він у тих танках петрає!Кінчалася суперечка тим, що дядьки нишком зарікалися більшніколи не здоровкатись один до одного, а той, у котрого був колодязь,забороняв єхидному сусідові ходити до нього по воду…Тим часом Вуточка, скупившись у лавці, поверталася додому,складала гостинці в чистенько вимитий мисник, приправляла горілкусухими стебельцями «животкової чаполочі», березовою бростю або щеякимсь, тільки їй відомим зіллям і, заткнувши пляшку ганчір’янимчопиком, ставила її під лаву на покуття —де темніше й прохолодніше.Так минали дні й місяці, нижче ходило сонце, сивів, наче бравсядимком, терен у низовому бабиному садку й осипався додолу в першіранкові приморозки; ночами в хату навідувалася сирість і липла достін волохатими грибками —тільки тоді стара зрозуміла, що сини неприїдуть, і вперше за кілька років сліпоти заплакала, витираючибільма сухими покарлюченими пальцями.А якось, уже пізньої осені, прийшов Вуточці лист —як завжди, відстаршого, Мусія, бо молодший, Грицько, був на листування юлавий іозивався нечасто. Мусій писав, що вирватися додому за літа ні йому,ні Грицькові не вдалося (начальство не пустило), а невістки тавнукисамі їхати не схотіли, бо «какой же им в этом интерес?».—Одне слово, чужа чужина…—тільки й сказала Вуточка, навіть недослухавши листа, і важко було зрозуміти: стосувалося те лишеневісток та онуків чи й синів…***І от знову прийшла весна, і знову зацвівтерен у Вуточчиномусадку, принаджуючи своїми пахощами ос та бджіл на молоду квітку;прилетіли в село ластівки та лелеки на давні свої гнізда і заходилисьоновлювати їх; люди шпарували окола, налили за ворітьми торішнєлистя —тільки Вуточчина хата, що присіла й почорнішала за зиму щедужче, стояла посеред того весняного руху й оновлення одинока і тежніби сліпа.Та одного разу —це сталося перед самим святом —завітав до Вуточки гість, молоденький солдатик у значках на всі груди та 111 шкіряних рукавичках, хоч надворі було вже тепло й сонячно. Веселопривітавшись від порога, гість якусь хвилю мовчав, мабуть,роздивлявся по хаті, потім уже не так браво запитав:—Тут живе Ганна Кошкалда?—Тут, сину, тут,—захвилювалася Вуточка, вловивши знайомийвійськовий дух, що враз заповнив хату.—Проходьте ближченько тасідайте.Солдат обережно рипнув лавою.—Я, бабусю, од вашого сина, Мусія Прокоповича, привіт вампривіз,—сказав і коротко, невміло зітхнув.—А ще ось гостинці тут,бабусю.—А… сам же він, Мусій,—тихо спитала Вуточка.—Чого ж він самне прискочив?—Йому, бабусю, зараз приїхати ніяк не можна. Він у нашомуполковому оркестрі —перша труба, грати на параді буде…—Он як…—чи то здивувалася, чи то знітилася Вуточка й довгомовчала потому. Коли ж відчула, що гостеві, мабуть, незручно сидітиотак мовчки, спитала: —А ким же Грицько, молодший мій, числиться,не чули?—Він уже давно демобілізувався,—охоче пояснив солдат,—і заразпрацює в охороні десь на заводі, точно не скажу…Потім солдатпішов. А Вуточка ще довго сиділа самотиною унапівтемній хаті і вперше за багато років відчула, як усе її тілоналивається незнайомою досі зморою і немовби терпне.Та ось, нарешті, сонце сіло так низько, що зазирнуло в бабинівікна, ласкавенько полоскотало старій щоку, зогріло темні прожилкина руках і сховалося за річкою, поставивши над Княжою Слободоювисокий рожевий стовп.