Недавно вродилося, а вже битися. Яклюдина!Цілий день отак сидів би на леваді та милувався білим світом, якбикості не мерзли…Здоров’я Устимове ще тридцять літ тому забрали війни —одна знімцями, друга, без перепочинку, з японцями. І так його побило впершому ж бою на Далекому Сході, що ледве оклигав. Дослужувавуже не як солдат, а як півсолдата —охороняв полонених японців.Повернувся додому в сорок шостому і від полустанка йшов до селапішки. Степом ішов. У куційшинелі (довгі всі були на Устима широкі,а ті, що якраз — куці), в кирзових чоботях з просторими халявами,—такими просторими, що вітер у них гуляв,—та тугим, повним підзав’язку речовим мішком за плечима. Ішов, і то усміхався навкруги,то мовчки скліпував повіками сльози з очей.«Біжать —і все, і нічого їм не зробиш!»Двічі тяжко поранений, раз майже вбитий, Устим аж тоді, в степу,повірив, що вцілів і от іде додому.Йти було далеченько, дванадцять кілометрів, але —«пішки негрішки!» —згадалася давня примовка, і Устим цибав широко,розбризкуючи великими чобітьми руді калюжки: видно, недавнечкопробіг степом дощ. Попереду мрів у надвечірньому мареві Безводийколодязь із журавлем, і журавель той справді скидався на одинокогосумного птаха. Устим добре знав Безводий колодязь —сторожувавколись біля нього корів, що ночували в загороді, а вдень возив кіньмимолоко на молочарню. Неглибокий, закиданий паліччям та всякимсміттям, що вітер несе у негоду, Безводий колодязь і справді бувзавжди сухий: пішло від нього джерело Проте нажуравлиній вервечці 224 ще висіло цебро, обкопане іржавими обручами, старе, руде відусохлого моху. У вітряні дні цебро тихо і жалібно співало, аколи йшлидощі, у ньому збиралася вода і довго потім скапувала по краплині насухе колодязнедно.«Щось невидно цебра. Украли, мабуть, або осколкам одбило…»Трохи праворуч од Безводого побачив Устим і Жовнірівмлин-вітряк, що так само, як і до війни, самотньо стояв посеред степу нависокій могилі і не молов. І здалеку видно: не меле й зараз, бо однерамено в небо, неначе пророчий перст, показує, двоє інші — на Дніпро і Полтаву, а четвертого нема.Сонце вже торкнулося землі і висівало на степ червоний пилок.Сховається ось зараз.
«Та воно й краще прийти додому ввечері,—міркував Устим,—менше бачитимуть». Правду кажучи, йому трохиніяково було за куцу оту, ще й пожмакану в дорозі шинельчину і задовгі свої ноги-сурелі у широких кирзових халявах. Можна було б,звісно, скинути шинелю і нести її в руці, хай побачили б люди нову-новісіньку гімнастерку з орденом і півдесятком бойових медалей,—теж якось…«Ні, краще вже смерком прийти».І, подумавши так, Устим побіг, довгоного, по-лелечому, і речовиймішок важко чукикався йому на спині. Село хотілося побачитизавидна, хоч би здалеку, хату свою надгорілу (писала Оляна, що й досіне вкрили, бо нікому й нічим, а накидали зверху соломи і вивершилистіжком, аби дощі не залили). Так і брався далі, то бігом, то підбігцем.А груди побиті хлипали і рипіли.