День мій суботній – Григір Тютюнник

Дивіться ж, який дорідний хронець —якмакогони! Сама б їла, та грошей треба…Тинявся якийсь молодик, тримаючи кінчиками пальців дві жовті-прежовті мочені груші за довгі хвостики, видно, з тих, що вивчаютьжиття народу. Пішов до молдаван-винарів, а звідти поринув у рядивже без груш…Жінки з величезними плетеними кошиками, з яких виглядалиплити мороженої риби, ходили понад рибними прилавками й казалиодна одній захоплено:—А канбали!..—Е, я її противлю. Таке однооке —чортій-що. Я ось хека нагатилакошик, на тиждень буде смажити…Стояв інвалід на милицях, обвішаних мишоловками, іприпрошував неголосно:—Купуйте мишоловки, кому треба, залізні, вічні мишоловки!А в найглухішому кутку базару, де завжди походжають стареньків’язальниці й продають з-під поли в’язані дитячі шапочки,шкарпетки, рукавички тощо, де гендлюють усякими недоносками,хвацько, весело гукали:—К-хому, протез-два-п’ ятдесят! Ну?! Нак-кидайсь!Я пішов на цей голос. Чого-чого, а такого товару мені на руках щене доводилось зустрічати. Протезом торгував червонощокий чоловічокна дерев’яній ступці. В нього були швидкі й трохи нахабні очі.—К-хому протез? —питався він і дивився в очі перехожим звідвертим викликом.—А який же з нього толк? —підступивсь я.—Який?І —здивувався дядько.—А ось, ось, ось! —Він швидкоперебирав тремтячими пальцями новенькі ремінці з нікельованимизастібками.—Це що, не товар, скажеш? Найкращий рант, якщо ти вцьому ділі тямиш.—Випити хочеться? —спитав я прямо.484 —Хочеться,—з не меншою прямотою одказав він і затис протезпід пахвою.—Пригостиш?—Пригощу.—Тоді ходімо, я знаю одну контору, тут недалеко.—І вже йшовпоперед мене, веселенько постукуючи ступкою.—Ти що, теж учораперебрав? Ха-ха! Я ж бачу, що очі з димком!«Кляте вино,—подумав я.—Та ще з ким випите!» А йому сказав:—Перебрав.—Ну так я і знав! —зрадів він.Я вже помічав, що найгіркіші п’яниці дуже радіють, коли бачать,що й «культурні» випивають нарівні з ними. Це схоже напобратимство людей. Якось, бувши в лікарні, я помітив, якздружуються люди, що перенесли однакові операції, чи хворі наоднакову хворобу. Це —те саме, тільки в іншому варіанті.У смердючій забігайлівці нам налили п’ятдесят і двісті, причому «товариш» мій образився, що я взяв собі менше, і навіть долив меніграмів п’ять із суто компанійської солідарності… Коли ми випили йзакусили пиріжками з капустою, які пеклися, певно, тижнів два тому,я сказав йому:—Оце похмелилися і йдіть додому. Не продавайте протез, вінвамсамому здасться. І потім, незручно: ідуть люди, дивляться й думають,що не скрута вас привела з цим товаром на торг, а чарка.—Правильно, друг! Чарка. Ну ти не думай, я не з тих, що алкаші.Ні-ні. Повір. Віриш? —Він уже сп’янів. Умить. Але я сказав:—Вірю, друг. На все краще.—І пішов, упевнений, що вінвернеться назад.Коли я вже скупився і шукав лише квіти, то знову почув з глухогокутка базару:.—К-хому-протез-два-п’ятдесят! Ану не штовхаться! По черзіпідходь!..І так зі мною завжди: хочу як краще, а виходить на гірше…У квітковому ряду зустрівся мені Степан Очеретько. Він вимахувавдовгими тонкими руками й казав тітці, що торгувала сон-квітами:—Ну, як-таки так, тіточко, трави травою, а ви півкарбованцягнете! Бога побійтеся!