Він упізнає вас по кроках!Якось я сказав йому, підливши в голос стільки щирості, скількитреба для компліменту:«Олександре Павловичу, в вас гине талант агента карного розшуку.Тримати в пам’яті кроки півсотні людей —це феноменально».Він просяяв і похвалився, що може із зав’язаними очимавпізнавати не тільки співробітників, а й відвідувачів, якщо вони вжезаходили до нас хоч раз. І додав:«Ллє про те, що ви спізнилися, я все ж мушу доповісти Іванові Захаровичу»,—і пішов до директорського кабінету.«Чекайте, Олександре Павловичу,—гукнув я йому в спину.—А своїкроки ви теж вивчили?»Він обернувся, блиснувши проти сонця, що світило вздовжкоридору, окулярами й лисиною, і подивився на мене з докором: якбиж я, мовляв, не знав своїх рідних кроків!Після цієї розмови я кілька днів уважно придивлявся до його ходи,а коли переконався, що засвоїв її остаточно, запізнився на роботу націлих п’ять хвилин і пройшов повз кабінет завкадрами, ступаючим’яко, на самі лише підметки, як це роблять офіціанти, шпигуни вкіно і наш Олександр Павлович.Ефект був більший, ніж я сподівався. Двері, на яких красуваласячервона табличка з білим написом ЗАВ. ЗАГ. ВІДДІЛОМ, блискавичновідчинилися. Я обернувся й побачив бліде приголомшене обличчя Олександра Павловича.«Це ви?» —прохрипів він, злякано дивлячись на мене поверхокулярів.454 «Це я. А то —ви?» —спитав я теж нібито здивовано, знизавплечима й пішов у свій відділ.Тепер завкадрами вітається зі мною сухо і говорить виключноофіційним тоном, проте я читаю в його очах деяку розгубленість.Давно б так, Олександре Павловичу! Сумнів —то великий слугарозуму, він допоможе вам побачити в людині більше, аніж її кроки.Так думав я.Одначе помилився. Завкадрами не кинув свого ремесла. Як іраніше, він шмигав до директорського кабінету, якщо хтосьзапізнювався, і я зрозумів, що розгубленість у його очах означалапошуки можливості покарати мене за зухвалу вихватку.Зробити це було б неважко, якби наш директор Іван Захарович Ясько не виявляв до мене відвертої прихильності й не хвалив мене накожних зборах за дисциплінованість, знання справи тощо, анайдужче —за вміння вести ділову переписку.Історія тут така. З перших днів роботи в Товаристві я писав листине так, як треба. Вони були прості й короткі, але, як мені здавалося,вичерпні: так або ні. Далі пояснювалося, чому «так» і чому «ні».Виявилося, одначе, що цього для справжнього «кваліфікованого» листане досить. Якось Іван Захарович викликав мене до себе й сказав, щолисти мої надто прямолінійні за формою. «Продумайте, Миколо Гордійовичу, форму,—порадив делікатно.—Не зміст—тут я до васнічого не маю, а форму. Пишіть так, щоб за рядками відчувалися неви особисто, а весь колектив, його зацікавленість у тій чи іншійсправі…»Я продумав. І незабаром уже всі відділи одягли свої листи в моюформу. Починалися вони так:«Високошановний товаришу! Мусимо Вам повідомити, що Вашепрохання уважно вивчено і обговорено…» і т. д.Цінність знахідки очевидна. Взяти хоча б слово «мусимо», цюперлину мого відкриття. Хто саме мусить? Невідомо.Хто примусивповідомити? Невідомо. «Розглянуто і обговорено». Хто саме розглядав іобговорював? Також невідомо. Те, що під листом стоїть мій підпис,нічого не міняє, бо ж ясно сказано: мусимо. Це означає, що не яособисто вирішував питання, що я тільки мушу повідомити про йоговирішення. А хто вирішував?
