Григір Тютюнник
СМЕРТЬ КАВАЛЕРА
І
Їгорко почув крізь сон, як заторохтіли дошки на полу, потім подолівці зачовгали босі материні ноги —і враз прокинувся. В хатістояв густий передсвітанковий морок, вікна понамерзали за ніч так,що їх і не видно було. Тільки в одній шибці, од затишку, мерехтілакругленька просинювата дучка. Крізь неї миготіла знадвору поколотана блискітки зоря.— Ач, які ведмеді понакручувало,—сказала мати і почала хекати вшибку. Дучка поширшала, впустила до хати ще одну зірочку.—Вставай, Їгоре, бо вже таке, як сіріє.Їгорко заворочався на лежанці, обмацав черінь, вгадуючи по ній:пора підводитись чи ні. Черінь уже зовсім вичахла, як і завжди передсвітом, з-під рядна давко пахло сухим глиняним порохом івивітреноюсажею. Пора.Доки мати засвічувала бликуна й торохтіла заслінкоюбіляприпічка, лаштуючи снідання, Їгорко ще трохи належував, по-дитячому склавши долоні між коліньми і голосно дихаючи в пазуху,щоб востаннє зігрітися на дорогу. Потім пригадав новину й остаточнорозбуркався.—А до нас, мамо, нового замполіта прислали,—похвалився,натягаючи на худенькі плечі пожмакану гімнастерку захисногокольору.—Герой Радянського Союзу! Прямо з фронту.
Директоркажуть про нього: наш кавалер…—Он як! —здивувалася Пріська.—Герой, та ще, бач, і молодий…—Та ні, мамо, кавалер —це хто має високу нагороду.Пріська висипала в полумисок залишки вчорашніх галушок. Разомз юшечкою з гирунчика випала синя картоплина і дві галушечкидолівчаного кольору.—То, може, вас тепер ігодуватимуть краще, раз герой?— Та казали хлопці —приваркагустіша буде, ахто’на…Їгорко присів до столу підснідувати. Одколупнув шматочоккартоплини, з’їв галушку і, піймавши в ложку кілька жовтогарячихолійних скалок, запив юшечкою.—А це, мамо, вам, бо я ж в училищі ще раз поснідаю, —сказав,одсуваючи миску насеред столу. І, може, тому; що галушки булихолодні, а од вікна в спину Їгоркові студило, голос у нього тремтів.—Давайте мені взувачку.Пріська зняла з припічка зашкарублі черевики, понадівані надровинячки, пару великих онуч з лантушини і цілий жмут цупких, якдріт, зав’язок. Їгорко порозкладав те причандалля на лаві окремимикупками і заходився взуватись. Спочатку понатягав старі безп’ятішкарпетки так, щоб не виглядала боса нога і ніде не мулило, тодіобгорнув онучі поверх черевиків і обмотузував їх обривками —тугенько, щоб дорогою не перев’ язувати. Головне, добитися хоч допівдороги. Потому онучі обмерзнуть, залуб’яніють і вже нерозмотаються аж до міста. А там їх все одно треба знімати, бо такавзувачка не по формі.—Бач, який ти несміливий…—зітхнула мати, допомагаючи Їгоркові зашнуруватись. —І ботинків тобі не перепало…
В тата пішов.53 Він, мабуть, і загинув, козак, того, що отак десь чогось не посмів.Спритніші повертались…—Ботинки, мамо, давали тільки сиротам з патронату, —одказав Їгорко.—А шапку?..Їгорко часто закліпав очима й одвернувся в куток.По хаті гасали протяги, розгойдували язичок бликунового світла,тому тіні у покутках дихали, мов живі.На шапку Їгоркові справді не пощастило: велика попалась та ще й зпечаткою майже на лобі: «БУ». В інших хлопців теж були печатки, алеж не спереду, а збоку десь або на підкладці.Тепер як тільки Їгорко потикався увечері до сільбуду, Васюта Скорик, теж ремісник, обіймаючи дівчаток —обов’язково двох зразу,—починав усім підморгувати й приспівувать:Ой дайте мені,що думали дати,—чорної кожушинишапку налатати…Дівчатка падали зо сміху, аж в’юнилися у Васютиних обіймах, а вінтим часом обмацував їхні стегна. (Васюта був старостою групи і носивновеньку офіцерську шапку боа печатки).— Дай йому впику! радили Їгоркові старші нарубки і теж сміялися,бо знали, що він Скорика не подужає.Їгорко йне сікався битися. Тулився мовчки десь у кутку, ховаючи втемряві нетак себе, як шапку зпечаткою…А разтаки невтерпів. Підійшов до Васюти впритул і сказав:— Ти… Чуєш? Ти… недражнись… Мо’,в цій шапці нашого татавбито… Чув? Д-дурак! —І знов повернувся в куток.
