Поминали Маркіяна – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

ПОМИНАЛИ МАРКІЯНА

Ховали Маркіяна в полудень —без музики ховали і без попа, томущо більшість колгоспних «духовиків», як називали в селі самодіяльнихмузикантів, поїхали на станцію по жом, а попа сам небіжчик не велівзапрошувати, бо з того часу, як у селі розібрали церкву, в Бога невірував.День був похмурий і холодний. Ще зранку рушила кура, а під обідтак захурделило, що ті, хто взяв на себе турботу про похорон,—цебули далекі Маркіянові родичі з хуторів та слобід,— час під часутривожно перешіптувалися, радячи раду,чи непора, мовляв, уже йна кладовищевирушати, бо ще, чого доброго, яму замете, то буд еморока…

Над покійником ніхто не плакав, бо ніхто його за життя нелюбив:ні жінка, Стеха, весела й добразавдачею, алезморена багаторотоюсім’єю та Маркіяновими стусанами, ніродичі, ні односельці, ба навітьдіти, що тільки й зазнали від батька якоїсь витрішкатої, часто-густобезпричинної лайки та образливих, завжди неочікуваних ляпасів абож палиці навкидя. Тому й лежав Маркіян у своєму останньомупритулку неоплаканий, посеред гнітючої тиші й ледь чутного шепотута зітхань —вуса йому прилипли кінцями до запалих щік, худевиснажене обличчя взялося воском, лише брови, як і при житті, булисердито зведені на переніссі, й тим, хто добре знав старого, здавалося,що він ось-ось підведеться і, вирячивши налиті гнівом очі, крикнеодразу на всіх: «Порядок треба знать!»

Коли ж хтось із новоприбулих на похорон, переступивши поріг,зопалу, швидше за звичаєм, аніж від щирого жалю, починав голоснотужити або ще й приказувати, всім, хто був у хаті, ставало незручно,й тоді кожен починав шморгати носом, тіпався в плечах, вдаючи,буцімто плаче…Потім знову западала тиша, і було чути, як на печі сварятьсянайменші Маркіянові діти, Андрійко та Манька:—Оддай, кажу! Твій осьо з капустою.—А я хочу з я-а-агодами…—Ну, на, вдавись!—І-і-і… Не бийся!—Цс-с! Замовч! Оно тато вмерли.В хаті пахло живицею, що сям і там виступала з новихнедосушених дощок (труну зробили нашвидкуруч і не пофарбували),новим коленкором, гарячим воском із свічки і морозом од забужавілихвікон, а з хатини, де варився обід,—капустою, узваром, домашньоюлокшиною, свіжим хлібом та самогонкою.98 Нарешті з колгоспу приїхала підвода —широкі, услані околотомсани, запряжені парою коней,—прийшов голова сільради,який мавнести Маркіянову медаль «За трудову відзнаку» і виголосити накладовищі промову; в сінях заторохтіли ночвами та діжками,звільняючи куток, щоб двері ширше відчинялися, потім хтось сказав:— То воно таке, що можна б уже й виносити, бо коні померзнуть.Чоловіки, ті, що були надворі, постягали шапки і, причесавшисьп’ятірнями, попхалися в хату допомогти винести господаря, жінкивийняли з-поміж холодних Мяркіянових пальців жовту, в теплих ім’яких патьоках свічку і поставили її на покуття, де висіли двівінчальних ікони — одна Маркіянова, друга Стешина,—зап’яті обидвічервоним роменським рушником.

