Потім я звик. Коли Юлаві зупинилися, сідавбіля них у пилюгу чи на ріллю, закручував перші в своєму життіцигарки й казав байдуже: «Трясця з вами. Стійте. Подивимося, що миотако заробимо…»Взимку було легше. Юлаві здебільшого стояли у воловнику, бообходилисябез них, а мене посилали на свинарник у помічкороткозорій тітці Хариті. Ходити на роботу треба було рано, щоб досходу сонця уже встигнути зварити свиням їжу —найчастіше це буладрібна мерзла картопля. Ми з тіткою умовилися, що ходитимемоварити почергово: день вона, день я. Пхаєшся удосвіта переметеноюза ніч дорогою, вії понамерзають, місяць висить у золотому німбові, якголова святого Миколая-угодника, хати сліпі, холодні, наче в них ніхтой не живе, а свині вже кричать. У свинарницькій кухні, здається, щехолодніше, ніж надворі, соломи напхано під саму стелю: це тітка Харитя звечора наносила. Вода в казані з картоплею замерзла, так щой молотом не проб’єш. Розпалюєш грубку і сідаєш напроти дверцят. В лице пече, а поза спиною —мороз. То й крутишся: спереду нагрівся,спиною до вогню повертаєшся. А свині кричать. Перед сходом сонцяказан закипає, кухня наповнюється парою, обличчя й одежа стаютьмокрі. Зате зігрівся. Дістаєш спичкою картоплину з казана, помацав —м’ яка, як пухир, і рипить, значить мерзла.Назад її, другу дістаєш. І так, доки не натрапиш на тверденьку й не рипучу. А вона дрібна, некартопля —бубурішки. Але то нічого, зате багацько. На кухні у нас невиводиться сіль —крупна й сіра, одного дрібка на п’ять картоплинвистачає. Сіль солона, ажязик пропікає, мов отрута, картопля гаряча,казан клекотить, свині кричать, а крізь запітнілі вікна сонце надснігами блищить… Аж тоді приходить тітка Харитя. Серед пари воназовсім нічого не бачить, то питає: «Ти тут, Колько?» —«Тут,—кажу,—сідайте до картоплі, я й вам навитягав». Тітка сідає снідати, а язаходжуюся полову в кориті запарювати і товкти разом з картоплею.«Води побільше лий, води,—радить Харитя.—Не наїдяться, то хочлітепла похлебчуть та зогріються». Потім ми починаємо розносити отепариво свиням. Мотаємося з відрами бігом, як два клубки пари, одкормокухні до свинарника. Тітка зосліпу сипле не в корито, а просто 458 на свинячі голови, а я цілюся, щоб таки влучити в корито. Задранівгору ошкірені писки, блискучі в напівтемряві очі, не свинячі, авовчі…Кажуть, що свині вгору не дивляться. Ого, ще й як дивляться! У станки ми не заходимо, бо зіб’ють з ніг. Тітка чхає на протягах і каже:«Он диви, чи не на могорич отак чхається!» —і тихо сміється. Післяроздачі вона залишається варити обід,а я набираю в кишені картоплі —в одну собі, в другу тітчиній Харитиній матері, бабі Одарці, і йдудодому відпочивати. Дорогою заходжу до баби, викладаю на лавукартоплю, готову, варену, ще й теплу трохи, а баба дають мені якогосьгостинця: жменю смаженихгарбузців або з півдесятка мочених дикихгрушок і шамкають: «Шпашибі, шинок, жа картопельку, бач, як гарновварилашь».Дома я навіть не роздягаюся, а складаю картоплю в чавунець ісуну в піч до пригаслого жару, щоб мамі на обід була гаряченька, берусокиру, лантух, санчата й паняю в луг по пеньки. Доки обернуся, вжей на свинарник пора, бо свині кричать знову, наче їх вовки деруть. І так зо дня в день, з ранку й до вечора…Все це я міг би сказати Івану Захаровичу, якби не бувпереконаний, що набагато щасливіший за нього. Мені навіть шкодайого, по-людському жаль, бо ж він не знає, як легко дається людиніщастя, якщо вона не вигадує його сама собі, не пнеться до нього зостанніх сил, а ласує ним вільно, як повітрям і водою. І у мене вонобуло, таке щастя. Як несеш гарячу картоплю у кишенях, то грієш обнеї руки —і вже щасливий теплом. Як поїдеш у луг по дрова, тонеодмінно знайдеш такий чудернацький пеньок, що схожий одразу навсі у світі чудовиська, треба тільки не полінуватися обійти йогокружка та гарненько придивитися, бо з кожного боку він різний,—івже щасливий видовиськом. А то ще натрапиш на прихиленийсніговою брилою верболозовий кущ-хату. Довкола сніг, мороз абозавірюха така, що й світа не видно, а під кущем суха руда осока,пропахчена осіннім сонцем… Сиди грійся, відпочивай, слухай, якмиші в осоці перемовляються —і вже ти щасливий затишком.Одігрівся —знову до роботи. Бух по пеньку обухом, трісь —одразумаєш півлантуха дров, півхати тепла увечері при каганчикові.
