Григір Тютюнник
ХОЛОДНА М’ЯТА
Над луками, залитими квітневою повінню, холонув оранженийвечір, зануривши в мілкі прибережки далеке полум’я хмар. І чимглибше за пагорби поринало сонце, тим нижчою ставала заграва,вужчою —вогниста смугау воді понад лозами, наче хвилі ткали їїкудись під берег.Андрій підвівся зпенька, наякому відпочивавпісля ходи по крутійбагнюці, розшукав між кущами свого човна. За день води убуло: натому місці, до вонастояла зранку, залишилася тільки гривка сухихочеретяних сопілок, розбубнявілих сучківі порожніх равликів. Човенлежав на березі, присмоктаний мулом. Цепок, яким він бувприкований до вільхи, натягло: видно, повінь, покидаючи цюмісцину, хотіла забрати з собою й човна, танеподужала прив’язі…48 Андрій одмотав цепок — на вільховій корі залишилася від ньогочервона попруга —і поволік човна до води, грузнучи кирзовимичобітьми в зеленій муляці.Доки дістався до заплави, упрів і примостився на кормупередихнути. Додому не поспішав, хоч за день добре зголоднів івиморився біля трактора; возив до корівника підстилку, допомагаючижінкам скидати й накидати важкі солом’яні брили. Від нього й заразпахло прілим солодом злежаної соломи, соляркою і вистудженимпотом.
На сухому пагорбі по той бік річища маячило село, майже зо всіхбоків обступлене тихим, оранжевим, як і небо, паводком. Там бубонілорадіо, співали півні, низько слався дим, розбавляючи лугове повітрягірким тліном торішньої огудини.Андрій упізнав і свою хату, але не відчув при цьому отогосолодкою,щемкого поклику рідної оселі, який ще зовсім недавно гнавйого підтюпцем додому.З того дня, як він назавжди відстебнув од шитого офіцерськогопояса кортик і пішов на трактор, теща зненавиділа його, почала зватина «ви», і хата, немов зрозумівши свою господиню, спохмурніла йзаклякла в німому презирстві…Тепер, як тільки Андрій повертався з роботи, теща неодміннозустрічала його в сінях і попереджала:—Ради Бога, не наносьте в хату грязюки. Ми тільки щопоприбирали…—і демонстративно йшла повз нього удвір, несучи налацкані начищений значок відмінника наросвіти, схожий наскіфський глек з двома дужками.Андрій задкував у темний куток, тулився до стіни, щоб дати їйдорогу, і мовчки скаженів: здавалося, вона навмисне зустрічає його всінях, аби загнати в куток і цим принизити. Потім роззувався,тримаючись за косяк, і ввіходив до кімнати…
Клава лінькувато підводилась йому назустріч, солодко, з хрускотому плечах, потягалася, спинаючись навшпиньки і крадькомапоглядаючи на себе в дзеркало…Вечеряли мовчки, наче після лайки.—І де ви вчорта взялися! —бубонів уночі Андрій, блимаючицигаркою. —В селі й отакі маніжені…—Там, де й ви! —швидко, завчено, відповідала Клава ірозпринджено одверталася до стіни.—А як ми нетакі, то знайди собікращих…Тоді він ненавидіву ній все: тонку викохану талію, гарячі ноги інавіть ім’я: Клава, вокал…—чортзна-що!Іноді ж серед ночі, після якогось хворобливого фізичногопримирення, вона починала плакати, жалітися, що скучає за Владивостоком, за веселою матроською самодіяльністю і що мати, як 49 його немаєвдома, дражнить його списаним офіцером, а її обзиваєроззявою, щоб знала, за кого виходити заміж…Тоді Андрій прожогом схоплювався з постелі, смалив цигарки,—никав по хаті, натикаючись на стільці і гуркаючи ними об підлогу,доки теща не починала стогнати з-за дверей:— Ради бога, дайте мені спокій……На заході стало примеркати.Андрій спустив на воду човна і вже хотів був рушати, як у вільшинізапорощало гілля і на луку вибігла захекана дівчина.— Дядю, перевезіть і мене на той бік! —загукала вона.Потім підійшла ближче і, видно, впізнавши Андрія, сором’язливопогасила довгими віями бідовий хлоп’ ячий погляд.— Чи це пак —ви…А я думала, дядько Порфило.Дівчина знітилась, і Андрій зрозумів, що вона, можливо,ненароком, зопалу, сказала йому неправду, бо на ньому була мічманкаі старий буденний кітель, а такої одежі ніхто в селі не носив. Вінпригадав, що колись бачив цю дівчину, але зовсім не такою, як зараз.Здасться, позаторік, коли він приїздив у відпустку і при всіхофіцерських регаліях ішов селом, слідом за ним ушнипився гуртокстаршокласниць. Дівчатка намагалися випередити його, щоброздивитись, тихенько перешіптувались і чмихали. Хтось із нихголосно сказав:— А Леся так прямо оче-е-ей не зводить…Андрій озирнувся і побачив серед гурту дівча в довгенькомуформеному платті, з чистими, трохи сполоханими очима.
