Такгидко мені буває ще тоді, коли сниться, ніби я купую капусту наовочевий суп —як на мене, то це краща їжа для городян-одинаків,—а вона гнила і вислизає з моїх рук. Проте він здогадався сам, певно,вловив у моєму погляді щось не дуже шляхетне на свою адресу йодного разу, коли я виходив з кімнати, неголосно, але доситьемоційно, кинув навздогін: «Дем-мократ!» Що ж, усе правильно: назлодієві зайняласяшапка. Я розумію, він прагнув реваншу за той мійпогляд, а досяг протилежного: мені стало шкода його….Крім «холодильника», є у мене ще диван-ліжко, але я на ньому несплю, бо він жахливо рипить. Рипить навіть тоді, коли я ще й неворушуся, а тільки думаю поворухнутись. Я зву його Потаповичем ібалакаю з ним іноді, але він все одно рипить і будить мене вночі.Довелося купити розкладачку. Тепер я відпочиваю на Потаповичутільки вдень і тримаю його виключно для меблі, як кажуть. Бо як жеце старший референт шанованого Товариства і не має жодноїпутящої меблі. Якби хоч не старший, ну, тоді інша річ… У нас є простореференти, в тому числі й той, з чорними нарукавниками (я зву йоготепер «моїм добродієм»), їм без дивана-ліжка можна. А мені —ніяк.Повинна ж бути якась відстань між старшим і просто референтом! Ціміркування мені іноді хочеться висловити у відділі, в присутності «мого добродія». Може б, він тоді знову став поважати мене, як іраніше, і не обзивав дем-мократом…Є в мене, крім дивана-ліжка і розкладачки, вирізаний з дерева віл.Гарний такий сумний волик, що дивиться кудись у далечінь і,здається, ось-ось зареве тужно-претужно. Я тримаю його на лутці, бо 461 стола ще не купив. За стіл мені править та ж таки лутка, широка йміцна. Колись, іще до революції, в цьому будинку, розповідала меністаренька, рафіновано інтелігентна сусідка, жив якийсь генерал (вонашанобливо назвала його прізвище, ім’я та по батькові, але я забув),він-то й звелів будівничим звести не звичайний будинок, а щось назразок замку,в якому помирав Наполеон. Тому й стіни товсті й луткиширокі. Спасибі вам, покійний генерале!Вола подарував мені знайомий письменник, можна сказатиприятель, за те, що я похвалив його уривок, який він читав мені,сидячи посеред кімнати на газеті. В ньоготеж не було ще ніякихмеблів, крім дивана-ліжка. Це об’єднувало нас.Уривок був справді гарний, як свічка, виліплена з пахучого теплоговоску, і я хвалив його таки щиро. А як стало нудно тільки хвалити, товирішив узяти свого приятеля на зуб: дуже він любить славу чи недуже. Одною хвалою цього павучка з нори не виманиш. Тут требазанести людину, як двигун, і послухати, як той двигун працює.«Мені буде прикро, Мироне,—сказав я,—якщо ви загинете».«Не розумію,—здивувався він.—Що ви маєте на увазі?»«Пробачте, але мені здається, що обдарування найчастіше гине невід меча, а від соломини, дріб’ язків. От опублікуєте ви свою повість чироман, купите меблі, може, навіть машину, бо це зараз модно у світі, ів вас з’явиться щось таке…
Щось таке в вас неодмінно з’явиться. Їй-богу!»(Це я від мами навчився казати «їй-богу»).«Цікаво було б знати, що ж саме в мені з’явиться»,—посміхнувсявін.«Залежність,—сказав я.—Залежність від власного успіху. Аджеуспіх має величезну владу над людиною. До того ж найпідступнішу, бовона не помітна. Зараз ви пишете гарно, тому що не бачите за своїмтвором нічого, крім самого твору. А от уявіть собі, що в одну печальнумить ви побачите за ним славу, добробут, становище серед своїхколег. Як за серпанком, знаєте, бо за серпанком усе видаєтьсяпривабливішим, ніж воно є насправді. І тоді ви пропали. Ось чомумені боязко за вас».