Іван був синій увесь, тому що важчийза Семена. Їмзарахували кілька очок, навіть більше, ніж слід було: за волю доперемоги, сказали судді сміючись…Семен любив «вибивати» для Івана ДП —додаткові порції. Ухопитьалюмінієву миску, проштовхається до камбузного віконця: «Давай!» —наказує коку. «Тобі?!» —поблажливо питає той, стинає могутнімиплечима і одвертається. «Корешу моєму,—показує Семен великимпальцем через плече.—Ванькові Срібному».—«А-а…—Кок накладаєповну миску плову і подає у віконце.—Я думав, тобі, шплінт!»Семен по-справжньому страждав від того, що йому не дозволялиходити в строю правофланговим поруч з Іваном, а одсилали «нашкентель» —в останній ряд…Коли дощок зосталося вже менше як піввагона, Іван сів перепочитиі закурив: після цигарки не так хотілося їсти. Гайнути б додомуперекусити —брудний, як сажотрус, бо в вагоні перед дошками буловугілля, і протяг (Іван одчинив ще й другі двері, щоб вітерець дихав)здіймав чорну куряву, а помитися та перевдягтися —шкода гаятичас.193 Сонце вже ховалося за жовту гору дощок біля вагона й золотиловугільну куряву, що її здіймав вітерець. Надвечір’я пахло осінню,підгорілим листям жовтої акації, холонучою землею. Пройшов робочийпоїзд. Люди, що їздили у місто побазарувати й повештатися помагазинах, гурточками перегукуючись посунули зі станції у виселок. А з відчинених дверей кочегарки чути було, як гуде дядько Сашко Буряк:Накри-ився вінсі-ірою-у-у шине-е-еллю І ти-ихо-о родних спомина-ав…
У війну, як наші вже верталися назад, дядька Сашка тяжкопоранило під селом Ребрикове, тут недалеко, І вінтрохи не вмер,накритий замість сірої шинелі сірою землею. Почверткувавши а чи закухлем пива, дядько неразрозповідав Іванові, як йому тоді лежалося:«Брат, синок, як у ямі… Хлопчики мене тоді знайшли, дітлашки».Може, й пісню цю він став співати щевід тих часів.І, посумнішавши, Йван знову став кидати. Тепер уже вгору: купавиросла ледь не врівні з дахом вагона.Незабаром прийшов дядько Сашко, притяг трубу і довгий прутдводюймового заліза. З цим нехитрим блочкомкидати стало набагатолегше, тільки штовхай, але й повільніше вполовину, хоч Іван швидшей не міг: м’язи йомумовби зсудомило, вони вже не боліли, а пекли.—Піду розведу тобі пари та якусь картоплину спечу у топці білядверцят. Ти ж оце і досі нічого не їв? У-у, я , отако, хоч би й годочківдесять скинуло мені, за сотою дошкою упав би. Ех, молодість наша,лошатко брикливе, куди ти забігло!..—Де там сонце? —спитав Іван.—Бо мені не видно.—Заходить сонце, Ванько. Оно землі вже торкнулося,—гув дядько Сашко з-за купи.—Чепурненький день сьогодні, а тобі, либонь,найкращий…Іван прикинув, що роботи лишилося на годину-півтори, дощок стоз лишком. А як добре налягти —останні ж! —то й за годину можнаподужати. Він по собі, ще зі служби знав, що таке друге дихання, хочзнав і те, як нелегко воно дається.— Ой, не кидайтеся там, дайте пройти! —почув дзвінкийвеселенький дівочий голос, облишив дошку, яку вже намірився бувзапустити майже вертикально, в небо, і сперся ліктями на трубу:«Подивимося, що воно там за краля…»Він чув, як по спині лоскітно котяться крапельки поту, як тремтятьноги і вибухкує у грудях серце.
Чуприна давно випорснула з-підмотузочка, кільцями звисла над очима і теж лоскоче лоб.З-за купи дощок вийшло дівча, те саме, танкістове, в тому жкоричневому платтячку з білим комірцем і в хустині, запнутійнапуском. Аж зігнулося набік, тримаючи в руці повну сітку пляшок.194 —Ой, це ви?..—усміхнулася, зніяковівши.—Добрий вечір…—Добрий,—сказав Іван.—Що, не вистачає? —кивнув на пляшки І тож усміхнувся.— Чи не свашкою, бува, на весіллі?— Ні, — дівчинасяйнула на нього золотими очима.—Світилкою усестрички. А вам не вихідний хіба?— Анам — недільник,—сказав Іван, закурюючи, примружився віддиму і спитав:— Мордвиновські бараки знаєш?Вона кивнула швидко, не зводячи з нього очей.— То якщо вже тобі погуляти не дають за побігеньками, сходила бдо мене додому та й принесла якийсь «тормозок». Їсти хочу, а світилкинемає», щоб послати…Вінсказав це жартома, аби щось казати —набридло цілий деньмовчать. А ще йому не хотілося, щоб вона отак зразу й пішла.Дівчина опустила очі.—А хто у вас дома є?—Мама.Вона похитала головою.— Ні…І, не попрощавшись, навіть не глянувши більше на Йвана, пішла,майже побігла з важкою сіткою в руці.Іван подивився їй услід: «Світилка… мала».І знову став до роботи….Він викидав уже останню дошку, коли почув від протилежнихдверей вагона:— Подайте мені руку, бо я сама не злізу.Вона стояла з біленьким вузликом у руках, у темному одязі йдивилася на нього вгору.— Ось,—підняла вузлик.—«Тормозок» вам…Іван сплигнув на землю, став проти неї і мовчав розгублено.
Тоділегенько взяв її за плечі —вона трохи одвернулася і дивилась уземлю,—усміхнувся лагідно:—Ти… Ви що, насправді подумали? Я ж пожартував! —Іванпошукав підходящою слова і додав: —Пожартував я… сестрице. їй-богу!—Ні-ні, я ж бачу. Ви онаж змарніли. Поїжте, а я дошки Покидаю.Добре?Тільки тепер Іван помітив, що вона в робочому одязі, ізасміявся:—Все вже. Вагон порожній; І я скоро піду вечеряти додому. Такщо спасибі.—То ж домашнє, а це весільне пригощання,—сказала вона і,розв’язавши вузлик, подала Іванові.—Ну, якщо пригощання, тоді скуштуємо.—Іван сів на дерев’янутумбу для запчастин та грубого вагоноремонтного інструменту і 195 швидко, хоч рукиі не дуже корилися йому, впорався з весільнимиласощами.— А цещо за буцéник? — спитав, розглядаючи пухкузапашнуквітку зрум’яними пелюстками.Дівчина засміялася тихо, сяючи білими сміюнцями.— Шишка, сказала.—На весілля такепечуть: шишками зветься. Цея сама таку придумала квіткою і спекла крадькома, бо світилкам неможна шишки робити.— Чому?— Незнаю… Кажуть так.—Хіба ви вже працюйте, що роба є? —спитав Іван.— Тут, у складальному цеху. На крані. Ви колись заходили до нас,як на роботу поступали. Я несу деталь, а ви просто під неї йдете…Дзвонила, дзвонила —навіть не глянули…—Скільки ж вам років? —здивувався Іван.—Сімнадцять. І чотири місяці… Завтра буде.В котельні зарипіли двері, загув дядько Сашко, потім умовк, певно,прислухаючись, і покликав:—Агов, Ванько! Ти вже одвоювався?