При словах «постояло, похекало» Прокіпко нашорошувався, зводивна співбесідника очі, що з ним траплялося дуже рідко, очікуючи нащось незвичайне, якесь диво, а Данило, помовчавши, вів далі:«Одсторожував я, пішов додому, сів снідати… Коли це рип —посильний. Так і так, товариш голова викликають. Приходжу. Тількина поріг, а він: «То ви, Даниле Кіндратовичу, може, скажете голові вочі, откровенно, що не уважаєте його, що він для вас не авторитет?»«Чого, зякої речі?» —питаю.«Ну як,—одказує,—підійшов учора до вас, а ви курите, очимадивитесь і —ні «здрастуйте», ні «До побачення». Я все ж таки голова…»«Кажу йому: чув, що підходив хтось, а здоровкатися нездоровкався, бо не впізнав —бачу погано».«Ну да,—сміється,—зірки на небі, самі ж хвалилися, бачите, аголови й за крок не признали?»«Та, кажу, може б, і признав, якби ж трохи далі стояли.Обидився…»Прокіпко на те ані пари з уст, попихкає димом, похитав головою тай подається на гору до пасіки.
А вже другого дня, знову завітавши нарозмову, скаже:«Так, гомониш, обидився… Угу… Ну, хай пообижається. А ти менікраще поясни, бо ти молодший, грамотніший, чого воно так, що в насдванадцять місяців на рік, а у калмиків тринадцять?»І то вже йому аж до вечора вистачить — міркувати та дивуватися,чого ж воно так сталося…Взагалі Данило за багато років приятелювання з пасічникомпомітив, що той не любить бувальщин («Я таке й без тебе знаю,надивився»), а все навертає розмову на щось незвичайне, дивовижне,хоча воно й вигадане, якщо не кимось, то самим Прокіпком…Погрівши над багаттям руки, що затерпли од лантуха, та коліна —вони в нього завжди мерзнуть,—Данило виймав сітку і йде на рівставити: до вечора, поки прийде Прокіпко, треба юшки зварити.У рові води мало, на вершок-два, але риба є, здебільшого в’язь, щовиходить у повінь пастися на луки, а як вода спадає, повертається врічку. То Данило, вважай, не ловить його і ніколи не скаже, що ходиврибу ловити, а скаже: «Перейняв двойко на вечерю».95 Коли сітка виставлена — зяє угорі діромаччям, тільки внизу ціла,залаштована сировою ниткою, Коряк повертається до сторожки,вимітає звідти прілі гриби, що проросли по кутках і під примісткоюще восени, сушить, переколошкує сіно, розкладає на поличках своєначиння, але найприємніша йому робота —розперезати снопикдеревію і ощадливо, по одній стеблині уквітчати ним стіни, низенькустелю, холодні темпі кутки, а тоді сісти на коритце, перекинутедогори дном, і дихати, дихати так розкішно, глибоко, що аж у грудяхщем… Тільки після цього він може сказати лісникові, Польці чи Прокіпкові, що вже обжився і до самої осені навіть гадки не маєвсело повертатися, хіба на неділю або як гості з Харкова прибудуть —дочка, зять і онука.О, ті часи для Данила любі та жадані. Порається, бувало, нарозсаднику, там бур’янину висмикне, там саджанець до тичкипідв’яже, щоб рівненько ріс, аж гульк — хлоп’ястежкою лопотить і щездалеку: «Дядьку, дядьку!Казали тітка Полька, щоб ви додому йшли,ваші, хе, хе, хух…—не здишеться,— гості зХарковаприїхали».
