Думав я, що хоч після війни менше балакунів буде, авоно однаково… Ну, йому —ключі, залічуй рани!.. Наїло, напилоринку червону, якне лусне, тепер парубкує. Ха! Брови підбривав,стерво! Одне слово, плюнь і одвернись у другий бік —у тебе дитина.Ото твоє. Ходімо кращевип’ємо за зустріч, зате, що живі-здорові, хочя, бич, зоднією клешнею зостався…»Ночувати додому Оляна неприйшла, і лише тоді Устим, змученийвипивкою і тим, що чув, повірив: Лівий, та й не тільки він, казалиправду. Неспав цілу ніч, ждав, що ось-ось рипнуть двері, увійдежінка зсином і скаже, що були вони втітки на хуторі та йзабарилися. Аще скаже, що про Пилипа — то злий поговір, завидкилюдські: як-не-як — і хату до ума довела, і шмат хліба є. Ну, бувало,заходив, пробував залицятися… Хату поміг укрити, аби якосьприхилити її ласку… Це правда. А більше нічого такого…Устим повірив би. Він і ждав її ледь не до третіх півнів, щобповірити. Не простити —повірити, та на тому й квит.Другого дня він не виходив на люди, навіть у дворі ніхто його небачив. Сидів у хаті, засунувши двері, щоб теж нікого не бачити.Приходили сусіди —відомо чого: розказувати… Не відчинив. Прибігав Лівий, мабуть, щоб іще випити і потім набридливо, до нудьги втішатийого. Він був щирий чоловік, щирий до глухоти.
Оляна й справді була в тітки на хуторі. І теж при засунутих дверяхсиділа. Боялася, що заявиться Устим. Петька вислала у двірпогратися: як наскоче Устим, то хай першим побачить сина… «Богдасть,—утішала тітка Оляну,—перемежениться. Показиться,показиться, а тоді ще й просити прийде. Ось побачиш. Він тількизбоку глянути —мужик, а отуто, —показала собі на груди,—ягняткобоже. Погладь, приголуб —і замекекає…»Устим не прийшов ні того дня, ні наступного, і Оляна відважиласянавідатись додому. Та й тітка так нараяла: «Іди, бо вчора він за токипів, а завтра розсердиться, що тебе довго немає, ще гірш наробиш.Сьогодні якраз іти треба.—І додала швидкою тихомовкою: —Та Петька, Петька зараз йому на очі…»Двері були не засунуті, і у вікнах погашено. Оляна, терпнучи всімтілом, пхаючи поперед себе Петька, увійшла в хату. Нікого. Шинелі нагвіздку біля дверей немає, цигарковим димом пахне, купка грошей настолі…Сіла на лаві, пригорнула до себе Петька і заплакала:—Пішов батько, синочечку… Покинув нас, окаянний… Та щоб жейому і добра не було, як отак зробить, як дитину… рідну дитину отакнівечить… О-о…Петько теж плакав і тремтів.А Устим ішов степом, тим, що і позавчора, і ніс ув очах не людську —собачу обиду. На все і на всіх.Ніхто з селян неспівчував Оляні, дізнавшись про те, що Устимпішов здому —ні жіноцтво, ні тим більше чоловіки, і це найдужче їїдратувало.Зустріла якось Пилипа, спитав: «Що, покинув?» Подивилася нанього благальними очима з-під низько напнутої хустки —поради іспівчуття питалася ними. «Ха-х! Треба було держать!» — Іпішов.Галіфе туго обпинає литки вищехаляв хромових, широкозадий ітовстоплечий, а холка надкоміром, як ріпа, туга. Цуц!Відтоді Оляна почала напускати на себе всякі хвороби і плакати.Не сама собі нишком плакала, а на людях: на роботі, перед сусідьми…Люди не залізні, до того ж Устим десь, а Оляна ось тут, поручмучиться. Стали її жаліти, утішать, і скоро вже не вона, а Устим буввинуватий у всьому. Ну, поганяв би там день-два чи запив натиждень або й на місяць. То хай, то по-нашому. А то —кидати зразу.Та ще з дитиною. Ти ба, пиху розпустив! І хто б подумав: до війнитакий капкóбув…І Оляна знову ожила. Почала запинатися високо, як і раніше,сміялася, співала, коли заводили пісні, йдучи з буряків, і щоб геть ужеодвернути людей від доброї згадки про Устима, розказувала жінкам,як увесь хутір не пускав її за нього і як він її добивався.229 «Ведуть мене ж до нього у лінєйку, а наші, хутірські, і подруги мої, істарші жінки, плачуть та за фату мене держать: не йди-бо, Оляночко,нейди. Та подивися ж, який він цибатий та зубатий…
Не послухала,дурка, пожаліла. Бігав же слідом, як цуцик, на колінах просив…» —ізітхала.А жінки, ті, що слухали, хоч і радніші були поспівчувати бідісестринській, чаїли підступні посмішечки: вже з Оляни як вродливка,то хай тоді Бог милує… І на що той Пилип поласився? Хіба на очі отіпримружені, як у кішки на сонечку…Взимку Оляна одержала від Устима триста карбованців іпримовкла про нього. А коли пізно вночі якось Пилип тричі легенькопостукав у шибку, дверей не відчинила. На зло.