Одначе з того часу до сільбуду більше не ходив і перестав забігативранці до Васюти, щоб разом добиватися до містечка….У когось на кутку заспівав півень. Спочатку весело, хвацько, аледесь на півноті похлинувся морозом і засокорив по-квочачому.Їгорко, запнутий під шапку старою материною хусткою, в сірійшинелі, підперезаний брезентовою ременякою, припав до шибки.Надворі було поночі, але Їгорко знав, що то тільки так видається післябликунчика, а насправді вже розвидняється. Он і велика зірка вженизько —блищить, гострими скалками пострілює на всі боки. А вікнапотихеньку гудуть од вітру, наче під ними хтось дратву насмолює…—Ну то я піду, мамо, бо ще на сніданок спізнюся.—Ти ж там слухай майстра, Їгоре, —сказала Пріська, виряджаючи Їгорка до сіней.—І вчителів слухай. Усіх. Та лице гляди не приморозь,бо сьогодні тобі проти вітру буде…54 —Та вже ж, —пообіцяв Їгорко, переступаючи гостренький наметпід порогом.—Глядітимусь.І, похлинувшись морозом, як той півник, що недавно співав,побухикав до вигону.II Іти Їгоркові тепло. Ноги аж гарячі. Тільки в спину пошпигує та вносі лоскоче —круте повітря на морозі, не продихнеш. Повернеться Їгорко спиною до вітру: кахи, кахи… Якби на кутку були собаки, товже б усіх перебудив. Так немає. Ще під війну як вистріляли німці, той досі не розвелись. Глухопо дворах. І в селі глухо. Порипує вітер —деревами, старими хлівчиками, воряками, висвистує в пряслах та вмерзлому гіллі.Їгоркові добре видно, де сніг давній, а де намело за ніч. Старийчорніший, полискуєожеледдю ігудепід ногами, як порожній кадіб. А перемети білі-білі, поскладані в рубчик і поморожені зеленими тінями —місяць зійшов. Великий і червоний. Пнеться вгору, а зірки йомурозступаються, дорогу дають…У Скориковій хаті світиться. Видно, й Васютавже встав. Нічого, яктреба, то дожене.
Він завжди доганяє, бо сам ходити боїться. То вінтільки біля сільбуду герой…За селом вітер так і струже. Немає хат —немає затишків. Тількителефонні стовпи та місяць далеко в степу над скиртою соломи.Горбиться Їгорко, глибше засиляє руки в рукави потертої шинелі.Гух, гух, гух, —озивається на кроки старий сніг. А кура назустрічпо землі гадюччям звивається, сичить, треться об ноги.Інтересно, що зараз Валерій Максимович роблять? Мабуть, уже тежпрокинулись, умиваються. А на стільці —кітель, ордени блищать,Зірка… Їгорко бачив і Зірку, і ордени. Багато —страх! Якби на йогогруди, то й не вмістилися б… Ще б пак, як у замполіта вони втроєширші!..А вчора Валерій Максимович і його помітили і навіть обізвалися.Сиділи з хлопцями в червоному кутку, про війну розказували. І Їгорківмайстер Полуляк теж був. Він ще більший, ніж замполіт, бо в морякахслужив. І ордени носить не так, як Валерій Максимович, а навскоси.На лобі у майстра —ямка од осколка і білий рубець, так і скидається,дихає.Їгорко, щоправда, не все й чув, що балакалося, бо стоявдалеченько. Якби ж не та шапка, то ближче б підійшов, а то…— Ким же ви починали війну? —спитав майстер у Валерія Максимовича.А вони усміхнулися та й кажуть:— Сержантом. Ми, українці, кажуть, усі потенціальні сержанти, болюбимо так, щоб і командувати трохи, і підчинятись…55 Майстер як засміється та головою кив, кив… І хлопці засміялися,хоч і не зрозуміли: як це —потенціальний?Потім Валерій Максимович почали розповідати, за що їм Героядали. Еге, коли б не герой, як зразу шість танків підпалили самі… Ото!А розказують так, наче й не вони те зробили, а хтось…Їгорко прислухався, прислухався, тоді взяв та й підійшов ближче.Тут вони його і помітили. Довгенько так розглядали, потім і кажуть:— Чого ти, хлопчику, так на мене дивишся?І всі одразу на Їгорка подивилися, чудно якось, немов упершепомітили вучилищі… А він і розгубився.— Та… —насилу вимовив, —інтересно ж бо… Як німців було онскільки, а ви самі!Валерій Максимович посміхнулися та:— Хороший ти, видно, пароньок,—-тільки от шапка в тебе, брат,підкачала…А йому й не образливо зовсім було й не соромно за шапку.