Тоді Данилавже невтримають біля сторожки ні дощ, ні град, анікаміння з неба. Біжить змалим посланцем, хекаєпо-дитячому тагостинці йому на бігу тиче: молодих горішків ліщинових, медустільникового, загорнутого в широкий кленовий лист, чи ляща,спійманого вдосвіта — що під руку підвернулося, а галіфе обмотуєтьсяйому крилами об йоги вище колін: хльось, хльось, хльось… «Хоч би жпором по сей бік був!»І не так йому дочка мила —хоч, звісно, хто ж рідної дитини нелюбить? —як зять Ігор та онука. Дочка, та більше до матері тулиться,про ганчір’я шушукаються, а то, дивись, і на карти кинуть, як нікого зчоловіків поблизу немає, а зять —о, то хлопець! Простий, добрий,неп’ющий і освічений —інженер.Приїхав позаторік уперше —хтозна, що за людина, не бачились, неговорили, тільки привіти в доччиних листах приписував. Словом —ісвоє начебто, і чуже. Увійшов у хату, підождав, доки жінка з батькомта матір’ ю наобнімаються, сердитеньким, щоправда, трохи здався,брови зведені, губи лише ледь-ледь у посмішці тремтять. Потім дитинужінці передав: «Здрастуйте, тату! Здрастуйте, мамо! —обняв,поцілував тричі.—Так оце той зять…» —сказав і так усміхнувся, що…як же ти його не полюбиш!..Вже й сонце сіло за гору. Від неї на ліс, на черемховий цвіт, щодеінде вже проклюнувся білими вічками, лягла широченна, мабуть,вона сягала жа до Псла, тінь.
Дим од багаття погустішав у ній, духомстав крутіший, бо вологість налягла.Данило став навколішки, хотів заглянути в казанок, та тільки димунабрав у очі, заплющився і так навзаплюшки мішав щербатоюдерев’ яною ложкою запашну юшку з двох в’язів —решту випустив,—96 розмірковуючи про те, що вже б час і Прокіпкові прийти, а йогонемає.І саме в цей момент на стежці, що вела з гори до сторожки,почувся хрускіт сухенького хмизу, а незабаром з диму, покашлюючи,вийшов і сам Прокіпко —з ключкою в руці, в довгій куфайчині, в тійже шапці шкіряній, потрісканій, що й торік.
Але постарів, подавсяпасічник: згорбився дужче, верхня губа з рідкими прозеленуватимивусами дужче запала…Зняв шапку, пригладив ті вуса.—Добривечір, Даниле! —Руки не подав, бо не мав такої звички.—А що воно видать, що чувать у білому світі? Висидів цілісіньку зиму напечі, подурнішав дід, то кортить якогось дива начуватися, щоб мізкирозворушить…— Та які ж дива,— спроквола, розважливо мовив Коряк,—Перезимували, от і слава Богу. Тепер літувати доведеться.—Так-то так… Прокіпко зняв шапку, поклав під вербою і ставумощуватися так, щоб у спину немуляло.—А знаку на небі ніякого недовелося бачити, як сторожував? Кажуть —я не чув, а людиподейкують,—що літають зараз у небі якісь чудовиська і світяться, ікрізь них видно, як там усередині їдять, п’ють, гопки вибивають… Нечув? Гм… А я вірю, бо чудес на світі багато було та ще й буде…Потім вони їли юшку, підставляючи під ложки висохлі старечідолоні, курили міцний Данилів тютюн, позичений у сусіди Івана, імовчали. А сонячне проміння згасало над горою, де пасіка, небороздвоїлося на синє, од стену,—нічне й червоне, од гори,—вечорове;з річки, де пором, долинав гомін та регіт (учні саме поверталися зшколи, щоб по сей бік лісом розбрестися стежками по нагірниххуторах). Насувалася ніч.Коли внизу між стовбурами дерев за річкою зринуло червоне коломісяця, Данило увійшов до сторожки, намацав примістку й ліг: докивепри вийдуть на пасовисько, можна трохи перепочити. І думалосяйому про те, що зараз робить Полька, про дива, що літають чи нелітають у небі,— Бог з ними,—про дітей та онуку десь там, у далекомуневідомому Харкові, коли б то хоч вони пожили по-людськи, в мирі,тиші та супокої.А в сторожці пахло сонцем, що цілий день угрівало долівку та стіни,сухими теплими ящиками з-під насіння та деревієм. І грудямдихалося легко, просторо, тільки щеміло там щось на самісінькомудні…