День мій суботній – Григір Тютюнник

А у вас є пристаріла донька,висока сухорлява дівиця з хлоп’ ячою зачіскою і в лакованихчеревиках на товстих підборах. Коли ми з нею зустрічаємося насхідцях чи біля під’їзду, вона дарує мені чарівну —так їй здається —посмішку і поводить бровами, як киця хвостиком, коли чує мишку внорі!Вечорами вона співає під Майю Кристалінську, тільки надто вжесильним басом:Опустела без тебяземля-а-а,Что мне делать, как мне быть,скажи-ы-ы…Місця для своїх вокальних нирни вона завжди обирає під моєюстіною… А коли ви, Лідіє Костянтинівно, гукаєте їй з другого кінцякімнати: «Лизок, это же вульгарно!» —вона відказує вам з холоднимвикликом: «Отнюдь, мамам!»Вона зневажає вас за те, що вине подарували їй вроди і тепер їйнічим грати! Мені щиро жаль вас, Лідіє Костянтинівно.От і все, що я знаю про вашу доньку. Але й цього досить, щоб вашнаївний задум не збувся. А він приблизно такий: добре було б (викажете: «чудненько»), якби Лізок закохав мене в себе і ми побралися.Тоді можна було б прорубати у стіні двері й ми мали б з вамиповноцінну двокімнатну квартиру, дві зведені зарплати плюс вашупенсію й вели б інтелігентний спосіб життя… Який він, той спосіб —о,тут би ви мене просвітили на всі сто!Ні. Дякую за увагу. До того ж кімната моя, Лідіє Костянтинівно,—зовсім не моя. Я живу в ній, як зозуля в чужому гнізді. На жаль. А може, й на щастя…470 У під’їзді, де мене обдає приємним холодком і де стоїть пожежнийящик без піску, миготять червоні, зелені, жовті, фіолетові зайчики одвітража, зробленого, мабуть, також на замовлення покійногогенерала, бренькає гітара і чути хрипкий, наче з перепою, голос:—Гєнка, ложадь, ді суда, понял, нєт?!Це гітаристи з нашого будинку. Вони щовечора тічкуються впід’їзді, що якраз під моїм вікном, співають якихось незрозумілихпісень з хрипким підвиванням, кричать, як коти в березні, йцілуються поза дверима з дівчатами-під-літками, яких вониназивають своїми королевами. Коли матері вже десь післядванадцятої кличуть їх додому («Геночка, синок, пора спать!»), вонивідповідають так: «Ну, лано, лано, ща пріду!» —і знову бренькають нагітарі. Минулого тижня я вийшов до них, мовчки згріб кількох докупиі викинув з під’ їзду аж на бруківку. Здається, вони оцінилимійвчинок належно, бо тепер не кричать по-котячому, співають тихіше, аякщо хтось новоприбулий з їхньої компанії зривається на дикепідвивання —мені здається, що воно народжується десь у животі,—йому кажуть: «Ну, лано, кончай, ти!»Тепер вони навіть здоровкаються зі мною ввічливо, як з учителем ушколі, хоч я сумніваюсь, що вчителі для них більший авторитет, ніжмої м’язи, От і зараз, побачивши мене на сходах, вони швиденькоприбирають ноги, щоб дати мені можливість пройти, встають зпожежного ящика, той, що з гітарою, затискає долонею струни.—Добрий день! —вітаються всі гуртом і усміхаються до менецілком щиро, навіть дещо сором’язливо.Я по-ротфронтівськи піднімаю вгору стиснутий кулак і кажусерйозно, як до рівні:—Вітаю, хлопці!Вони дивляться мені вслід з непідробного повагою, і я спиноювідчуваю ті їхні погляди. Отже ви, любі мої жовтороті лицарі,—думаюя, мружачись, бо бруківка проти сонця блищить, наче скло,—шануєтесилу понад усяку мораль.