І таки побачив і хату свого, вже з верхом, ушиту новою жовтоюсоломою, і село проти червоної заграви, де зайшло сонце, іпросинюваті дими, що снувалися в жовтих садах і над усієюнизовиною…Згадка ця, як ішов степом, як біг на червону заграву, як дихнулона нього раптом вільгою прохолодою з левад, була Устимовінаймиліша з усього життя, і він часто грів нею зморене вже серце. А далі згадувати не хотів, і, може, тому все те, що було згодом, що Устимпроганяв від себе роботою, цигарками з кашлем чи балачкою,приходило до нього вночі: мовляв, ти від мене втікаєш, то я тебе увісні дожену! І доганяло, і крутило разом з ревматизмом та ранамистарими, доки Устим не прокидався та не заходжувався коло якоїсьроботи. А може, то і не сонбув, а полусниво, бо якжетак —спишічуєш, як вишневий цвіт черезвийняту шибку у вікні пахне…Дістався до села, коли надворі стояв ужегустий присмерк. У хатінесвітилося. На лаві сидів Петько і плакав. Устим тремтячимипальцями розстебнув на грудях шинелю, знявїї разом з речовиммішком і пішов до Петька.225 — А чого цей хлопчик плаче? —ледь вимовив крізь давучий клубоку горлі.—Чого плачецей хлопчик, га?Петько, що принишк, як тільки Устим переступив поріг, зщуливсяна лаві коло вікна і сказав, хлипнувши:—Бо штратно…—Кого ж тобі страшно?—Ночі…Устим узяв його на руки, обцілував стрижену голівку і пригорнув їїсобі до щоки. А дихати так важко було…—Це ж тато твій прийшов,—підняв пальцем синове підборіддя.—Дивись: тато! Не впізнаєш —ги-и? А де ж це мама?—Козу Маньку пішла доїть,—похнюпився Петько.І тут увійшла Оляна. Стала біля порога, вся в чорному чисірому і збілим глеченям у руках.— О божечко…—зронила глухо, і в її голосі вчулося Устимові нестільки радості, як переляку.«Одвикла»,—подумав ніжно. Підійшов, узяв з долонь тепле відмолока глеченя і поставив біля цеберки з водою на лаві.
Аж тоді обнявжінчині плечі.Чужі якісь вони були. І руки чужі, кволі. Та й Устим обняв такнезграбно, наче хлопчисько…«Обоє ми одвикли…»Засвітили. Устимів орден та медалі тьмяно заблищали у щербатомусвітлі од бликуна —він горів тільки одним вугликом ґнота. Олянапоклала на груди Устимові руки —вони пахли козячим молоком,—притулилася до них лицем і заплакала.— Ну, годі, годі,—сказав Устим тремтячим голосом.— Живий же…Потім усі троє сиділи за столом, і Устим викладав те, що приніс заплечима з війни: плескатий німецький казанок, у якому щосьпобрязкувало, баклажку в повстяному чохлі, алюмінієву ложку звиделкою, що складалися пополам, складаний ножик, при якому тежбули куці ложка та виделка, а ще лезо, рогова колупачка для зубів ітерпужок, щоб нігті спилювати; чотири метри білої матерії байкової,яку видавали на зимові онучі, і стільки ж матерії на онучі літні; дваказенні рушники, галіфе синє (командир роти,що пройшов зУстимомобидві війни, подарував на прощання); дві реміняки формені,брезентову і шкіряну, пілотку, двопалі рукавиці —все було нове,блищало й пахло новим. Припослідок Устим дістав змішка дві банкирибних консервів, шість оселедців, загорнутих у лопотючий папір, ісуху, потріскану на часточки солдатську хлібину.—Чи й неїв у дорозі нічого? —спитала Оляна.—Якби неїв, то й недобрався б! —весело сказав Устим інахилився до Петька.— Ану ж, синоцю, давай сюди пеленку мерщій!226 Петько, несміливо усміхаючись (зубик один був у нього щербатий, іпосмішка виходила жалібна), наставив пелену. Устим висипав у неїпросто з мішка жмень зо три червоних гострокутих кедрових горіхів.