Частіше ходіть на кладовище, і ви мене зрозумієте».«Там теж не всім одна шана!» —вигукнув він.«На старі, забуті кладовища ходіть. Вони переконливий доказвсевладдя часу, тобто абсолютної рівності людей, крім геніїв добра абозла».Ідучи додому, я тішився з того, як дітки, учепившись маленькимируцями за платтячка й сорочечки, переходили дорогу, низкою, мовкаченята, а поруч з ними йшла молоденька вродлива вихователька йцокотіла: «Швидше, швидше, діти!» Вона сама ще була дитиною… І раптом я сказав собі вголос: «Невдаха ти, Миколо». Сказав —ізупинився: так вразили мене ці слова.Дома я не переодягаючись упав на Потаповича, заплющив очі йпролежав так до самого вечора. Невдаха… Цього я найдужче боявся.Якщо про когось говорили так —здригався. Чому я здригався? Може,невдаха живе в мені вже давно? Коли ж це сталося? Адже менізавжди щастило: всяка робота йшла в руки, з людьмия сходивсяшвидко й легко, вчився заіграшки… У мене була мета —статиосвіченою людиною. В інституті я вперто, нехтуючи втомою,штудіював не лише спеціальний предмет —історію, а й живопис,літературу, латинь. Щотижня я вдягав свою солдатську робу і йшов натоварну станцію розвантажувати вагони з цементом, вугіллям,цеглою, лісом, аби заробити грошей і придбати за них книжки, якімені хотілося мати у власній бібліотеці. Тепер вони десь у мами на 465 горищі, бо тут мені немає куди з ними подітися. Після захистудиплома переді мною відкрилося дві перспективи: або їхати в сусіднюобласть, на село, вчителювати, або залишатися в місті й працювати у Товаристві, що саме утворювалося і куди мене запросили на роботу,пообіцявши тимчасову прописку і кімнату в разі, якщо я одружуся. Я навіть гадки не мав тоді про те, що ця пропозиція просто жарт: аджедля того, щоб одружитися, треба мати квартиру, а щоб матиквартиру, треба одружитися!З перших же днів я цілком віддався роботі. Оберігати історичніпам’ятки, які належали й належать поколінням —хіба не благороднасправа? Так було доти, доки мене якось не послали оглянутиквартиру-музей всесвітньовідомого вченого. Я бував там і раніше.Завмирало серце, коли переступав поріг звичайної містечкової хати, вякій жила ця велика людина. Піч, лежанка, прості розхитані стільці,фотокартки, заведені в кустарні рямця… І тут жив колись геній! Теперя їхав туди вдруге подивитися, як наші специ обладнали музей, іпотім доповісти Іванові Захаровичу. Те, що я бачив, ужахнуло мене:квартири-музею я вже не застав. Стіна, яка розділяла дві невеличкихкімнатки, була викинута, піч, грубка, старі стільці, кустарні рямця —теж. Лишилася пофарбована в стилі а ля агітпункту зала, яку малиобставляти по-музейному.«Що це ви зробили?» —спитав я керуючого роботами і показавйому посвідчення. Це був лисий чоловічок із залишками сивоговолосся над вухами й на потилиці. Він страшенно перелякався,тицькав мені якийсь папір і, захлинаючись, белькотів: «Ми —поплану, ось подивіться, прошу, подивіться…»
Я сказав йому жорстоко:«Бачу. Але самі то ви розумієте, що, по суті, ліквідували музей?»Потім я їхав назад і думав: кому ж це здалося, що великомувченому не личить народжуватися у звичайній, майже сільській хаті?Та потрап такому до рук бочка, в якій жив легендарний Діоген, він і їїперебудує на палац!Іванові Захаровичу я сказав, що музею вже нема, і в кількох словахрозповів те, що бачив. Я ждав, що він обуриться, принаймні будесхвильований і негайно візьметься до справи. Але, на мій подив, Іван Захарович, дуже спокійно, дещо навіть театрально розкурившисигарету, підвівся з-за столу, одійшов до вікна і довго мовчки стоявтак спиною до мене. Права його нога в бездоганно випрасуванійхолоші грала в коліні, й це означало, що він розмірковує. Тодізаговорив, як завжди, через довгі промовисті паузи:«Миколо Гордійовичу, дорогий мій, давайте умовимося, що винадалі будете діяти в згоді не лише з почуттями, а й з розважливим,здоровим глуздом. Це я кажу вам, як батько. Розум бачить далі, аніжпочуття, На те йдано людині другу сигнальну систему… Скажіть мені:466 що почуває людина, зайшовши в музей? Урочистість, високістьлюдського духу, генія. Музей —це своєрідний храм. А ви хочетезвести його до печі, стільців, якихось там кустарних рамочок… себтоприземлити ідею величності людського духу, генія, забуваючи, щобуденщина ніколи не окрилювала людей».