Треба б сходити подякуватиза запрошення і поздоровити молодих. Як ви думаєте, Срібний?189 —Чому —поздоровити? Ви ж не голова висілкової Ради,—сказав Іван.—Підіть посидьте за столом, випийте, поспівайте, потанцюйте,якщо вмієте.—Ніколи мені співати, товаришу Срібний,—зітхнувТур і переставрозгойдуватися.—Он біля плотницького цеху вагон з дошками стоїть,ще вчора звечора стоїть, а розвантажувати нема кому. Не звільнювагон сьогодні, завтра плати штраф за простій. Доба —шістсоткарбованців. А чим їх потім покривати, га, Срібний? —з притискомзапитав Тур, мовляв, ти мене тоді, у кабінеті, вколов, пам’ятаю, а що бти робив на моєму місці зараз? —Доведеться зняти душ чотири звесілля.Іван поглянув на годинник. За десять хвилин мав прийтипасажирський.«А й зніме, гусак, зіпсує людям весілля!» —подумав і сказав:—Не треба нікого знімати. Я сам розвантажу.—Овва, які ми…—поблажливо усміхнувся Тур.—Чотириоснийпульман —це, Срібний, шістдесят тонн. Хай дерево менше затягне,п’ятдесят. Уявляєте?—Уявляю;—сказав Іван і рушив до станції.—Слухайте, Срібний,—вже навздогін гукнув йому Тур.—Якщо висправді беретеся… Я завтра ж оформлю вам наряд на стокарбованців. Згода?—То ще казала Настя!..—засміявся Іван, засміявся не зобіцянки Турової (він знав, що такого наряду нормувальник нізащо непідпише), а від радісного передчуття зустрічі з нею, ось зараз, черезкілька хвилин.Доки він біг, доки проліз попід трьома товарняками, пасажирськийуже прийшов. На пероні, як і щонеділі, було велелюдно, виспівував Шуркін банк, походжали пари і цілі гурти молоді, мелькав у натовпі йтанкіст у збитому набакир шоломі, але без краг…Іван побачив її ще від тепловоза, біля того ж таки п’ятого вагона, вякому він їхав тоді. Побачив і знову побіг. Потім пішов повільнимкроком: вона була не сама, біли неї стояв високий лисуватий мужчинау блискучому на сонці світло-сірому костюмі, курив і, усміхаючись,качав їй щось. Він тримав заруку дитинча, горошину малу зкрилатим червоним бантом на голівці. Іван став під акацією крайперону і дивився тона неї, то на дитину —маленьку маму карооку.Він бачив, що вона шукає його в натовпі, що вона не слухаєусміхненого чоловіка, навіть на дитя, коли воно вхопилося їй заспідницю і щось лепетало до неї вгору, не глянула.Дзеленькнув дзвін, загув тепловоз…Вона побачила його вже з тамбура, притисла вільну, без прапорців,руку до грудей і дивилася на нього, стражденно, жалібно усміхаючись.Краще б уже не усміхалася!190 Поїзд вийшов за станцію, у всіх тамбурах поховалися жовтіпрапорці, зостався тільки в одному.Коли поїзд почав виписувати дугу, повертаючи в степ, Іван ще разпобачив її у відчиненому тамбурі з притиснутою до грудей рукою,зняв навіщось безкозирку, знову надів і, поблукавши очима поперону, пішов назад до депо.
Ішов, примружено дивився в її очі іказав їм: «Доки їздила, доки в роботі була, ще жилося якось, так?.. А увідпустці занудьгувала… Чи мати вмовила? Чи він наобіцяв золотігори?.. Тепер їде з тобою в Одесу на Привоз по сушені бички до пиватещі за те, що вона допомагала йому тебе обкрутити… Або на одеськутучу —купити тобі плаття з крімплену, сонце купити… Так?.. Що ж,підемо вкалувати, раз таке діло… Не везе в любові —повезе в праці!..Нове гасло для червоного кутка! Так?.. Ну, щасливо, щасливогоплавання по житті! Рубай швартові!..»В котельні за чорним від кіптяви саморобним столиком сидівдядько Сашко Буряк і гув якоїсь тільки йому відомої пісні. Вінперейшов у кочегари ще тоді, коли Іван приїздив у відпустку.«Постарів, сину, кузня вже не про мене. Руки терпнуть, бачупогано…Хай молодші кують».У неділю дядько Сашко чергував у котельні не сам, а з чверткою.Топив ледь-ледь, аби куріло —адже баня порожня,—цяпав з чверткив кухлик по ковточку, випивав, жвавішав і усміхався сам собі або гувпісні без слів. Потім куняв і знову цяпав.Іванпоздоровкався, сівбілястолика на блискучу від давньогомазуту табуретку і закурив.—Вагон буду розвантажувати, сказав до дядька Сашка.—Перевдягтися треба, то одімкнітьмені баню.— На бісяку тобі тойпагоні Жили молоді рвати? — Дядько Сашконедавно смикнув, був ще гаряченький, бідовий і говіркий.—Сто рублів Начальник пообіцяв. Якраз на пальто… А хто йомутакий наряд підпише? Ніхто.—Нізащо! —вигукнув дядько Сашко.-—І плюнь на той вагон!Давай краще по граминці капнемо на душу ради неділі.—Ні.—Іван підвівся.—Відімкніть баню.—Так ти що, сам думаєш до тищі дощок викидати? Це ж тищуразів пальцем кивнуть, і той оніміє, а то —дошки вергать. Ех,молодість наша дурна!—Інакше штраф,—сказав Іван.—Шістсот карбованців… Він звесілля хотів забрати людей.—Ну, дивись. Помагати не прийду, бо нічим, сам з вагона скоровипаду! —Обличчя дядькове Сашкове, подзьобане кузнечноюжужіллю, зморщилося в усмішці.—Випаду з вагона, а ви, молоді,поїдете далі. Інший, чуєш, каже: піду додому. А я ніколи так не кажу.191 Я кажу: піду на квартиру. Бо всі ми —на квартирі. Додому —то вжеповезуть…Дядько Сашко засміявся, закивав головою і пішов одмикати баню.