Ті очі немовблагали його зупинитись, немов казали йому: подивись, які ми гожі…Все те Андрій побачив мельком і швидко забув, але очі йомузапам’яталися.Тепер перед ним стояла дівчина, на яку вже неможливо булопросто кинути погляд, але й милуватися нею, тим більше йому,жонатому чоловікові, теж було незручно. Вона тримала в рукахкнижки, хоч зодягнути була зовсім непо-шкільному: в гумові чоботивеликого, чоловічого розміру, простенький сірий піджачок і квітчасту,з китицями, хустку, переп’яту не на півголови, якце роблять дівчата,а знапуском, по-молодичому.Це якось неприємно шпигнуло Андрія. «Школярка,—подумав, — авже, мабуть, заміжня. І одежа —чоловікова…»— Сідайте, —сказавне дуже привітно, сам з того дивуючись, іпобрів у воду, до корми.Але дівчина підождала, дони він умостився, дужо відштовхнулачовна і вже потім плигнула сама.—Де ж ви були, що так припізнилися? —запитав Андрій, абиякось вибачитись за оту, самому йому незрозумілу, чудернацькунеприязнь, якою він зустрів дівчину.50 —У школі… Потім одкопувала бабусі картоплю.—Ви —Леся?Дівчина швиденько кивнула. Очі, приховані шаллю, гаряче, по-жіночому зблиснули.—В якому ж ви класі?—В одинадцятому…—А потім —куди?Леся усміхнулась, опустила руку за борт і одвернулася.—Хтозна…—А вчителі що радять? Хто у вас керівник?—Степанида Трохимівна. Ваша теща…—тихіше додала дівчина.—Вона каже, щоб ішли в тваринниці, бо й туди скоро без освіти неприйматимуть…Андрій почав гребти швидше і зліше. Проте весло не грало у воді йне трудило рук.
Човен ішов рівно і м’ яко, наче птах на безтрепетнихкрилах. І здавалося, хатки в садах самі пливуть йому назустріч.«Он як…—думав,—агітує на корівник. Прудка!»Над обрієм дотліла і згасла сонячна заграва. Наступила тапередвечірня пора, коли повітря стає джерельно-прозорим і навітьякісь непомітні досі тоненькі дубчики, що там і сям стриміли узаплавах, набрали соковитих контурів і непорушно відбилися на воді,створюючи враження бездонної глибочини. Роса потягла з вологихтрав густий дух вимороженої бодяги, в’ялої бугили і пожухлогомокрого сіна, що позалишалося в кущах по торішній косовиці.Пахла чорна земля на пагорбах між заплавами —пахла весняноюжагою родити і вимерлими травами, трухлим сухостоєм і молодимпагіллям —пахла вічністю і скороминучою порою…І серед тих запахів Андрій ніяк не міг упізнати одного,щонагадував йому дитинство, пасьбу на купині з пляшкою холодногомолока і окрайцем хліба вторбині, перший вечір з Клавою отут,посеред лук, клечані святки вбабусиній хаті, примазаній радипразника і струшеній різучою осокою —запах нагадував йому всежиття, крім служби на морі. Андрій переставгребти, кілька разівглибоко вдихнув повітря, ширшаючи в грудях, і німів, немовприслухаючись до якогось тихого-тихого звуку.— М’ята…—прошепотіла Леся. —Зійшла холодна м’ята.
Андрієві здалося, що вони з Лесею разом вимовили це слово, тількивін —мовчки, а вона —вголос.—Ну от, бачите…—почав був і замовк, так і недовівши до кінця.А він хотів сказати, що не можна, соромно людям думати і говоритиотак куцо: «списаний офіцер», «тваринник», «механізатор»…—неможна так мислити і жити, коли земля пахне горішніми травамиімолодою м’ятою, вічністю і миттю…51 Андрій уперше відверто і сміливо подивився на Лесю, бо відчув, щоробить це з чистим серцем, і не впізнав її: вона перепнулась по-дівочому і стала враз юною, неторканою, як земля на пагорбах.—Поїхали, як хочете, по м’яту,—запропонувала вона. І Андрійзнову помітив бідовий хлоп’ячий зблиск у її очах.—Вона ж іще й не в листочку,—сказав трохи розгублено і разом зтим жалкуючи, що відмовляється.—Молода вона ще…—На річищі —більша…—вже несміливо сказала дівчина.—Тамбереги круті, так їх водою сей год не заливало.Андрій повернув човна в той бік, де чорним валком ріказакочувалася у ліс. Незабаром з обох боків звелися справді круті,розмиті береги, з яких соковитими жилами звисало у воду і гуло віднайменшого дотику міцне берестове коріння.Леся пругко стрибнула з човна і зникла в лісі, похрускуючи хмизом.Незабаром вона повернулася з маленьким пучечком холодної м’ яти. В один листочок…— Нічого,—сказала, ховаючи очі і одвертаючись.— В шклянці вонашвидко виросте.