«Але ж буденщина теж велична,—зауважив я, стримуючи сміх, щоаж клекотав мені в грудях,—якщо до неї пильно придивитися. Ужехоча б тому, що вона —правда. Не родяться ж генії серед урочистихмузейних вітрин».«Так,—зітхнув Іван Захарович, як зітхають втомлені, алепоблажливі до нетямковитого співбесідника люди,—але самоїбуденщини, хоч вона й правда, з чим я не до кінця згоден, мало длялюдини. Їй треба ще й свят!.. Між іншим, усе те, чого вам такшкода,—Іван Захарович обдав мене ласкавою батьківськоюусмішкою («Яке досконале вміння вести бесіду!» —подумав ямимоволі),—все до дрібниць буде відтворене на знімках. Їх покладутьу вітрину, як і особисті речі, сімейні фото, папери тощо. От і вийдепоєднання правди буднів з правдою величності цієї людини. Так-то,любий земляче Миколо Гордійовичу… Ай-я-я, такий ви молодий,сповнений сили, розуму, енергії… Перед вами все майбутнє. Їй-право,заздрю вам, по-доброму заздрю. Тільки ще раз прошу вас: тримайтесвої емоції в ладу з розумом, підкоріть їх залізній волі… А тепер ідіть,перепочиньте з дороги день-два —скажете у відділі, що я дозволив,—та поміркуйте над тим, що я вам раджу. Сподіваюся, післявідпочинку у вас буде інший настрій.Іван Захарович провів мене до дверей, під руку, як завжди, і, якзавжди, посміхався першою своєю посмішкою.По дорозі додому я зайшов у кафе, замовив подвійну порціюконьяку, що давався до кави, і випив його залпом.«Так, ви змінилися, Іване Захаровичу Ясько,—думав я, сидячи самсобі в кутку за столиком, над яким тихо шумів вентилятор іпритискав до підлоги синій цигарковий дим.—Ви так змінилися, що ввас уже важко впізнати того юнака, що носив блискучу сплюснутупланшетку на довгому паскові і, йдучи, підкидав її підборами —такнизько вона звисала, того юнака із зведеними до перенісся бровами,що так пасували до рішучих промов на колгоспних зборах. Тоді виговорили без пауз, бо вам не треба було добирати «тонких» слів. Ви,Іване Захаровичу, виросли».Поруч зі мною, за іншим столиком, сидів якийсь матрос, ігарненька дівчина. Матрос казав їй, граючи ясними гарними очима:«А я до сих пір помню перший вкус поцелуя…»Перший вкус!Він був іще дитиною, той матросик, але йому явно хотілосявидаватися дорослим, матросягою. Розумію, служба. Правильно.467 Інакше ця дівчина тебе не полюбить… Треба бути дорослим ірозсудливим. Треба тримати почуття у згоді з розумом!..Другого дня я вирушив у пошуки роботи за фахом.Годин з історії, як виявилосяв міськвно, до нового навчальногороку ніде не було. Тоді я попросився спершу в будівельне управлінняслюсарем до бетономішалок, далі свердлувальником на завод і,нарешті, слюсарем по ремонту товарних вагонів, але мене ніде невзяли: вища освіта.«Тебе держава вчила? —суворо запитав у мене начальник відділукадрів у депо, стукаючи нігтем по диплому.—Вчила. Одробляй!»«Але ж я можу відробити державі й у вас,—заперечив я.—Будуперевиконувати план… Я, де не працював, скрізь перевиконувавплан, чесне слово! І в депо теж».«Ти мене не вчи! —розсердився начальник.—Дуже ти грамотний!»Він сказав ці знайомі мені ще з служби слова з такою знайомоюінтонацією, що я виструнчився, посміхнувся й вигукнув весело:«Винуватий, товаришу старшина!»О, якби хто бачив,як вій випростався, як витяглася й затверділайого шия: так стройовий кінь реагує на клич сурми.«Що, може, служили разом? —усміхнувся він.—Так я щось тебе непригадую».«Ні,—сказав я,—служили ми не разом, але в нас також бувстаршина…»«А-а,—дещо розчаровано мовив він, перехилився через стіл,прискалив око й спитав дуже інтимно: —Признайся по правді:гуртожиток потрібен, постійна прописка, а там квартира… Так? —Відкинувся на спинку стільця й зареготав.—Ну? Не правда, скажеш?Зна-а-а-ю я таких!»