І довге ваше волосся, і сомбреро з бантамипід підборіддям, вкритим пушком, і ваші джинси на нікельованихзаклепках, і гітари —все це бездарна гра у відчайдушних ковбоїв, анутро у вас із киселю. Ви любите —не можете не любити! —мужчину,але ні ваші батьки, ні школа, ні тим більше ви самі не вмієте йоговсобі викохати —сильного, розумного, благородного й самовідданого.Ви не знали з дитинства опору життя, бо ваші матусі та бабусіначиняли вас манною кашею навіть у сквериках, де ви гралися. І тому вам буде важко жити. Ви це відчуєте незабаром і тільки тодістанете сильними. Мужчинами, а може, й мужами. Тільки тоді!Я йду Узвозом до Подолу, мого улюбленого, брудненького, аленайдемократичнішого в цілому місті Подолу, з йогонайдемократичнішим Житнім базаром, старенькими церковцями,471 вологим вітром з Дніпраі незліченними школами —подільці, либонь,найкраще розуміють «проблему одної дитини» і вміють їй запобігти.На Узвозі мало перехожих. Субота. Люди або ще сплять, або жбазарують. Тільки в сквері біля Андріївської церкви сидять налавочках пенсіонери з онучатами в колясках та кімнатнимисобачками на пасках. Нині на Узвозі тихо. І теж через суботу, бо в цейдень кіностудія теж вихідна. Але в понеділок студійці дадутьузвозівцям відчути, що таке кіномистецтво.

Вулицю будезабарикадовано новенькими мішками з піском, вікна ближніхбудинків заклеєно хрест-навхрест стрічками, за що хазяїни цих віконодержать по троячці, а ті, котрим їх взагалі заб’ють щитами, навіть поп’ятірці. Наїде багато спецмашин та автобусів, і, коли бородатийрежисер у береті та розхристаній на грудях сорочці —він граєрежисера в італійському дусі —крикне в мікрофон: «Мотор!» —почнеться «бій». Німецькі мотоциклісти й піхота будуть дертися на Узвіз, щоб у лоб взяти барикаду, бо ні танків, ні артилерії, за задумомрежисера і сценариста, у них не було, тактики оточень вони не знали імісто брали не з гори, а знизу. Вулицю огорнуть руді й сизі дими,горітиме викинута кимось на смітник мотоциклетна коляска,витліватиме молоденька трава поміж вичовганим до блиску каміннямна бруківці, валятимуться зодягнені в німецьку форму гіпсові «трупи»піхотинців, а живі згорблено тікатимуть назад.Потім бій ущухне, «наші» й «німці» зійдуться в гурт, посідають ухолодку під будинком, утиратимуть брудний піт, смалитимутьсигарети, і хтось із «наших» спитає в «німця»:«А Ройтману не треба людей для масовок, не чули?»«Не чув»,—скаже «німець».«Ех, пивця б оце!» —помовчавши, скаже «наш».«Та не завадило б»,—погодиться «німець».Тим часом режисер сяде біля камери й скаже операторові:«Тобі не здається, що у насрідкуваті батальні шуми?»«Нічого,—заспокоїть його оператор.—Візьмемо у фонотецісправжні й накладемо на цей епізод».І знову буде «Мотор!», захлинатиметься атака за атакою, курітимутьдими… І так до кінця робочого дня. Увечері на бруківці лишатьсячорні плями од сміття, розсипаний пісок та барикада, на якій ще днівзо три гратиметься у війну дітвора. А років через два десь у селі, внапівтемному залі клубу буде чутно вибухи, кулеметні черги —густіші,фонотечні, горітиме на екрані коляска з мотоцикла,тікатимуть «німці», і хлопчаки кричатимуть у захваті: «От дають наші, от даютьприкурить!» Котрась жінка штовхатиме під бік свого сонного чоловіка,ойкатиме й шепотітиме йому на вухо так, що чутиме весь зал: «Диви,Іва, що робицця, диви!»472 «Що диви,—бубонітиме Іван.