— Ба які! Це —кальоні. Отаке ще є на світі! Білочки їх люблятьхрумати і діти маленькі й великі, як ти, ги-и! Лущ…Тоді вхопив пілотку нову і спритно та чепурно надів її на стриженуголівчину, шаснув рукою в казанок, дістав звідти блискучу, як іззолота, медаль і, схвильовано сапаючи, пришпилив до Петьковоїсорочки.Вечеряли довго і смачно. Оляна внесла із сіней кусень салахолодного, півпляшки горілки (од ушивальників зосталася, сказала),накраяла свіжого хліба, а Устимів буханець прибрала геть.—Це таке, хіба на сухарі.—А я думав, що у вас тут проголодь. Всюди зараз не густо влюдей,—гомонів Устим і їв, їв, червоніючи у вилицях, радіснозбуджений від чарки і від усього.—Я ж козенят продала оце недавно та й прикупила ото і хлібамішечок, і сала два шматки. А так у людей, та ще в тих, що хитруватине вміють, не дуже є що їсти,—розказувала Оляна.Петько тим часом поліз напіч, хрускав там горіхами, крадькомадивився на батька через комин і затамувавши подих слухав, якподзеленькують його медалі.—Коза виручає,—хвалилася Оляна.—І молочка потроху дає, ікозенят щороку двоє-троє приводить. Німці козячого м’яса не любили,того і не забрали… Курка одна єзозулястенька.
Може, заквокче навесну, то підсиплемо. А більш нічого нема. Ні на що обіпертися.—Викрутимося! —впевнено мовив Устим.—Главне —живі…Другого дня Устим з Оляною та Петьком вийшли на люди. Устимобійшов кругом хати, обдивився верх. Добрезроблено, на совість.Дерево путнє, непалички якісьтам, ушито гладенько істріхупідрізано рівно.—Хто робив? —спитав.—Та… гуртом,—зніяковіло ніби Оляна.—Колгоспом.—Нічого, живі будемо —оддячим.І рушили черезвигін у село, до лавки, до контори колгоспної —туди, де людей густіше. Устим був у новому синьому галіфе зчервоними кантами, що мигтіли на сонці, в темно-зеленій гімнастерці,туго підперезаній широкою ремінякою шкіряною (брезентова —тохай на будень), при ордені й медалях і в пілотці набакир, з-під якоїстримів угору густий закрутень рудуватої чуприни.Оляна й Петько також були в чистенькому, хоч і не в новому.Оляна несла у вузлику онучану матерію до кравчині, щоб замовити збайки кофту собі, а з тоншого —дві сорочки Петькові. Устим вів сина 227 за руку, одно нахилявся до нього, казав усякі ласкаві слова, а очі, сірі,ясні, як і в Петька, сяяли щастям і довірою до всього світу.Петько міцно тримав батька за руку і поглядав на нього вгору, тоді,не випускаючи руки, забіг трохи вперед і, вловивши батьковупосмішку до себе, сказав:— А до нас Пилип ходив!Устим, як усміхався синові, так і не встиг згасити тої усмішки.—Який Пилип, синочку? —спитав.—Та який там у мороки Пилип,—засміялася Оляна і примруженоподивилася на Петька.—Меле казна-що, а ти слухаєш. Хату вкривали,то й ходили ж люди.Петько насупився і вмовк.Устимові, однак, того ж дня розказали, який Пилип, коли і чогоприходив у його хату…«Що ж ти хочеш, як у нього ключі од колгоспної комори! —кричавнад саме вухо Устимові довоєнний ще його товариш Сергій Лівий (підкінець війни Сергія поранило зконтузією, так що він приглух) інервово посмикував куцою кульшею в рукаві вицвілого синьогопіджака.—Він, гад, цими ключами не одну хату, де підходящамолодиця є, одімкнув… Стерво воно. Іключі ті язиком заробило,стерво. Всі люди на зборах як люди: сидять, слухають, що їм кажуть.А воно єк виступить, єк почне: ми обіщаємо, ми залічимо рани, миберемо на себе… Звісно —на себе! А хто ж за нас тутщо зробить,якби спитав?