Кухарки в хатині пересталиторохтіти рогачами і примовкли. Через поріг до світлиці вкотиласясиза студена завороть, і домовина попливла в ній, немов човен утумані…Аж тоді Стеха, заклопотана й зморена коло печі та коло дітей,заплакала, уткнувшись лицем у китиці великої накидної хустки, і бабиохоче заходилися втішати її сумирно-лагідними словами; хлопці,старші Маркіянові сини, теж насурмилися, нахилили голови і теж, абищось робити, взялися були за труну, однак їх легенько відштовхнулидо неї, пояснивши, що «рідним не можна виносити покійника, незаведено так»…Кура надворі не вщухала, а ніби ще дужче розбурхалася на вечір.Вітер шарпонув Маркіянові вуса, розпушив їх, настовбурчив, і лицепокійника стало враз не сердитим, а навіть якимось розбишакуватовеселим і добродушним. Таким був Маркіян лише в компанії: на Перше травня, на Жовтневі, а ще як у село повернулися з війни ті, хтозостався живий. Топівін, п’яненький звісно, з рожевими плямами навилицях, навіть підспівував молодицям, хрумаючи між іншим огірокчи пелюстку (Маркіян любив попоїсти), а коли хтось зривався нагопак чи там бариню, притупував під столом чобітьми, чепуривдолонею вуса і хвацько вигукував рипучим, хрипким од незвичкиспівати голосом:А бариня шита, брита.Любив бариню Микита!Бариня, бариня…—і знов шукав очима, що б його з’їсти…По дорозі на кладовище процесія порідшала, бо люди мерзли і,відставши непомітно, завертали кожен до свого двору. Коням тежбуло холодно, і вони сіпалися бігти, але їх придержували їздові —одинза віжки, другий за обротьку, щоб часом не наїхали на головусільради, котрий ішов попереду з медаллю на подушечці.

Яму й справді замело снігом ледь не вщерть,над нею навислигострі козирки, що куріли блискучо-білою порохнявою, наче димомбралися; вгорі, над ямою, шаруділи плюсклими стручечками старіакації; порипували од морозу сірі потріскані хрести й оградки. Дядькизаходилися одкидатисніг, а голова сільради, чоловік уже немолодий,подзьобаний віспою, червоний від холоду та й від чарки, випитоїперед тим, яквирушати на кладовище, виголосив тим часом короткупромову:— Товариші!Сьогодні ми мо’на ска’ть навікипрощаємося з нашимдорогим Маркіяном Гнатовичем,людиною чесною, роботящою ібезкомпромісного, що касалосяінтересів усіх нас разом узятих, і якимвсі ми його знали, мо’на ска’ть, щодня. Так що прощавайте, Маркіяне Гнатовичу, і пробачте, що ховаємо вас отак без нічого…

Та воно хочби й були хлопці, то втаку лиху годину хтозна чи й заграли б.Потім усе було так, як завжди буває: домовину забили, спустили надвох шматках полотна в яму, люди вкинули по грудці мерзлої землі йпочали розходитися —де молодші, а старші жінки та чоловіки, котрісвого часу співали на криласі, збилися в гурточок, щоб затишнішебуло, і заспівали «Вєчную память»…На обід ішли купками, залишаючи на снігу жовті од глини сліди, йпотихеньку гомоніли між собою про покійного.— Бач, як воно виходить,—казав Грицько Мантачечка, колишніймірошник і Маркіянів приятель,—був чоловік, і немає чоловіка…— Всі ми колись туди одчалимо…—Еге, якби він не такий чесний був, то ще б жив та жив…—Або не такий дурний…—Хе-хе… Та й то таке!—І вам ото не гріх?—А чого —гріх? Хіба неправда?—Казав покійний батюшка Терлецький: не суди ближнього, аушедшего й поготів.—Та хто ж судить…Надвечір хуга втихла, хмари на заході почервоніли, сніг стужавів ігостро заблищав, а повітря стало таким прозорим, що було далековидно голі, де-не-де листочок, дерева понад шляхом, низькі, вжепонадбирані скирти соломи в полі та синюваті сніги на чіткому, немоводрізаному від неба обрії. Та сумна і велична синювата далечіньнавернула Маркіянових односельців до думки про власну смерть, ірозмова про небіжчика якось сама собою увірвалася.100 ***Доки люди були на кладовищі, кухарки вже встигли прибрати вхаті, розставили столи, позичені у сусідів,—той вищий, той нижчий,той накритий клейонкою, той скатертиною,—поклали вздовж ниххолодні знадвір’я дошки, бо лав та ослонів на всіх не ставало, іпочався обід.По першій чарці поминальники (тут були переважно ті, хто колисьразом із Маркіяном та Стехою починали празнувати свою молодість)розмовляли тихо і співали «божественних»: «Упокой, спасє»;», «Плачу іридаю» і зособливим почуттям —«Со духі праведнимі скончавшуся»…У хаті було душно від натопленої печі, що аж поруділа іпотріскалася в коминах, а ще від тісноти, горілки й гарячих страв.Люди, випивши по другій (а хто молодший та ласий на дурику, то й потретій), повеселішали, розсілися купками і почали, кожна купка насвій лад, згадувати покійника.Говорили одночасно в усіх кінцях столу, то було годі дослухатися,хто, як і про що саме говорить, отже оповідачі не дуже турбувалисяпро те, простить їх Бог чи не простить, а казали про небіжчика, щодумали.— Памлятаю,—гомонів до найближчих сусідів сивий, давно нестрижений (бо зима!) Герасим Ковтюх,—як повертався я вшістнадцятому з германської. Діло восени було, десь отак післяспасівки. Вийшов я удосвіта за Полтаву, думка така —на вечірдодому доб’ юся. То й іду собі, на ноги налягаю. Вже й Шведськумогилу поминув, уже мені й Побиванку 1 ось-ось буде видно. Коли чую:гукає хтось позаду. Озирнувся —аж воно Маркіян.

