При формі й при Георгії і рука на перев’ язі. Теж одвоювався, знацця… Мені ж ото вшістнадцятому оцю клешню зробило,—Герасим показав слухачамправицю, на котрій замість п’яти було тільки два пальці —великий імізинний.—Підходить ближче, дивлюся, а в нього на одному чоботіострог, а на другому залізяка якась ремінцями до халявиприсупонена. Таке, сказати б, як тертушка, тільки дірки більші.Поздоровкалися ми, звісно, обнялися. Йдемо, про се, про те гомонимо:хто де воював, що кому з домівки прописували та що воно далі буде…За балачкою незчулися, як і день минув. Уже й краї наші почалися.Гарно так доокруж, господи… А тут ще й місяць зійшов. Садками,пашницею всякою пахне (кіп ще не звозили) —одне слово, нашимиземлями. І тихо як у вусі. Тільки залізяка ота Маркіянова брязь-брязь,туп-дзень… Я й питаю: що воно в тебе ото за чортівня на чоботі? По-1 Побиванка —хутір під Полтавою.101 хорошому так, не те, щоб під’юдити хотів. А він як розсердиться, якскипить… «Какая така чортівня? —сливе кричить.—Ти що, устава незнаєш? Какой же з тіб’я солдат був! А вуставі що сказано —їздовомуконной артилерії полагаєццаімєть шпору на лєвом, коренном, сапогє ізащитную решотку —на правом, подкоренном,штоб подкореннаялошадь неповредила йому ноги. Добрав?» Та, кажу, чом не добрати…Тільки на лиху годину його, оте брязкало, втаку далечінь теліпать?Скинув би, причепивдругий острог і —козак козаком! А він: «Що я,порядку не знаю?! Сказано в уставі: не положено —умри, но непоруш!»Ет, думаю, з тобою зв’яжись. Та й завів балачку про Георгія: коли,питаю, і за віщо дали, та яка степень —я в цих орденах, ні втодішніх, ні в теперішніх, і досі ні бе ні ме. Тут мого Маркіяна якпідмінили: одійшов ураз, повеселішав і, таке сказати б, ажзагордував. «Це, каже, мене прапорщик Піткевич представили…Одчаюга були їхнє благородіє! Як крикнуть, бувало, «бат-таррея!», тоаж п’яти холонуть. Ото як би там не обстрілювали нашу позицію, їмбайдуже: папироску в зуби і на бруствер! Ну-ка, кричить, братци, хтомне огня принесьоть?! А шрапнелі кругом —як джмелі гудуть. Хто жпіде на вірну смерть? А я пішов. Викресав швиденько вогню і теж набруствер: пожалуста, ваше благородіє! Ще й під козирьок узяв. А вони: отето орьол! От тібє і хохол!
На первую степень представляю! І другого дня —до генерала мене… Ти, конєшно, етого не поймйош, боне представлявся. А мені оце й досі не віриться: чи це я, чи не я! Фі-гі-гі-гі…»Герасим так вишкірився з-під вусів і так скрипуче-дурнуватозасміявся, як би то й не він був, а сам Маркіян. Поминальники, щосиділи поблизу, весело реготнули, але, згадавши, де вони й навіщозібралися, ніяково заозирались і хутенько потягнулися до чарок.—Нехай же йому земля пухкенькою буде,—сказала котрасьмолодиця і скорботно зітхнула.—Авжеж,—погодився Герасим.—Хіба я що? Це так, згадалося нагріх…Грицько Мантачечка, що досі сидів мовчки, мружачи на людейшвидкі розумні очі, одкашлявся, аби привернути до себе увагу, ісказав:— Порядок він любив, що там балакать… За це з ним іруководителі ручкалися і вповноважені. Чули, що голова на похороніказав —«безкомпромісний»? О! Ото воно і є — порядочок. Ну раз такий він, покійний, не влучив. Кхе… Якось за Махна пішли ми з ним набазар. Я —товару на чоботи купить, а Маркіян —«подивлюся, щовоно за люди, оті махновці, кажуть, що в них порядки інтересні».Приходимо в Зіньків, а тамвійська —курці ніде клюнути, І ніодного пішого. Все на конях та натачанках. Ну, думаю, тут 102 побазаруєш. Тут би якось позатиннюназад вибратися, додому. А Маркіян: «Ходім, оно біляолійниці народ товпиться, мо’там збориякісь»,—і туди. До зборів же вінстрах охочий був, та щеяк дадутьвиступити —квит! Пішов. Дивлюся, вже порядкує: руками розмахує,кричить, вуса наїжилися… Підходжу й собі —аж там грабіж: той оліюв цебро цідить, той соняшниковим зерням пазуху натовкує, тоймакуху котить.