—Всі квіти —трава, незворушно одказувала йому тітка, видно, зприміських, бо сільські жінки м’якші, жартівливіші й поступливіші,—А богом ти мене по лякай, його вже давно немає.Я поторкав Степана за плече й сказав, сміючись:—Ходімо далі. Ця тітка з того поріддя, що торгувало колись Ісусовим волоссям.Степан мені зрадів, обняв, як завжди розчулено, а квіткаркасказала:—Нахали!485 Ми зареготіли їй у відповідь, купили в якогось хлопчика зсором’язливими очима пролісків —ах, як вони пахли талим снігом івологістю березового кореня! —і рушили шукати Степанові путящоїкартоплі. Я повів його до знайомого діда, який торгував «елою з Остра». Так я його й прозвав, бо всякому, хто допитувався, яка внього картопля, старий одказував, необразливо посміхаючись: «А випокуштуйте.—Івже серйозно, навіть дещо звисока, додавав: —Ела з Остра!»Біля старого ми застали чергу і якогось дивака, зодягненого,незважаючи на раннє весняне сонечко, по-зимовому, в модній шапціз козирком і з не менш модним великим портфелем у руці. Він утиравпіт і дуже голосно гнівався:—Що за чортів батько! Оббігав увесь базар —ні в кого немаєпідходящої картоплі! А чому? Розледачіли селяни, роз’їлися, у картиграють, самогон жлуктять, телевізори дивляться… Безобразія! Оце увас, хазяїн, нічого, по-моєму. Чи як?—Нічого,—мирненько відказав старий, помовчав, накладаючикартоплю на ваги, і закінчив: —Тільки якби я, товаришок, зав’язавсягалстуком та взяв у руки оте, що ви носите,—він кивнув на великийпортфель,—то й мене б тут не було…В черзі засміялися, а «товаришок» перестав утирати піт, зніяковів іпроказав:—А ви, дядьку, бачу, із тих, що за словом у кишеню не лізуть.—Е, синок,—мовив старий, не зводячи на нього очей,—якби я закожним словом у кишеню ліз, то вже б давно кишені пообривав клихій мамі…Ми з Степаном весело переморгнулися, бо вже говорили колись проте, як влучно і просто вміють дядьки приборкувати зухвалих розумак.Потім іще ходили по базару, з ряду в ряд, просто тинялися, і Степан розповів мені черговий свій сон:—Такий печальний сон, ти знаєш… Наче прокидаюсь я, в кімнатіповно сонця, а по підлозі повзає величезний краб і ріже своїмиклешнями новий мій плащ «болонью». Отако: клац, клац, клац —тільки клапті летять… А я лежу, дивлюся, й так мені шкода тогоплаща, що аж заплакав! Прокидаюся, висить мій плащ цілий-цілісінький. То так зраділося… А це думаю: чи не зріжуть меніпрогресивку?Я втішив його, що цього не станеться, бо знав, що він трудяга, ініколи не було такого, щоб він чогось не доробив навіть за інших —така в нього вдача.Тоді я розповів йому про свою бесіду з Калінкіним.Степан тихо посміявся й спитав:—Як ти думаєш, принесе чи не принесе?486 —Принести, може, й не принесе, а прислать не забариться. Аджедіватися йому нікуди. Тут, як то кажуть, хоч круть-верть, хоч верть-круть. Треба ж провчити хоч одного пройдисвіта! І потім ще одне. Я ніколи не забуваю свого приниження, і не вибачаю тим, хто змусивмене до цього. Це, знаєш, той камінь Сізіфа, який я котитиму все своєжиття.—Ти знову надумав щось? —тихо спитавСтепан.Хто-хто, а він мене таки добре знав. Адже ми п’ять років спали вінститутському гуртожитку голова до голови, п’ять років ділилисяостанньою копійкою і найпотаємнішими думками своїми.—Так. Я поїду, Степане, звідси, поїду на село вчителювати. У найглухіше село, аби тільки були там хоч маленький лісок і річка, а неголі обрії.