Бачила вчора бригадира, питаю, коли орати почнуть, а вінсміється й каже: «Хіба вам, тітко, не однаково коли? Вам якпенсіонерові в останню чергу оратимуть!» Отакий! А я ж йому, як щемаленьким був та ходив до молотарки підобідувати з матір’ ю (я тодісаме кухарила), все, було, й підсиплю їм густішого, все, було, йпідсиплю, бо шкода, мале ж іще. Ну, та нічого, йому теж колисьтикнеться, як постаріє. Адже ж і він колись буде пенсіонером, бодаййого не діждати. Ходила вчора одвідувати діда Трохима, пирогівгаряченьких понесла та яблук квашененьких, м’які такі, і беззубомуможна їсти. Негодящий дід. Йому вже полежать би, оддихнутьстарістю, а він грушу посеред двора пиляє, помаленьку так, чирги-чирги, та й закуняє проти сонця, тоді прокинеться та знову чирги-чирги… Кажу: «Вам би, діду, вже й годі отак ворочаться». А він: «Докиворочаєшся, доти й живеш». Теж правильно. Шкода буде діда, якумре. А колись же такий веселий був, співучий та танцьовитий —куди твоє діло! Отак живеш, живеш, та незчуєшся, коли й життямине. Ну, годі, а то я все про себе та й про себе. Сказано, старе —якмале, все щось белькоче та й белькоче. Як же твоя кватиря? Такхочеться подивиться на неї хоч одним оком. Ти зразу всієї меблі некупуй, а по одному, бо де ж тих грошей набратися. А як по роботі?Дивися ж там, шануйся, слухай начальства. Слухняного, кажуть, і богслухає. Оце писала тобі вчора, та ще й сьогодні півдня прихватила, бопоганий з мене писар: півлисточка доки напишу,то вже й руказаболить, оддихаю, тоді знов сідаю. А тепер понесу вкидати, попрошу 488 Дмитра-поштаря, щоб адресу написав, бо я як нагордзяю, то ще й недійде. Цілую ж тебе, синочку, тисячу разів. Може, й не все написала,що думалося ночами, ну, та вже що написала, те й читай, бо новинвидающих нема.Твоя мама»…Я прочитав листа, сів на Потаповича, від чого він застогнав яктяжко хвора людина, і сидів так хтозна-поки. Мені уявлялося село, вякому я незабаром опинюся, старенька баба, до якої мене поставлятьнаквартиру… У неї обов’язково буде такий старий, як і вона, пес, щовже ні гавкати, ні їсти не може нічого, крім побовтюшки, а вночіпостогнуватиме в своїй халабудці, як он той, що в сторожа Андріївської церкви. Бабуся готуватиме мені їсти те, що й собі, іказатиме щоразу, як мама любить казати: «їж, синок, на здоров’я.Може, баба й не такого наварила, зате багато!» Я рубатиму їй дрова,носитиму воду, а вечорами сидітиму над планами уроків або над Плутарховим «Порівняльним життєписом»…А мама тим часом житиме самотиною. Я, звичайно, міг бивчителювати у своєму селі, але туди не втовпишся: стоїть воно надбольшаком, до обласного центру двадцять кілометрів, кругом ліси,луки, річка —з таких сіл прислані вчителі не тікають, а залишаютьсяназавжди, навіть молоді.Сонце вже давно зайшло за протилежний бік будинку, і в моїйкімнаті оселилася приглушена, червонувата від стін, пофарбованихколись у темно-вишневий колір, півсутінь. Я переодягся в домашнє йзаходився смажити на своїй кустарній плитці картоплю —«елу з Остра». Обидві мої конури —«зала» і «передпокій» —наповнилисяпахощами гарячої олії, замки на чемодані в кутку тьмяно блищали,мов два квадратних ока, дерев’яний волик на лутці сумно дивився намене, здавалося, він ось-ось зареве потихеньку. А Потапович похмуроспостерігає за тим, як я ходжу з кутка в куток, розганяючи плечимагустий цигарковий дим.Галя, думав я, що їй сказати, як з нею принаймні попрощатися?Адже я не знаю її, а тільки відчуваю в ній щось рідне, дороге мені,може, найдорожче. Не буду ж я пояснювати їй, що посмішка могобезпосереднього начальника ображає мене, як подачка, що бігати йвибивати, словами Калінкіна, ордерок і прописочку я ніколи нізащоне стану, бо вважаю це принизливим, несумісним з людськоюгідністю. До того ж наші з нею стосунки… їх, по суті, немає.
Адже миспізналися лише очима, обізвалися одне до одного душами. Чи, може,така вона і є —любов, що промовляє в німій розмові очей, душ, живев отій прекрасній миті, яку не можна зупинить?..Почалося це з того несподіваного для мене вечора, з тої ожеледі,синьої в сутінках і жовтуватої у світлі з вікон на Узвозі. Якось,повертаючись з роботи вже при ліхтарях, я наздогнав на Узвозі, якраз 489 супроти церкви, дівчину з важкою поштарською сумкою за плечима.Дівчина горбилася від своєї ноші і ступала обережно, щоб не впасти,бо саме випала ожеледь. Я не належу до тих бідових залицяльників,що можуть зупинити дівчину на вулиці й завести з нею балачку. Я просто хотів їй допомогти і, порівнявшись, сказав: «Добрий вечір!Давайте я піднесу вашу сумку». Дівчина обернулася, і я побачивблискучі наполохані очі —не такі, як мені їх робить наша Люся-референт, а справді наполохані, зеленкувате при негустому світліузвозівських ліхтарів волосся, що вибилося з-під хустки на лоб та нащоки, і бліде, теж зеленкувате обличчя втомленої людини, «Спасибі»,—сказала вона непривітно і прискорила крок. Я хотів узяти її підруку, щоб вона не впала, заспішивши на слизькому, потім подумав:«Вона мене не розуміє, то ще перелякається, чого доброго». І облишивсвій намір, але руку тримав напоготові, ладен підхопити її щомиті.В наш під’їзд ми зайшли разом. Дівчина відімкнула секціюпоштових скриньок, пересунула сумку з-за плеча на груди і сталашвидко, вправно розкладати пошту.«У п’яту немає нічого?» —спитавя.«Нічого»,—тихо відповіла поштарка і ще раз наполохано зиркнулана мене.Вона не була вродлива. Обличчя бліде, як трава під каменем, губипошерхлі й, здавалося мені, трохи коверзливі, руде волосся з-підхустки стирчить, наче воно з тонкого жовтого дроту, тільки очі —може, тому, що з виду вона така непоказна —здалися менінезвичайними. Було в них щось дуже смутне і водночас лагідне,смирне. Про дівчину з такими очима кажуть: славна.Вдома я повечеряв, чим було, що знайшлося в «холодильнику», і сівза якусь книжку —мені завжди подобалося читати в своїй тихійкомірчині з одною лампочкою під високою стелею і тоненькимитінями від павутинок по кутках. Але на цей раз не читалося. Я спіймав себе на тому, що мені хочеться думати про дівчину-поштарку.Чому мене вразили її очі, що в них заховано? Чому вона, незважаючина свою молодість (їй можна було б дати не більше двадцяти), таканасторожена? Інша б хихикнула, стрельнула очима, може, й сумкувіддала б, а ця тільки лякається…Другого дня я знову наздогнав їїз повною сумкою за плечима (видно, кінець моєї роботи збігався з розносом вечірньої пошти), цьогоразу біля входу до нашого під’ їзду, привітався, придержав двері, абивона пройшла, і мовчки рушив по сходах мимо вітража до своєї келії.«Вам є лист»,—почувя, і серце моє враз застугоніло.490 Я обернувся. Вона стояла на першій сходинці, хоч поштовіскриньки були коло парадних дверей, і тримала в руці конверт. Я зійшов униз, взяв простягнутого листа, дівчина дивилася собі підноги, і сказав досить сухо:«Спасибі. У вас хороша пам’ять».Вона швидко глянула на мене знизу вгору, і в очах її було стількисором’язливості, що я спитав м’яко:«Як вас звати?»«Галя»,—прошепотіла вона, не підводячи очей, повернулася ішвидко пішла до скриньок.Того вечора я довго сидів на лутці, не роздягаючись, не вмикаючисвітла, бо в кімнаті і так було видно од надвірного ліхтаря, і дививсяна вулицю. Батарея під луткою гріла мені ноги, у під’їзді, як завжди,бренькала гітара, біля стовпа під церквою борюкалися на снігубезпритульні пси, і я почував себе дуже самотнім.Уночі мене лихоманило, я вкрився поверх ковдри ще й пальтом, алевсе одно було холодно, то підвівся, увімкнув плитку і поставив її колорозкладачки. Стало ніби тепліше, я лежав і дивився, як спіраліпоступово стають із червоних темно-вишневими, потім білими. Вонинагадували мені мішень, яку я колись так і не навчився «поражать вдесятку»… Найбільшим моїм досягненням була дев’ятка. Десятка —цеякщо влучиш людині просто в серце, а дев’ятка —якщо тількизачепиш його… Але ж все одно смерть! Дев’ятка, десятка —яка,зрештою, різниця, якщо все одно смерть. І за дев’ятку, і за десяткуставлять однакову оцінку, бо —в серце…Сердце, сердце, тебе бы для счастья Чуть грубей, чуть спокойнее быть,—пригадалися рядки з вірша мого однокурсника по інституту, і яповторив їх кілька разів.Мимо вікна внизу по тротуару, що відтав після ожеледі, жвавоцокотіли чиїсь тоненькі підбори: вгору-вниз, вгору-вниз… Я лежав ідумав: а от Галя не наважилась би так зухвало вицокувати підборамипід вікном хворої людини…Наступного дня мені стало ще гірше, температура підвищилась,певно, десь до тридцяти дев’ яти, в очах мріли жовті кружала йстрашенно хотілося пити. Я вдягся, ледве тримаючись на ногах, іпоплентався в аптеку по аспірин.