А сусіда мій уже за поли когось водить. «Кудипрешся,—кричить,—у чергу стань! А чи порядку не знаєш!» Воно б,може, й нічого, обійшлося, та тут, на лихо, візьми й нагодися двоємахновців кінних. Один такий, як оце я, миршавенький, а другиймордатий, шия —хоч обіддя гни. «Хто здєсь порядок наводить?» —питає і товаришеві своєму підморгує. А Маркіян вуса пальцем підбив,оскиркється: «Я, ваше благородіє!» —«Угу,—каже мордатий.—Ну-ка,йди сюди… Фамилія? Так-с… Значить, ти порядку хочеш? А ти знаєште, рожа немитая, що ми анархія? Що ми за свободу, за повнийбезпорядок то їсть, кров свою проливаєм?» Та як оперіщить йогоканчуком уздовж спини, як оперіщить! Народ регоче, стовпився. «Такйого, так!» —підзуджують. Звісно, який наш брат мужик: одногоб’ють, а десять радіє, що не їх!..Кинувся я до того морданя: пустіть, кажу, чоловіка, він же хотів яккраще. Ледве впросив…Тоді вже, як за Зіньків вийшли, кажу Маркіянові: на ‘кого біса титуди ліз? А він: «Хіба ж я знав, що в них такі порядки, щоб за порядокбить?!»І знову реготала компанія, тепер уже не озираючись ні на Стеху,що примостилася на лежанці перепочити —молодші кухаркипоралися біля столів самі,— ні на Маркіянових родичів, що й собі,підпивши, потайки усміхалися і вже непроти були утнути пісні, аждокихтось із них таки не втримався й почав своєї, хутірської:За лєсом, за дремучимізбушка стояла-а-а,а в єтой, у ізбушкі,там вдовушка і’жила-а-а…На нього дехто з тверезіших зацитькав був, боячись, що пісня провдовушку лише розтроюдить Стешине горе, однак Стеха сказала: «Хайспівають люди, якщо вже потягло»,—і люди заспівали одностайніше,злагодженіше, геть віддаючи себе пісні й приємній підсвідомій радостіз того, що вони живі, що їх ждуть натоплені хати, жінки, чоловіки,діти, що хуга вляглася і зійшов місяць, тождодому буде видно йти…Скажи, скажи, хазяєчка,скаких ти пор вдова-а-а?Вдовая з того года,як почалась і’война-а-а…
Стеха схилилася на подушку і тихо заплакала, згадавшинайстарших своїх синів, котрих забрала у неї війна,—один згорівутанку під Кіровоградом, а другий поліг десь на чужині, під якимосьнімецьким селищем з такою трудною і довгою назвою, що вона ніякне могла вимовити.Потім поминальники співали й вигопкували про Гандзю-цяцю,Гандзю-птицю, Гандзю —гарну молодицю, а Стеха бачила передсобою тоді ще молодого, кароокого, з лихоманковим блиском в очах Маркіяна…Ось він швендяє по двору, сердито смикаючи себе за вуса, і гукаєїй на грядки: «Ти знов кролям трави вкинула? А я тобі що казав? У книжці оно прописують: хай калієву сіль лижуть, тоді шкурки линятьне будуть».«Еге ж,—сміється вона, підтримуючи рукою великий під фартухомживіт (саме з третім, Павлом, ходила),—якби я твоєї книжки слухала,то вже усі видохли б, а так ще двійко зосталося!..»А ось він виступає на зборах у колгоспній конторі —веселий,збуджений, під вусами молодо зуби блищать:«Якщо, товариші, райком і лічно товариш голова Кривобіквимагають від нас активної вивозки фікаліюна поля, то ми й по цихпоказниках повинні випередити «Червоний партизан»! І якщоправління не проти, я, як активіст, перший очолив би цей рух!»В конторі душно, чадно від торф’яного диму; сміх, вигуки,блимають каганці на лутках. «Згодні! Фікалій доручити Маркіянові!»Маркіян сяє, обіцяючи правлінню виправдати довір’я, а їй давкодихати, лице горить від сорому і хочеться плакать…
По війні, коли вже постарів так, що й вуса не трималися врізнобіч,а опали на куточки рота й просвічувалися наскрізь,—хіба не ліз вінпо коліна в снігу темними вечорами на засідання правління, де йоговженіхто не слухав і ні про що з ним не радився, а лише питалисяв’їдливо: «І чого ви, дядьку, в таку лиху годину сюди йшли? Сиділи бсобі вдома…»«Еге ж, чого йшов! —сердився Маркіян.—Он з глибинки люди хлібсеред білого дня пазухами розносять. Хіба ж цепорядок? А ви —чогоприйшов…»І таки виходив: призначило його правління сторожем дозаготзерна, бо знало, що Маркіян нетільки іншим не дасть украсти йпшеничини, а йсам не візьме.Відтоді вінгеть зійшов а дому, а якщо й заявлявся, то хіба задлятого, щоб гвинтівку-трилінійку почистити втеплі, «як полагається поуставу», та попоїсти чогось гарячого.Стоїть, бувало, зтою гвинтівкою біля виходу з сільбуду (іншогоприміщення під зерно в колгоспі не було, бо німці, відступаючи,спалили комори), на вусахіній голками виступив, хукає в долоні,104 кричить: «Ти куди ото пішов —га? А з чобіт зерно висипав? Чи, може,думаєш, я не бачив, як ти нарошне грузився по вороху, щоб за халявинабралося? Ану лишень вертайся!»Не обминув і Стехи, котрій сам таки ж і на роботу загадував, бо «зерно гріється, а рук не вистачає». Одного разу, коли вона, зморена,натягавшись лантухів, рушила додому, Маркіян загукав їй у спину: «А ти що —найкраща? Іди мені витруси пшеницю з-за халяв!»Обернулася, здивована, ховаючи в хустку незлостиву посмішку: «А хіба тобі, чоловіче, повилазило, що я в калошах?..»Потім зерно вивезли в план, і Маркіян знову занудьгував, сидячивдома. Пішов би в колгосп на нараду або на засідання виконкому —чоботи несправні, почитав би зведення в райгазеті —діти скельця зокулярів повиймали та замаюсили десь. Набився б, так не знає, хтонашкодив, а всіх бити —непорядок. Отож і одлежувався на печіщоднини та лаявся через комин, якщо дітвора зчиняла в хатігармидер.Якось у неділю, на храмний день, назмітала Стеха сякого-такогоборошна, стулила з чим придумала жаровню пирогів: кілька змакушкою та калиною, кілька з квасолею.