Степан засмутився й мовчав. Він провів мене до початку Узвозу.Там ми пристояли трохи, вдихаючи запахи ще чистої молодої травиціта оживаючої дерези попід кручами, і, потиснувши один одному руки,розійшлись: я подерся на гору, Степан повернув назад. Пройшовши здесяток кроків, я обернувся, відчуваючи, що Степан зробив те жсаме, і не помилився: він стояв з опущеними од авосьок з картоплеюплечима, дивився на мене, і я здалеку відчув, скільки смутку в йогоочах, я усміхнувся йому і підняв руку з пролісками.Степан кивнув і пішов серединою бруківки, вже не озираючись.Я зрозумів, що думав Степан, коли проводжав мене, і що, мабуть,сказав би, якби ми менше знали один одного. Він пораяв би сходитидо шефа і, використовуючи його земляцьку прихильність, попросити,щоб добився дозволу жити мені в цій узвозівській кімнатці. Адже внього є відповідні зв’язки, авторитет і т. п. Ні, ні, Степане. Нікуди яне піду і нічого не проситиму. І річне в тому, що Іван Захаровичзрозумів моє ставлення до новоутвореного музею великого вченого.Річ у тому, що якби колись він зустрів мене, як я повертався зсвинарника, то не спитав би, чому на мені такі старі куфайка йчоботи і чому я такий малий виріс —він спитав би, що в мене вкишенях…Дома на мене чекав лист від мами, і я зрадів, бо ні від кого неодержував таких заспокійливо цілющих листів, як від мами. Пишевона без усяких граматичних умовностей (читаючи її листи, я вже самрозставляю крапки, коми тощо, крім чотирьох-п’яти знаків оклику,які вона неодмінно виводить товстими кілочками після слова «здрастуй»), думки її абсолютно розковані, немов не пише, а гомонитьдо мене з хатини, пораючись коло печі.«Здрастуй!!! сину мій, Миколко. Ти, як я купила отоді поросятко,казав, що воно хороше буде, їстівне й веселе, а воно ні к трясці —гурчить та й гурчить, що не понесу, не їсть, а тільки смокче. А як жети там, синочку, чи є хоч їсти та вдягти? (В армію, а потім і в інститут 487 вона писала мені: «Чи ти ж хоч наїдаєшся?»). Снився оце недавно, щохворий, то може й справді, не дай бог? Воно ж таке: про що думаєш,те й сниться. А я тільки про тебе й думаю. Хіба ото роблю щось, тоді жпро роботу й думаєш. У нас весна, тепла та гарна як невісточка. Лукивже залило аж по сосну, а місцями й сосну залило. Ходила оце вчора,дивилася, то й шишки плавають і сушнячок такий, що якраз у піч,горів би, як солома, а так пропаде, з повінню піде кудись. Тепер менівеселіше: то в дворі прибираю, то листя в садку згрібаю та палю, тооце грядочку під квітник скопала. А зимою страх як сумно було. Снігупонамітало, бурульок понавішувало… Глянеш у вікно, а вони, якоградка. З покрівлі курить, наче дим. Ще згорю, думаю. А воно —сніг. Знаю ж, а страшно. Що то воно, як сам у хаті сидиш. Ото тілький розваги, що сусідський Васько. І досі з соскою ходить. А вже жчетвертий годок йому. Стоїть, було, зимою в пальтечку, у валянцях, ушапці теплій, а в роті соска. То й обізвешся: «Здоров був, Васько!» Вінвитягне соску, скаже «дластуйте» —і знову смокче. А ти її колись і врот не брав. Що дамо, то ти й викинеш і викинеш. Та воно й краще,менше сміття в рот нанесеш. Колись, як я ще малою була, тих сосок іне знали. А тепер усього понавидумували —і сосок, і бомбу таку, щодесь як упаде, то й землю переверне. Колись такого не було, та й жилиж люди.