«Спасибі за відвертість,—засміявся Мирон, і в його сміхові я почувдитячу образу.«Ні, ви мене не так зрозуміли. Я маю на увазі не вашу мету, а вашхребет. Раптом він не витримає і звихнеться під вагою такої дрібниці,як слава, забезпеченість і тому подібне. Адже за це платять дужедорого. Часто найдорожчим. І навіть не помічають, що платять. А читач помічає. Бо навчився. Він відчуває авторові наміри крізьтекст,як добрий митник золото, заховане в підборі. Я теж іноді відчуваю. І дивуюсь, як ваші побратими можуть нехтувати мудримзастереженням Паустовського: «Текст виказує автора з головою». Мені 462 навіть хочеться інколи сісти і написати кільком з них: «Лікарю,зцілися сам!»Мирон зареготав, на цей раз вдоволено. Адже йшлося не про нього.«Мені це не загрожує»,—сказав упевнено. І подарував менідерев’ яного волика. Я ішов додому, тримаючи волика під пахвою, ідумав невесело: «От уже й заплатили ви мені, Мироне, за маленькумою осанну. А що ж буде далі?!.»І нарешті, є в мене шафа, вмонтована в стіну, себто комунальнашафа, та електроплитка. Я купив її на базарі з-під поли. Вонасаморобна, але варити чи смажити на ній набагато краще, ніж намагазинній, бо швидше. А що найважливіше в житті цивілізованоїлюдини? Заощадити час. Я не раз питав себе: куди ми поспішаємо, вім’ я чого штовхаємо одне одного ліктями на вулицях, у чергах,пхаємося наввипередки в автобуси, тролейбуси, трамваї, відвертонехтуючи добрим чуттям братерства? На обличчях —відсутність,погляди звернені в самих себе, у свої інтереси й інтересики, часто-густо нічогісінько не варті, в порівнянні з отим чуттям Людини в собі ів інших. Голий, нудний практицизм.Колись я чув у натовпі на тротуарі тоненький дитячий голосок:«Мамо, а куди люди спішать?»«Не знаю»,—сказав би я тій дитині. Бо таки не знаю. А спитав бхоч одного з нас: «Ти бачив сьогодні сонце? А чи бачив згорбленубабусю з порожніми від самотності очима? Чи чув, як пахло дощем,коли він бувщо десь далеко-далеко за містом?» Нічого ми не бачили йне чули.
Ця думка інколи так і підстьобує мене заволати на всю вулицю, навсе місто: «Люди! Схаменіться. Адже ви добровільно, щодня, щомитівідмовляєтесь від насолоди життям, таким коротким. Ви більше дієте,ніж думаєте. Більше знаєте, ніж відчуваєте. Бо вам —ніколи!» Я знаю,що бажання моє утопічне, і все одно не можу позбутися його. Протемовчу. Бо хочу, щоб мене не запідозрили в жодній хворобі. Хвороба,навіть вигадана чи самонавіяна, пригнічує.Коли мені бувало аж надто сумно, я ішов до Мирона і заводив зним якусь кусючу розмову. Остання скінчилася мало не сваркою, хочпочалася досить мирно. Я сказав тоді:«Знаєте, Мироне, мені здається, що люди всі до одного актори. І щодалі ми віддаляємось од своїх пращурів, то вища наша акторськамайстерність». Особливо змолоду, бо на старість ми зборюємося гратиабо розчаровуємося, усвідомивши марноту свого акторствування.Він спершу здивувався, тоді засміявсь і сказав:«Не переносьте, Миколо, своїх якостей на інших. Ви справді гарнокопіюєте свого директора, але…»«Коли я копіюю директора,—зауважив я,—то не переношу своїхякостей на нього, а якраз навпаки. І в даному разі, маючи на увазі 463 всіх людей, теж не переношу на них свої якості —це було б зухвало.Давайте візьмемо одну з так званих вічних тем, на яку ви, літератори,найдужче любите ловити читача,—кохання».«Я не вмію писати про кохання»,—сказав Мирон.«Тим гірше для тиражів ваших майбутніх книг,—сказав я цілкомсерйозно.—Про що, скажіть, у нас та й у всьому світі найохочішечитають? Про кохання, війну і шпигунів. Так от кохання —ценайчистішої води гра. Вам потрібні приклади? Будь ласка. Є у нас нароботі Люся. Референт. Гарненька дівчинка, до речі, але поганаактриса. Коли я виходжу в коридор курити, вона неодмінно влучаєхвилину, щоб пройти повз мене. Але ж як пройти! Кроків за сім відтого місця, де я стою, вона втупляє свій зір у підлогу й повільнонаближається. А як тільки порівняється зі мною, її прекрасні довгі віїмиттю злітають угору, і вона дивиться на мене трохи зляканими —найбанальніша витівка! —очима. Одну лише мить. І в ту мить моєсерце терпне. Теж на мить. Бо я швидко встигаю усвідомити: вонаграє, але грає погано. Видно майстерність! Більше того: вона епігон.Оті її штучки з очима позичені з екрана. Ви помічали, то майже всікінозірки спекулюють на цьому ефекті: повільно прикривають очівіями і раптом, зненацька обпікають глядача поглядом.«Вона просто кокетка, ця ваша Люся»,—засміявся Мирон.«Так, але тут є щось складніше, загальнолюдськіше. Їй дуже кортитьподобатися, тобто виділити себе з-поміж інших. Тому вона грає. І яграю, до речі. Граю роль людини, яка нічого цього не помічає».«Вам, Миколо, треба одружитися»,—зауважив Мирон.Я вклонився і сказав:«Дякую за пораду, але яне зроблю цієї традиційної дурниці».Мирон розреготався, ледве вимовивши нарешті:«Ви зухвала дитина…»«…бо сім’я —це маленька держава,—вперто провадив я далі.—Очолювати державу мені не хочеться, а ставати під чиюсь правицю —принизливо».«Ви колись так гарно говорили про егоїзм,—усміхнувся він,—асамі… Ви ж просто рідкісний самолюбець! Ваша погорда поглине вас івашу енергію. Ось побачите. Вона гнатиме вас по світу, якнеприкаяного. Так що дбайте не про інших, а про самого себе… І послухайте мене: не заважайте цій вашій Люсі гратися, якщо вже нелюбити! Будьте легковажнішим. Вам це на користь».«Помиляєтесь, своєю байдужістю до Люсі я тільки заохочую її догри. Хай тренується на мені. Будь ласка! А за поради щиро дякую.Може, й згодяться».«Слухайте,—раптом підхопився він, і я приготувався вислухатипропозицію, котру вже він не раз висловлював. З такимчудернацьким хаосом, як у вашій голові, варт спробувати…»464 «…писати,—закінчив я.—Дякую за довір’ я але (тут натис наприголосні) з таким хаосом, як у моїй голові, краще складати листи,які я складаю зараз. У вищі інстанції —«Просимо Вас», у нижчі —«Рекомендуємо Вам». Це навіть весело —грати по дві ролі в один день:до обіду, на свіжу голову, роль прохача, по обіді —давача».«Ви ще молода,не сформована людина»,—промовив Мирон такимтоном, ніби йому не тридцять, а всі п’ятдесят ювілейних.«Щодо молодості,—сказав я мляво,—без будь-якого бажання вестирозмову,—то ви вже вибачте мені цей недолік»,—Підвівся,розкланявся і подумав: «Чим би його вшпигнути на прощання так,щоб йому не заманулося писати з мене сучасну молоду людину звідповідною дозою негативних спецій? Цілком негативним він менене зробить, бо йому скажуть, що наша молодь краща, і ненадрукують. Ні, я не подарую йому навіть дози!»«До речі,—сказав я вже від порога,—ви чимось нагадуєте менімого директора. Він теж актор. І знаєте, кого він грає? Директора!»«А-а, киньте,—сказав Мирон з неприхованою досадою.—Директор, референт —це посади, доручення, які треба комусьвиконувати».«Так, доручення. Але доручення також треба вміти виконувати зточки зору людини. Без жодних забобонів щодо поняття «влада».