Це —справді питання. І кінці йогонадійно сховані у формі: «розглянуто і обговорено». Крім названихособливостей, листи мої вигідно відрізняються од звичайних ще йтим, що вони в характері самого Івана Захаровича: сповненіделікатності, мудрої поміркованості й солідності, сказати б,капітальної.Кожній людині відомо, що робити висновки іноді так саморизиковано, як іноді не робити їх. Іван Захарович знає це краще, ніжбудь-хто. Тому винайшов свою власну тактику: жити й діяти між 455 небезпеками, що призводять до необхідності робити або не робитивисновки. Я впевнений, якби Іванові Захаровичу треба булопотрапити з Києва на Південний полюс, але в дорозі на нього чекалаякась загроза його життєвим інтересам, цілям, він поїхав би на Південний полюс через Північний! Ми не знаємо, про що думав Ганнібал, зав’язуючи першу битву з римськими легіонами; не знаємо,що таїв у душі Наполеон, починаючи битву під Бородіно. Так самоневідомо мені, що думає Іван Захарович уночі про наступний деньсвого життя. Але я впевнений, що кожен свій крок у завтра вінрозраховує з потужністю Ганнібала й Наполеона!Кожна людина неповторна. Це істина незаперечна. Аленезаперечна й та істина, що кожна людина зводиться до якогосьпростого множника —початку особи. Простий множник Івана Захаровича —миттєва тактика. Цьому множникові він зумівпідпорядкувати всього себе, аж до манери триматися. Мені завждиздається, що він опрацював цю манеру перед дзеркалом і зафіксувавїї, як актор фіксує вдало знайдений жест, міміку, інтонацію героя,роль якого має грати. Незмінною лишилася тільки посмішка, бо вона,як і колір очей, вроджена. Іван Захарович зумів надати їй лишерізних змістів. їх два. І виходить, ніби він має дві схожі, алесамостійні посмішки. Перша —Іван Захарович обдаровує нею тих, докого прихильний,—підкупає, примушує не тільки поважати, а йлюбити її автора; друга —м’яка, як барсова хода. Коли Іван Захарович вдається до другої, це означає, що справи ваші кепські.За кілька місяців роботив Товаристві я помітив, що директор нашмає у відділах кількох своїх епігонів, які намагаються бути хоч трохисхожими на нього: говорити, як він, тихо і ваговито; повільнопідносити до сигарети запальничку, не відриваючи уважного поглядуод співбесідника;усміхатися не часто, як це роблять люди, що знаютьціну і значення своєї посмішки для інших; грати одною ногою вколіні, як грає нею Іван Захарович, коли замислено стоїть біля вікна іспоглядає верхівки каштанів, що сягають четвертого поверху, і т. ін.Але епігон —мавпа. В кращому разі поганенький актор. Щобповторити Івана Захаровича, треба бути ним, тобто людиною, якавміє думати над собою і корегувати себе щомиті.В роботі Іван Захарович діловий до сухості, і якщо вже змушенийпояснювати вам якесь завдання, то робить це стисло й вичерпно.Приміром, дзвонить у відділ і питає тихо, з паузами, які маютьвластивість негайно мобілізувати того, хто слухає:«Порубай присутній?.. Відсутній?.. Знайдіть!» Або: «Порубай і досівідсутній?.. Присутній?.. Передайте, щоб зайшов до мене».456 Порубай —це я. З Іваном Захаровичем ми давні знайомі, хоч вінцього і не знає, і земляки: з одного району. Коли я, лучається, їжджуна свята додому, він викликає мене потім до свого кабінету й питає:«Ну, що там у нас, Миколо Гордійовичу, як цього року з урожаєм?»«Добрий урожай,—одказую.—План перевиконали, колгоспники зхлібом. А постійники і механізатори заробляють по стільки, по скількиколись і півсела не заробляло. Зараз ремонтують техніку. Гнійвивозять. Сніг затримують…»Іван Захарович на те вдоволено всміхається, потирає долоні і здещо перебільшеною бадьорістю в голосі каже:«Отже, нам з вами, Миколо Гордійовичу, слід пишатися земляками.Молодці».Тоді в мені прокидається селянин, і я одказую йому розважливо,по-дядьківськи:«Чим же мені, скажімо, пишатися, Іване Захаровичу? Хліба я невирощував, снігу не затримував, гній не вивозив…» —І дивлюся нанього при цьому очима найщирішої в світі дитини. Він повільносхиляє голову набік, примружує одне око і, сварячись на менепальцем, каже:«Кол-ля! Ви не патріот наших країв».«Не вмію я трактувати про любов, Іване Захаровичу»,—кажу я втаких випадках і скромно нахиляю голову.А раз, викликавши мене до кабінету в якійсь справі, директорзапитав, немовби між іншим:«Ви, Миколо Гордійовичу, працювали коли-небудь у сільськомугосподарстві?»Я відповів, що не працював.«А я віддав сільському господарству свої найкращі роки,—сумовито мовив Іван Захарович і, зітхнувши, як зітхають люди,згадуючи молодість, замислився. Його благородному обличчю пасувалазадума, і він це, напевно, знав.—Тяжко було тоді. Робити нікому,самі, вважай, жінки, машин мало. А земля волає: догляньте мене!Орали, волочили, сіяли, звозили врожай коровами, годувальницяминашими. Уявляєте? Вся робота впала на руки.—Він поклав сигаретувогнем на краєчок попільнички і показав свої руки.—А ви кажете:чим пишатися… Є чим. Якби не ми, не повна наша віддача в ті роки —хіба мали б ми те, що маємо сьогодні? —Подивився на менеобидженими очима й замовк, обиджено стуливши уста.«Мені можна йти?» —спитав я винуватим голосом.«Ідіть»,—кволо махнув рукою Іван Захарович.У відділі я сів за стіл, розіклав папери, на які мав відповідати, аледо самого кіпця роботи так і не взявся за ручку. «Мушу Вамповідомити…», «Ваше клопотання обговорювалося…» —всі цівикрутаси остогидли мені, а вигадувати нові не хотілося, то поскидав 457 папери в шухляду і став думати про волів, яких закріпили колись замною на правлінні колгоспу. Биків звали Юлаві. Це слово буловипалене розпеченим гвіздком на їхньому ярмі й написанечорнильним олівцем на дощечці, прибитій над їхнім стійлом.Юлавими я волочив, орав людям грядки, возив коноплі, зерно іперший тиждень ледь не щодня плакав од них: навіть мій батіг,обкований п’ятаками, не допомагав. Плакав я не тому, що воли нейшли, а з образи, що їх за мною закріпили. «Якби и мене був батько,—думав я,—він би за мене заступився. Він би сказав: куди ж ви отодасте хлопцеві таких ледачих волів? У нього ж голос, як пищик, хібавони його послухають?!»