Устим робив на заводі кочегаром, бо ніякої професії не мав. Та йздоров’я після ран було таке, що на заробітніше місце не станеш. А вкочегарці хоч і важко зміну одпектися, зате дві доби відпочиваєш. І підробити можна —на товарній станції, чи на складах, чи в магазині,де з вантажниками сутужно. Не собі добував зайву копійку —нароботі спецовку давали, у вихідні військове носив —додому якомогабільше хотілося послати. Він і думав, іказавзавжди так: «дома»,«додому» — і тоді йому щеміло серце. Петько… Стрижений хлопчик,щербатенький на один зубик, медалькою грається…Траплялася йому і молодиця. Заводська. Вечеряти вкочегаркуносила, гомоніли. Сердечна жінка, алеж… Ні разу неозвалося до неї Устимовесерце —сиділа вньому щербатенькаПетькова усмішка.На роботі Устима поважали. Мовчазний, роботящий, поступливий.Треба відпрацювати дві зміни, хоч який зморений буде, невідмовиться. Вийти насуботник чи в цеху підмогнути в останні днімісяця, як там зашпортаються, чом —ги-и! —не підсобити людям. І то вже пирятиме тачкою металобрухт або стружку з-під верстатів, якщира коняка.Одну ваду знали за Устимом: не любив тих, що виступають назборах. Якщо по ділу хтось говорить, ще терпів і то не завжди.«А ти заходися та й зроби краще! —кричить з місця.—Або меніскажи, я зроблю. Трибунщик!..»Це терпіли: правильно. Але ж як тільки хтось, виступаючи, починавмилитися, Устим наче з ланцюга зривався.Пхався перед збори, махавкартузом і кричав:«Стоп! Ти чого хочеш, га? Чого ти хочеш? —А очі скажені, губитремтять, чуприна дибки, як у вовка на загривку.—Хочеш об ногутернутися? У майстри цілишся? Кажи! Отак прямо й кажи всім: хочу!А то: я, ми… Ямикало!»Збори здивовано гули, а ті, хто сидів у президії, склавши сплетеніпальцями руки на столі, нахилялися один до одного іперешіптувалися, строго покивуючи головами. Це зразу. А як звикли,230 то лиш посміхалися: що поробиш —хвороба у чоловіка, тежвиступити хочеться, хоча б ось так…«Товаришу Хомченко, ви по суті давайте, про діло»,—скажуть зпрезидії.«А він —про діло? —кричав Устим про свого попередника.—Осьоділо!» —і показував свої довжелезні руки.«Ну, гаразд, гаразд. Ви сідайте і заспокойтесь,—підводився з-застолу головуючий і, зробивши стурбовано-діловите обличчя,оголошував: —Слово має…»Устим ішов на своє місце, і збори проводжали його ніякимиусмішками, а як угадував —плескали в долоні. Проте у передсвятковідні Устима не обходили ні грамотами, ні преміями: трудяга, тут нічогоне скажеш.До кочегарки, що пропахла жаром, парою та вугільноюжужелицею, Устим звикдужче, ніж до ліжка вгуртожитку.Шуруйтопки, наганяй«атмосфери», Випадеперепочити —сиди, на вогоньдивися, а перед очима —досвіток над оболонню побіля річки, понадболотами і болітцями. Над більшими —і тумани більші та густіші, надменшими —і тумани менші, прозоріші. Кущі глоду —як шатра міжними. А осінь як озветься… Осінь Устимові проти весни —писанка.Нев’яне тоді, а цвіте! Ліси —червоним глодом, сивими осокорами,твердо-жовтим листям на дубах і густо-зеленим — на берестах, асонце —як соняшник, так низько, що рукою начеб дістав… І землявосени пахне краще, ніж завжди. Втомою пахне.
Хіба не зморилася,онскільки народивши —і людям, і всьому живому. Спробуй!На третю весну Устим одержав листа від Петька. Літери великі,жуки такі.«Здрастуйте, тату!!! —прочитав Устим і закашлявся.—Перо моєзаскрипіло, а серце моє заболіло! («Це та лисиця навчила»,—подумав Устим про Олянину тітку).—Тату! Приїжджайте! Я вас ждатиму. Я ждатиму вас біля лавки. Там усі встають. І ви вставайте там. Допобачення! Петро Устимович Хомченко!»Устим, напевно, так і зістарівся б у кочегарці, а може, зморившисьжити самотиною, пристав би у прийми до котроїсь удови заводської ідоживав свого віку з нудьгою вкупі, якби не той Петьків лист…Увечері, як прийде хтось на посиденьки, Устим розказує прояпонців.—У них не так, як оце в нас, що ложки. В них палички. І так вонишвидко ними вміють… Клац-клац-клац —дивись, мисочку вже іпідчистив. Та що якби локша там чи макарони, це і я, і всякий зумівби паличками взять. А то —рис! Поподзьобай! А командир роти у насбув чудар такий, веселий хлопець. Поїхав у город і привіз лантух 231 ложок. Хай, каже, спробують ложками, роздайте їм ложки. Чи то ж тозуміють —ги-и! Роздали їм ложки —їдять аж гарно! Та одно хвалять:лус холосо, лус холосо! Коли б не харашо. Таки ж у ложку більшенабереш. Тоді —це як ми вже почали їх потроху додому пускати, в Японію —котрий їде, то й ложку з собою бере. «Лозка самать холосо!»—каже і регоче.—Сідай уже вечерять,—примружено дивиться на нього Оляна,—бо ти мені цими японцями голову так набив, що цілу ніч болітиме. А може, ще й завтра.Устим підсовуєтьсядо столу, зазирає вмиску іпосміхається. Їстивінлюбить. Не наїдатися, а їсти. Коли набирає вложку, брови-козирочки підіймаються вгору, такі напружені, що аж тремтять,обличчя робиться ясне, лагідне, аколи несе до рота, губи тягнуться їйназустріч і усміхаються.Сьорб, сьорб тихенько,—поклав ложку,погладив себе по голові і знову: сьорб, сьорб…