При формі й при Георгії і рука на перев’ язі. Теж одвоювався, знацця… Мені ж ото вшістнадцятому оцю клешню зробило,—Герасим показав слухачамправицю, на котрій замість п’яти було тільки два пальці —великий імізинний.—Підходить ближче, дивлюся, а в нього на одному чоботіострог, а на другому залізяка якась ремінцями до халявиприсупонена. Таке, сказати б, як тертушка, тільки дірки більші.Поздоровкалися ми, звісно, обнялися. Йдемо, про се, про те гомонимо:хто де воював, що кому з домівки прописували та що воно далі буде…За балачкою незчулися, як і день минув. Уже й краї наші почалися.Гарно так доокруж, господи… А тут ще й місяць зійшов. Садками,пашницею всякою пахне (кіп ще не звозили) —одне слово, нашимиземлями. І тихо як у вусі. Тільки залізяка ота Маркіянова брязь-брязь,туп-дзень… Я й питаю: що воно в тебе ото за чортівня на чоботі? По-1 Побиванка —хутір під Полтавою.101 хорошому так, не те, щоб під’юдити хотів. А він як розсердиться, якскипить… «Какая така чортівня? —сливе кричить.—Ти що, устава незнаєш? Какой же з тіб’я солдат був! А вуставі що сказано —їздовомуконной артилерії полагаєццаімєть шпору на лєвом, коренном, сапогє ізащитную решотку —на правом, подкоренном,штоб подкореннаялошадь неповредила йому ноги. Добрав?» Та, кажу, чом не добрати…Тільки на лиху годину його, оте брязкало, втаку далечінь теліпать?Скинув би, причепивдругий острог і —козак козаком! А він: «Що я,порядку не знаю?! Сказано в уставі: не положено —умри, но непоруш!»Ет, думаю, з тобою зв’яжись. Та й завів балачку про Георгія: коли,питаю, і за віщо дали, та яка степень —я в цих орденах, ні втодішніх, ні в теперішніх, і досі ні бе ні ме. Тут мого Маркіяна якпідмінили: одійшов ураз, повеселішав і, таке сказати б, ажзагордував. «Це, каже, мене прапорщик Піткевич представили…Одчаюга були їхнє благородіє! Як крикнуть, бувало, «бат-таррея!», тоаж п’яти холонуть. Ото як би там не обстрілювали нашу позицію, їмбайдуже: папироску в зуби і на бруствер! Ну-ка, кричить, братци, хтомне огня принесьоть?! А шрапнелі кругом —як джмелі гудуть. Хто жпіде на вірну смерть? А я пішов. Викресав швиденько вогню і теж набруствер: пожалуста, ваше благородіє! Ще й під козирьок узяв. А вони: отето орьол! От тібє і хохол!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар