Дорогоюподзвонив з автомата в Товариство і сказав, що прийти на роботу не зможу. Я навіть буврадий, що захворів, тепер кілька днів лежатиму і обміркую, що даліробити.491 Увечері забіг Степан. В очах його було стільки тривоги й співчуття,що коли він обережно, аби не протнути дюралеву розкладачку, підсівдо мене, я легенько стиснув його плече й сказав зворушено:«Спасибі, Степане, що одвідав».Він зрозумів мене, закліпав вологими Христосовими очима,заметушився і, вхопивши плитку, поніс її у «передпокій» до розетки.«Зараз я тобі таку ласощу сотворю,—сказав,—що ого-го-го.Вечерю богів!»Їсти мені не хотілось, але я змовчав.«Я й знав, що з тобою негаразд,—гомонів Степан, порпаючись у «холодильнику»,—бо приснилося, наче ти джигітуєш на чорному коні.А кінь —це ж ясно: хвороба. Моя мама страх боїться, як наснятьсяконі».«То тебе кінь сюди й привів?» —спитав я, усміхаючись.«Ні, розумієш, я подзвонив тобі на роботу, а там кажуть, що тихворий. Кінь —то таке… Може, він мені й не снився, а тількипривидівся, якя вже сюди біг. Зі мною таке часто буває».Любий Степан. Він ніколи не збреше, не прикрасить себе словом, аскаже так, як було, хоч те часом і не на його користь.І мені пригадалося, як одного разу Степана, відмінника йперсонального стипендіата, «погнали» з іспиту по історії середньовіччяза те, що він, рятуючи нашого однокурсника Шурка Хоменка,помінявся з ним білетом, бо Шурко «горів». Викладач помітив цюнехитру операцію і вирядив обох. Шурко, почервонівши, вийшов, а Степан зупинився біля викладачевогостолика й рішуче сказав:«Ви не колективіст, Олексію Самійловичу. В армії нас три рокивчили допомагати товаришеві словом і ділом, якщо йому важко. А ви… Ех ви! Хоменко тиждень перед цим хворів, як вам відомо, і невстиг підготувати всього матеріалу. Тощо ж йому —залишатися безстипендії?»Я ніколи ще не бачив Степана таким відчайдушним, як того разу.Він, не питаючи дозволу, взяв зі столу інший білет і без підготовкипочав відповідати. Але викладач не схотів його слухати, поставив «трійку» й попросив залишити аудиторію. Потім відповідав я. Верзвсяку нісенітницю, аж доки не заробив трояка. То була солодка трійка —трійка солідарності! Ми, звісно, були не праві, але щасливі, навітьвлаштували гуртову вечерю з дешевим вином…Але ж, Степане, чесність нашу часом сприймають, як виклик абонерозумну вихватку, безпосередність вважають наївністю, авразливість —слабкістю. Нам би, Степане, бути байдужішими, тодіпро нас казали б, що ми сильні натури. «Приховуй своє життя» —вчили древні філософи. Ні, Степане,важливо за всяких обставинзалишатися із відкритими душами —тільки тоді ми не оглухнемосерцями, тільки тоді повною мірою відчуємо Людину в собі й в інших.492 Ми вечеряли смаженою на олії цибулею, навіть випили зподарованого мені «Вакхом» срібного стаканчика, після чого я відчувсебе ще гірше, але те було байдуже: адже ми змову, як і в інституті,разом!Мені не покращало й назавтра. До того ж на Узвозі, якраз супротимого вікна, знову знімали фільм. Гули машини, ревів авіаційнийдвигун-вітрогон, кричали в мікрофон:«Бабшка! Бабшка! Не дивіться в камеру, не усміхайтесь, умоляювас. Почнемо спочатку».Я встав і підійшов до вікна. На бруківці, метрів за сорок відкамери, біля якої товпилися актори у формі білогвардійськихофіцерів, стояла знайома мені бабуся у довгополому заяложеномупальті, запнута хтозна-колишньою хусткою. Ця бабуся щоденношвендяла нашою вулицею з в’язкою якихось дощечок або з сіткоюпляшок та банок за плечима і завжди п’яненько гомоніла сама до себе.На Узвозі її звали Розочкою.
Напевно, вона втекла з притулку длястарих «на свободу» і тепер промишляла всячиною. Розочка й заразбула з в’язкою дощечок.«Сніг!» —гукнув режисер у мікрофон, і це прозвучало, як «Понеприятелю!». Заревів авіаційний двигун на колесах, шаленозакрутився пропелер, сповнюючи вулицю пронизливим свистом, аробітники стали швидко, як у німому кіно, кидати лопатами сніг употужний струмінь. Сніг полетів назустріч бабусі, вітер шарпнув полидовгого її пальта… Мабуть, цей кадр називався так: «Заметіль,Самотня бабуся з в’язкою дров».«Мотор!» —знову гукнув режисер, і це прозвучало, як «Вогонь!»Бабуся подерлася на Узвіз, але, порівнявшись з камерою —тут,певно, мав бути крупний план нещасної жінки,—обернулася до неї йбеззубо усміхнулася просто в лінзу!«Стій!» —розпачливо заволав режисер.—Бабусю, я ж вас просив:не усміхайтеся! Свою чарівну посмішку ви подаруєте нам післязйомок. А зараз ваше завдання йти і більш нічого. Розумієте? Я доплачу вам ще трояк, тільки не посміхайтеся!»Бабуся кивала головою і не посміхалася.Я ліг, бо мене тіпало.І знову ревів двигун, і знову був «Сніг!», «Мотор!»…Ввечері до мене тихенько постукали. Я подумав, що це тітонька Дуся —вона вже п’ ятий день навідувалася після роботи,—носила чайв усяким вілляй та варенням,—накинув одяг і відімкнув дворі. Заними стояла Галя.«Пробачте… —ледь чутно прошепотіла вона, дивлячись, як і тоді,коли наздогнала мене з листом, собі під йоги.—Там була повнаскринька, й мені вже нікуди класти пошту вам…»493 Я взяв з її рук жмут газет і журналів і сказав хрипко (завжди менізраджує голос!):«Заходьте, перепочинете трохи».«Ні-ні»,—злякано, видихнула вона, швидко, спідлоба, зиркнуламені в очі й побігла східцями вниз, а я стояв у відчинених дверях, вяких гув протяг з під’їзду, і вдихав холодний запах новеньких газет з їїсумки —так я вдома вдихав у присмерки пахощі матіоли, политоїстуденою колодязною водою…От і все, що було між нами.Після одужання я ще не бачив її. Заходив кілька разів на пошту,щоб хоч глянути в її очі, такі рідні мені… Та марно: Галі не було.Дізнався тільки, що вона знедавна працює на «телеграмах», тобторозносить телеграми, і застати її важко.Але завтра, в неділю, я неодмінно знайду її. Стоятиму під поштою зранку до вечора. Бо не вірю, щоб зустріч наша була випадковою….Сонце вже, мабуть, заходило, бо хрести на Андріївській церквіжовтогаряче засяяли, а латка води в Дніпрі, яку мені видно з вікнакрізь безлисту ще берестову гілку, зробилася густо-синьою —то впалана неї тінь од круч. Цієї пори я люблю сидіти на пагорбі за нашимбудинком, звідки видно, як сонце ховається поміж кручі, як тихоюстарого вулицею внизу снують маленькі люди і сонце обсіває їхжовтим прощальним пилком…За стіною почали сваритися мої сусідки:«Ти знову купила іржавий оселедець?! —верещала Лідія Костянтинівна.—Хіба ти не бачила, що в нього вже голова відпадає?!»«Піди купи кращого!» —як завжди, з холодним викликомодказувала донька, сердито стукаючи по підлозі своїми товстимипідборами.Скоро вона заведе своєї «Как мне бы-ы-ыть…»Я швидко вдягся й пішов на кручі, через двір, мимо довгого рядухлівчиків з усяким непотребом, човнами й мотоциклами. Попідстінами хлівчиків уже зійшла молоденька кропива і тихо пахла увечірній вологості. Поміж густими кущами дерези на схилах ужезаплуталася лагідна просинь.А низовою вулицею ще текла ріка жовтого пилу і в ньому снувалималенькі люди.Сонце вже торкнулося обрію. Воно було кругле густо-червопе і такеврочисте, що говорити з ним личило б хіба що давньогрецькою мовою.Але я не знав давньогрецької і йшов поміж кручами, тихо шепочучи:«Awe sol, awe sol!»1. Скоро я вже не добачу тебе з цих круч… Але ж тиоднакове всюди».
1 Слава сонцю, слава сонцю (лат.).