Поміж кучугурами, твердими, злежаними, порослимибур’ янами, він гравсязі своїм дитячим товариством у жмурки,розбійників, у війни і приходив додому чорний, як шахтар післяупряжки. Влітку з-за кучугур сходило веселе сонце і світило у вікнаїхньої кімнатний, затишної, чепурної, із збільшеним фото батька настіні, молодесенького ще хлопця, у формі гірничого рятувальника…Бараки —їх було чотири на виселок —звалися мордвиновськими,за прізвищем шахтовласника Мордвинова. Колись, іще до війни, вонибули дерев’яні, чорні, розхитані вітрами і в них поселялисяновоприбулі на шахту. Потім притулища ті знесли, а на їхньому місціпобудували довгі одноповерхові будинки з цегли, та назва «мордвинські» так за ними й за лишилася.За коліями, супроти депо, біля колодязя під дашком стояла черга зцеберками і коромислами, і той, хто тяг воду, довго крутив корбу —колодязь був глибокий! Іван знав це, бо й сам, як підріс, щодня бігав «за путя» по воду і мати щоразу наказувала йому:«Гляди ж, синку, попід вагонами не лізь!»Хіба відала вона, яке то щастя —завмираючи серцем (раптом поїздрушить!) підринути під вагон і опинитися якраз напроти колодязя.Десь там за цим колодязем жило те дівча з милосердям дорослоїжінки в очах. І, зловивши себе на згадці про золотооку дівчину, Іванподумав похмуро-насмішкувато: «Так і змалитися можна…»Він ішов на станцію до десятигодинного пасажирського поїзда. Доцього поїзда виходило щонеділі стільки люду, що перон робивсясхожий на міський бульвар. Так повелося у висілку здавна, ще довійни —виходити до пасажирського.
Це стало звичаєм, святковимритуалом. Допасажирського йшли, щоб укинути листа в скринькупоштового вагона, зустрічати і проводжати, йшли виглядать його,щоб, першим помітивши тоненький струмінець диму за семафором,вигукнути: «Іде!» Але переважно до пасажирського приходиливідпочити, показати себе і побачити інших, а може, ще й затим, щоб 186 струснути з душі монотонність, буденну однаковість висілковогожиття, відчути дорогу, рух, мандрівку і якщо вже не помандрувати,то хоча б утішитисямрієюпро далекі далі, пожити нею шістьхвилин,доки стоїть поїзд. Потім пронести поглядом прощальний червонийліхтар на останньому нагоні, що даленіє в степ, іпіти почастуватисябочковим пивом, порозкошувати ним у тісненькому велелюдномупривокзальному буфеті. Пиво було не останньою причиною виходівдопасажирського, надто для людей літніх.Молодь ходила на станцію до молоді, до безтурботних усмішок ісміху, до поглядів значних, сором’язливо прихованих під віями, доморозива і Шурка Гвоздьова, широкоплечого велетня в батистовійсорочці, крізь яку просвічувався кожен Шурків м’яз, мовби з гранітувирізьблений.
Шурко приходив на перон з баяном власної роботи інастройки, що не схожа була на жодну фабричну, а лише на його,Шуркову. Блищали нікельовані вуглики на міхах баяна і перламутровілади на планках, блищала золота«фікса» Шуркова і власні його зуби,теж перламутрові («фіксу» він уставив задля осяйнішої усмішки), іспівав баян не схожим ні на які баянні голоси в світі. За Шуркомрядочками ходили попід руки висілкові дівчата, вбрані, мов наоглядинах, у найкращі своїплаття й черевички, а хлопці ледачкувато,перевальцем походжали окремо, по двоє, по троє з виглядомнезалежності ні від дівчат, ні від Шурка, ані від його стоголосогобаяна…Так було весною і влітку. А пізньої осені, коли заходили хмарні сірідні й тумани, що облогою стояли над висілком та в степу затериконами,—їхні піраміди ледве мріли крізь попелясту імлу,—колизавівали холодні вітри чи зривалися хуги, до пасажирського ніхто безпотреби не виходив, і, постоявши в сирітській самотині свої шістьхвилин, поїзд рушав далі. Проводжали його лише черговий по станціїв червоному кашкеті і з круглим жезлом в руці та воронячий лементна голих пристанційних деревах.Іван ішов до пасажирського, щоб побачити знайому провідницю. А може, це й не те —знайому. Він ще й сам не знав що. Та ба, минулоось уже три тижні, як він устав з цього поїзда, а вона не забувалася.