Іван роздягся, чепурно, як звик робити це на службі, склав форму ізаховав у шафу для «комсостава» —так звали вдепо начальницькушафу. Потім надів брудну, холодну від цементових стін та підлоги,тільняшку, штани, кирзові ботинки, підв’язав чуприну мотузочком іпішов до вагона.Дядько Сашко теж чимчикував слідом і гув:— До тищі буде. Я знаю. Сам колись дурний був…Знаєш, дурощіод чого? Од здоров’ я! Вутла людина розумніша, їй-богу! Ти, Ванько,тільки не спіши, а поволі. І як вибереш уже стільки, що вгору требабуде кидати, тоді закладай у петлі коло дверей ломок довгенький, нанього надівай трубу —я знайду —і шуруй: одним кінцем кладидошку на трубу, за другий берись —і хай летить! Тільки свистітиме. Я знаю… Ні, сто рублів не дадуть. Нормувальник, очкарик той, непідпише. Двадцять п’ять од сили. І тоскиглитиме. Та тина пальто,Ванько, ще триста разів заробиш!Іван зірвав пломбу, штовхнув двері.ДядькоСашко зазирнув у вагон і вигукнув:—Ай-я-я, синок! Сира дошка.. Ну, правильно. Сухих нам ще ніколинепривозили. Так що затягай очкур тугіше…—І пішов до кочегарки,скрушно киваючи головою.Іван вліз у вагон, і в груди йому полився живцевийдух сироїмодрини, такий міцнющий, такий розкішний, щовін усміхнувся йсказав:—Тайга!П’ятиметрові дошки, холодні, насотані сибірською осінню й липучівід живиці, здалися йому спершу легкими, мов тріски,і за хвилинувін викидав їх по п’ ять, а то й шість. Одначе далі вони робилися важчій важчі, тільняшка обліпила спину, руки, груди, і він зняв її геть.
Силиніби прибуло. До того ж сонце стало хилитися до полудня, вагоннийдах, звідки тисла пружна гаряча хвиля, прохолонув, дихну-лося легше.Іван нарахував триста дощок, які вибрав одним духом —так йомуздавалося, а далі кинув рахувати, збагнувши, що обкрадає снагу, іпоклав собі тільки працювати, кидати і все, впрягтися й кидати. І думати лише про щось бадьоре.Найвеселіше йому жилося на службі, безтурботно принаймні. Тамне треба було вчити щоденних уроків і потерпати за кожну трійку, атраплялося, що й двійку. Не за себе потерпав: майже всі хлопці в йогокласі не любили «прилизаних» п’ ятірок і вважали «нормальну» трійкугідною справжнього мужчини оцінкою. Іван жалів маму, її втомленіруки, що гортають щоденник, втомлені, червоні од шахтної курявиочі, ображені до сліз його «нормальними» трійками. Тому восьмий клас 192 він закінчив ледь не на похвальну грамоту і кинув школу, пішовши удепо зразу буксомийником, потім учнем токаря.Згодом, коли він уже служив, мама написала в листі, що жінок ізшахти виведено і тепер вона працює на поверхні лебідчицею,піднімає вагонетки з породою на терикон. Заробітки, звісно, неті, щов шахті, але їй, однією душею живучи, більше й не треба. Вона частоприсилала йому посилки з цигарками та яблуками, і цигарки завждипахли яблуками, а яблука —цигарками…Бачилася бухта, в якій вони стояли зі своїми тральщиками,бачилася в штилі,така сумирна, лагідна, залита сонцем міжбереговими кручами,—і розбурхана штормом: свинцево-важкі хвилі,сіра стіна близького небокраю, сточеного в сірістю моря, і вітер такий,що вони зав’язували стрічки під підборіддям, бо зірве безкозирку,понесе в небо, як чорну птаху, кинедесь білим баранам на гребеняхвисоченних хвиль.Під гуркіт шторму дошки здавалися легшими…Згадався товариш, рідний, як брат, Семен Бєглийіз Забайкалля,невисокий дебелий хлопець, гітарист, баяніст, завзятий танцюрист іспортсмен-п’ятиборець. Недавалися йому, так само, як і Йванові,лише стрибки у воду. І все ж, коли спортивній команді, що захищалачесть їхнього екіпажу на флотських змаганнях, загрожував «нуль» уграфі супроти стрибків у воду, вони з Семеном погодилися стрибати. І шарахкали з п’яти-, потім з десятиметрової вишки, перекидаючись уповітрі під розлогий регіт суддів і спортсменів-плигунів, аж докизакінчилися змагання. Бєглий понабивав об воду синяки на грудях,стегнах, литках…