Старост не було: їхпокликали до директора. Майстрів і викладачів —теж. І саме оцебезвладдя найдужче пригнічувало ремісників.—Тепер будуть дошукуватись заводіїв…—потихеньку гомоніли внатовпі.—Виганяти почнуть…—За віщо?..—От побачиш…У дворі з’явився Тита: думав, напевне, що сніданок уже закінчився,і йому щось перепаде з кухні. Він ходив од гурту до гурту, прикладавруку до шапки з червоною стрічкою, лагідно посміхався до хлопчаків,але на нього ніхто не звертав уваги… Всі стежили за параднимидверима.Нарешті з них вийшоввоєнрук Вітковський. Руки, жива іпротезна, по команді струнко, губи урочисто зімкнені, голому тримаєвисоко, немов йому ось зараз мають причепити бойового ордени наочах у всієї армії, що невитримала натиску ворога й побігла, і лишевін, рядовий Вітковський, вистояві переміг…— На плац! — хльоснув короткою командою, мовбатогом.Далі команди посипались одна за одною, майже без пауз:— Р-ренєсь!—Псірна!— Етставіть…—Р-ренєсь!—Псірна!—Етставіть…Ремісники крутили головами сюди й туди, з німою покороюреагуючи на кожний виляск команди.Першими з головного корпусу прибігли старости. Як і всяке дрібненачальство, вони були сердиті і водночас трохи пишалися тим, що 60 питали самез них. «От бачите, —говорили їхні обличчя, —вам усеаби жирувати, а нам —плечі підставляй…»Хлопці почали пошепки розпитувати в них, що воно тепер буде, алетут на плац вийшов директор, оточений свитою в чорних шинелях, іпо лінійці знову цьвохнула команда:— Псірна!Майстри квапливо розбіглися вздовж першої шеренги і сталикожен біля своєї групи. Перед лінійкою залишилися тільки замполіт,воєнрук Вітковський і директор. В руках у нього бився і лопотів навітрі аркуш списаного в колонку паперу. Замполіт виступив уперед іважко, з придушеною хрипотою в голосі заговорив:— Товариші ремісники… Те, що сталося сьогодні в їдальні, єтяжким злочином перед народом, що взуває вас і вдягає…
Більшетого: це —політична диверсія, гра на руку наших ворогів… Соромно,товариші, за вас, чиї батьки ще вчора полягли смертю хоробрих вім’ я…Він говорив довго, час від часу підіймаючи погляд до верхівокдерев у сквері, з яких дзвінко осипалась ожеледиця, оббиваючи надубах біле виморожене листя…— Отже, ті, —закінчив замполіт,—хто зірвав сьогоднішній розкладзанять, повинні понести сувору відповідальність перед дирекцієюучилища, а також перед своїми товаришами…Валерій Максимович нахиливголену і одійшовубік. Тоді Сахацький підкликай до себе воєнрука і, коли той підтюпцем, весьчас тримаючи руку«під козирок», підскочив до нього, подав йомусписаний аркуш, а сам знову вп’явся очима в лінійку. Він дививсянавсіх зразу, тому кожному ремісникові здавалося, ніби директордивиться саме на нього —і всім було страшно.—Перша група, слухай! —вигукнув воєнрук Вітковський. —Чабан, Тихонович, Приходько, Рева —два кроки вперед!—Друга група…Лінійка заворушилася, задні ряди почали проштовхуватись уперші, ліве крило подалося вперед, утворюючи велику дугу.— Третя група, слухай!Майстер Полуляк зробив кілька кроків до Сахацького і,виструнчившись по-військовому, сказав:— У третій групі порушників нема, товаришу директор. Мої ще невстигли навіть зайти до їдальні…Однак йому ніхто не відповів. А Васюта крадькома озирнувся на Їгорка і ще дужче випнув груди.— Третя група…—продовжував Вітковський, —Чмутик, Сябро,Човновий —два кроки…Почувши своєпрізвище, Їгорко швидко заозирався, ніби шукаючизахисту в когось позад себе. Але там нікого не було. Ті, що стоялиза 61 ним, давно пропхалися наперед. Позаду остався біля скверу лише Василь Тита. Він стояв у заметі під молодою осичкою, урочистопритуливши брудну долоню до шапки з червоною стрічкою…— Човновий!Їгорко проштовхався крізь натовп і став перед лінійкою поруч змайстром. Полуляк ледь нахилився до нього, зашепотів: «Що сталося,Ігоре? Що ти зробив? Ах ти ж біда…
Це — Скорик… Більш ніхто. Насдопитували порізно…»В цей час «штрафникам» скомандували праворуч і повели доскладу. «Роздягати»… —зрозумів Їгорко, бо торік з двома уже такзробили, і прикусив губу, щоб не заплакати. Але сльози виступилисамі, в очах стало двоїтися. І коли Їгорко озирнувся на замполіта, тойому здалося, що перед лінійкою їх стояло два —два Валерії Максимовичі…Біля купки дощок, звідки завжди виходив директор, Їгоркоспіткнувся через обапіл, що стримів з-під снігу, зашкопиртав і згубивчеревик.— Доганяй! —сердито крикнув Вітковський.Їгорко сів під штабелем, почав гарячково натягати черевик, алеруки так тіпалися і так гаряче-сліпо було в очах, що він ніяк не мігпопасти шнурком у замерзле пічко. Підбіг Полуляк, присів навпочіпкипомагати і тепло захекав у Їгоркове вухо:—Нічого, Їгорію, нічого…—а ямка на лобі дихає, б’ється, якпульс:тіп-тіп-тіп.. —Зараз я побалакаю з Валерою… Він улагодить…Нічого… Все ж таки —герой… Послухають…—Що?! —вигукнув Їгорко, схоплюючись на ноги.—Герой?!Рвонувся до лінійка, вдарився головою об дошку і щосилизакричав.— Ви… Ви… Чуєте… Ви?!І в ту ж мить широка Полулякова долоня затисла Їгоркові рота.— Цить, дурнику, цить!.. Ах ти ж біда… Захворів хлопець… Ну, щоб ти робив? Захворів хлопець…