У неї були великі густокарі очі і засмагле обличчя —без фарб. Скромне,тихе обличчя.Іван добре пам’ятав свою маму ще молодою, коли вона працювалаплитовою на Нагольчанській шахті. Білява, пишноволоса і синьоока,мама була йому найгарніша, коли запинала чисте високе чолочервоною хусткою, низько, при самих бровах, і туго, щоб шахтнапилюга не набивалася у волосся, поверх червоної —ще одну, а третю,робочу, дома не запинала, а несла у вузлику разом з «тормозком».Коли ж мама, хоч траплялося це й нечасто, ішла до коюсь у гості ачи в кіно, пудрилася і підфарбовувала губи, Іван супився і мовчав або 187 лягавна ліжко і одвертався до стіни: йому здавалося, що воначепуриться недля себе, а для когось, що вона байдужа і чужа до ньогоперед отим своїм дзеркальцем.Мама помічала його дутилі, схилялася над ним, гладила по голові (Іван сердито відкидав її руку) і казала тихо, ви нувато ніби:«Я ненадовго, синочку. Я скоро вернуся. Ти не боятимешся, ні? Тиж у мене мужчина, такий любий, такий набурмосений їжачок».Їй не було ще й тридцяти п’яти, їй хотілося хоч раз у місяць побутимолодою і гарною.Провідниця чимось нагадувала Іванові маму, оту, в червонійхусточці над бровами. Від Волновахи Іван їхав у купе сам, і вона впрольотах між станціями розповіла йому про себе, про свою матір,яка так само, як і Йванова, працювала в шахті, доки там невистачало мужчин, а тепер на пенсії і любить пити пиво у неділю зтакими ж пенсіонерами, як і сама. Розповідаючи про пиво, дівчинатихо сміялась, по-дитячому притискаючи підборіддя до шиї ідивлячись на Івана з-під довгих вій прекрасними очима. Працювативона почала по закінченні десятого класу, щоб доточити до маминоїпенсії і свою копійку.
Потім вийшла заміж, швидко, зопалу, так, як тероблять зараз майже всі, і тепер має дитину, дівчинку. Він, чоловік їїнедавній, пропонує зійтися знову, набридає, але вона не хоче: годі.Так і живе з мамою.На прощання, уже в тамбурі, Іван пригорнув її. Вона ледьдоторкнулася губами його щоки, і згораючи в рум’ янцях, сказала, щопісля відпустки, в неділю, себто сьогодні, їхатиме назад. Іван стоявтоді з нею біля вагона, аж доки рушив поїзд, почуваючи себе виннимперед мамою —за ці шість хвилин він був би вже дома,—але й піти,не бачити ці шість хвилин її смутних очей, її гарячих рум’янців, щотак і не згасли після поцілунку-доторку, теж не міг.Усі три тижні Іван ждав цієї неділі й забував про неї хіба що нароботі, бо «дойчланд» і після капітального ремонту не зрадив своємунорову —працював коли йому як заманеться,—та ще в школівечорами: багато перезабув і сидів над підручниками навіть наперерві, не виходячи й покурити.Тепер от ішов до пасажирського. У флотському. Хоч так нехотілосяйого носити, надто ж після танкістових краг і шолома. Але більшевдягтибуло нічого. Спробував якосьприміряти майже новий іщекостюм, у якому ходив до служби, не згодився —тріснув на спині пошву. Імама тоді сміялася й плакала разом: «Коли ж ти встиг у меневирости отакий?..»Ще не обертаючись на кроки, по міцному духові «Шипру» Іванупізнав Станіслава Вікентійовича Тура, нового начальника депо.— Мріємо? —спитав Тур, подаючи Іванові руку.188 Зодягнений він був парадно: у формений інженерський костюмсталевого кольору з кількома чорними зірочками на рукавах кітеля тапетлицях, у кашкеті з блискучими молоточками (видно: начищені),щойно підстрижений нульовкою, виголений і припудрений.
Молодіпружні щоки і підборіддя туго впиралися в комір, потертий ранньоющетиною, наче рашпілем.— Весілля слухаю,—неохоче відповів Іван.Він, як і всі деповці, недолюблював нового начальника. Старийсутулуватий Свиридович був турботником, Товкучим Марком,інженером-трудягою. Він міг і вмів позичити в людей, що будувалися,дощок на ремонт вагонів, бо вчасно лісу майже ніколи не присилали;перемотати електромотор, щоб не везти у центральні майстерні засотню кілометрів і ждати його потім місяць, а то й півтора; вінкрутився, як муха в окропі, і викручувався завжди, «витягаючи» план,а відтак і прогресивку, якої і сам ждав щокварталу, відверто радіючи,що вона таки буде: Свиридович мав сім’ю з дев’яти душ. Не дати планна сто з лишком означало для деповців образити старого, підвести,зрадити…Тур, можливо, тому, що він був інженер без усяких затримок —здесятого класу в інститут, з інституту в депо —жив ще в собі, всвоєму інженерському званні, у своїй посаді, досить високій, як дляневеличкого висілка: начальник шахти, головний лікар, начальникдепо —от і всі видатні постаті…Коли Тур підписував Іванові довідку для вечірньої школи, то звелівпокликати його від верстата до кабінету і сказав поважно, стинаючито однією, то другою бровою:«Це похвально, що ви, Срібний, хочете вчитися. Я —за. Вчіться.Хоч і в академії. Але не забувайте: головне —виробництво. Меніпотрібні колеса».«Вам?» —здивувався Іван.Тур почервонів, але сказав по-юнацькому вперто:«Так, мені, оскільки я відповідаю за план».Він був старший заІвана нарік, може, два.Тура не любили за надмірно начальницькі інтонації, за «Шипр», що ів кабінеті, і в цехах виходив знього, як пара зказана, а щеза те, щов нього була «рука», «лапа» вУправлінні залізницею —дядько якийсьвисокий чин. Деповці прозвали Тура просто і в’їдливо: Начальник.«Зробимо, Начальник», «Не знаю, Начальник», «Ша! Начальник іде…»В’їдливості він, одначе, не помічав. Або ж хотів подолати їїмовчанкою.Тур якийсь час наслухав весільний гомін, потім сказав,розгойдуючись на носках черевиків:—Наша пара одружується, деповська.