І вжети щасливий здобиччю.Ось чому я не хочу казати Іванові Захаровичу, що знаю його. Аджевін ніколи не зрозуміє мене. Він буде ображений, застосує до менедругу свою посмішку, але не зрозуміє.Іван Захарович, звісно, мене не пам’ятає. Він був у насуповноваженим, наїздив у колгосп ледь не щодня і мав у селі славулюдини суворої, такої, що на очі йому з в’язкою соломи чи дров тіпопадайся. Мені інколи хочеться сказати йому: «А знаєте, Іване Захаровичу, ви мали колись не одну можливість піймати мене з 459 вареною картоплею в кишенях —ув одній мамі, в другій покійнійбабусі Одарці». Уявляю, як би він заусміхався, як наставляв би намене долоні й казав: «Хвилинку, хвилинку… Хіба ви мене пам’ ятаєте?»Тоді я сказав би йому: «Пам’ ятаю, Іване Захаровичу. До останньої тоїднини в селі, коли ви з головою колгоспу Чепурним викликали нас,п’ятьох хлопчаків з п’ятикласною освітою, в контору і сказали, що в Донбасі не вистачає робітничих кадрів і що тому ми мусимо їхати в Єнакієве, у ФЗУ. Потім нас проводжали, і ви знову промовляли,бажаючи нам стати добрими робітниками. Ми стали ними: адже ми здитинства вміли працювати. Згодом ми стали солдатами і нам нестрашні були «тяготы и лишения служби», бо ми з дитинства вмілипрацювати. А ще згодом ми позакінчували вечірні школи й вузи, боми з дитинства вміли працювати. Ви пишаєтеся тим, що нашіземляки перевиконали план по хлібоздачі, затримують сніг і вивозятьгній… А я —ні. Бо звик пишатися тільки тим, що зроблено моїмируками. І то мовчки».А поки що Іван Захарович прихильний до мене. Можливо, тому, щоя справно виконую свої обов’ язки, розуміюся на тонкощах форми, аможе, тільки тому, що ми земляки. Виходить, якоюсь мірою я длянього виняток. Кожній людині кортить бути винятком, надто жінтелігентній. У цьому я глибоко переконаний, тому не вважаю себемарнославним: марнославні люди самі себе вважають винятками.Колеги по Товариству заздрять мені в тому, що директор «виділяє»мене з-поміж інших (це мене смішить), але й поважають, бо я ще незачепив нічийого з них самолюбства і вмію досить вдало копіюватитого ж таки директора. Якщо, скажімо, якийсь шукач інтелігентноїроботи замість приймальні Івана Захаровича потрапляє у наш відділ іпитається директора, я поважно підводжуся з стільця, творю наобличчі прихильну посмішку, що десь межує з демократизмомнайвищого ґатунку (дехто з моїх колег нахиляється при цьому низькодо столу, щоб не розреготатись, а дехто вислизає з кімнати, щоб небути свідком такого зухвалого порушення субординації), виходжу з-застолу і, всім тулубом подаючись уперед, з напівпоклоном простягаюруку відвідувачеві. Вважаючи мене за самого, відвідувач обережнотисне мою долоню, знічено усміхається й каже: «Пробачте, я хотівби…» —але я перебиваю його улюбленим жестом директора:виставляю перед себе долоні, ворушу пальцями й кажу: «Хвилинку…Ви до Івана Захаровича? —Тут я роблю коротку, але напруженупаузу.—Він, на жаль, відсутній. В принципі він присутній, але заразвідсутній. Зайдіть, прошу, по обіді». І знову вклоняюся, уже ахолодним, як у сфінкса, обличчям. Відвідувач ніяково усміхається,задкує до порога, мимрить «пробачте» і зникає за дверима. А ямеханічно, ще не вийшовши з ролі, неквапом вертаюсь до столу,сідаю на свій розхитаний стілець і втомлено потираю долонею лоб, як 460 це робить Іван Захарович після складної розмови.Мої колегивибухають реготом: адже підлеглим завжди подобається, якщо хтосьнасмілиться покепкувати з начальства —так дітям у школіподобаються розбишаки, які щось устругнуть на уроці… Тоді менібуває сумно й згадується чеховське: «Все життя я по краплинівидавлював із себе раба».Може, той чоловік, що задкував до дверей і мимрив своє «пробачте», доброчесний, тямущий, працьовитий і т. п., але він раб,людина без власної гідності. Справді-бо, чому він не брав мою руку, аловив її, не казав «пробачте», а мимрив, чому, нарешті, не повернувсядо мене спиною, а позадкував? А як він усміхався!.. І посмішка табула адресована Івану Захаровичу. Тільки йому!Колись я висповідався у такому дусі перед своїми колегами. Менісказали: «Колю, ти анархіст». Я сміявся, але мені було сумно. А другогодня мене викликав шеф, насварився пальцем, хоч посміхався першоюсвоєю посмішкою, і сказав: «Кол-ля!» Однак того, хто на мене доніс, ізроботи не звільнив. Я теж знаю, хто. По очах угадав. Цей чолов’яга зчорними сатиновими нарукавниками і благородним сивим чубомсидить у нашому відділі. Але я нічого не сказав йому, погидував.