—Я тоді не таке бачив. А це —буза.Граюцця, граюцця… Ходім краще додому, бо мені завтра рано по жомїхать».На порослих дерезою крутих пагорбах, що взимку затуляють Узвізод шалених вітрів з Дніпра і на яких рано —ще по низах сніги лежать —зеленіє молода трава, хлопчаки грають у футбол. Коли хтось із нихтам, на рівній, зіструганій вітрами вершині, сильно влучить пом’ячеві, той на мить, здається, зовсім нерухомо зависає в повітрі над Узвозом, потім падає на бруківку й, підскакуючи на щербатихцегляних східцях, котиться мимо давніх будиночків аж до Подолу.Переймати його —найбільша втіха не тільки для узвозівської дітвори,а й для дорослих. На вулиці зчиняється веселий завзятий ґвалт:«Лови!», «Держи його!», «Переймай!» —одчиняються навстіж вікна,грюкають парадні двері, бо всі думають, що ловлять людину…

А зрозумівши, в чому річ, розчаровано зачиняють вікна й двері, і на Узвозі знову запановує спокій, що скидається на миротворний сондитини.Однак тільки-но я поминаю останній, низовий будинок нашоївулиці, від спокою, що огортав мене там, нагорі, не лишається й сліду:співають на крутих звивах колії трамваї, коротко й різко сигналятьмашини, скриплять гальма, підтюпцем біжать від автобусної зупинкидо базару сільські жінки з кошиками та клунками за плечима —припізнилися. По тому, як вони переходять вулицю, я вгадую, котра зних буває в Києві часто, а котра ні. Перші долають перехід завзято,аж відчайдушно, з тою зухвалістю периферійної людини, в якої наобличчі написано: «Ми теж кой-шо бачили!» Другі ж подовгу топчутьсяна тротуарі, то хапаючись за клунок, як машин стає менше, то зновуставлячи його біля ніг, як їх прибуває. Тим часом з того боку вулицігукають: «Та переходь, Насте, якої ти трясці мнешся, їх не переждеш!»Тоді Настя легко,по-мужицькому, закидає клунок за спину і зпосоловілими од страху очима пхається просто під машини. Тімоторошно скриплять гальмами, аж дим з-під коліс вихоплюється,шофери одчиняють дверці й, люто визвірившись, лають жінку, навітьне підозрюючи, що вона тої миті нічого не бачить і не чує, крімгупання власного серця й морозу поза шкірою… Коли менітрапляється застати на переході отаку Настю, я беру в неї клунок, її —за лікоть і веду через дорогу. Але, забачивши машину, щонаближається, вона випручує лікоть і стрімголов біжить на тротуар.«Що ж це ви, тітко,—кажу я їй потім з удаваною докорою в голосі,—кидаєте мене напризволяще, а самі —драла. Виходить, я, молодий,хай гину, а ви, вже й так надивившись на світ, ще довше хочетежити… Це ж не по-християнському».—«Та Боже вас сохрани! —паленіє вона.—Я про таке й думать не думала, як побігла. Бачу ж, щовона вже осьдечки, та й побігла… ненарошне. Спасибі ж вам!»473 Буває й так, що добрих намірів моїх не розуміють. Беру, скажімо, вкотроїсь клунок, щоб допомогти, а вона в крик: «Ти куди тягнеш!Куди! Хочеш, щоб міліціонера оно покликала?!» Тоді я кидаю своєдобродійство, сміюся, махаю рукою і йду геть, а навздогін менілетить, як груддя: «Ач який! Бачили ми таких! Що? Та он, пішов учервоній сорочці, оглядається, бачте? Мішок із рук виривав… Давайпоможу, каже… Чортів вурка!» Тітко, майте ж совість. По-перше, яказав вам «давайте», а не «давай», і не виривав мішка, а брав. А ще,тітко, мішок у вас такий важкий, що навіть я, колишній розрядник зважкоїатлетики, не пробіг би з ним і десяти метрів!«Дем-мократ!» —завжди згадується мені в таких випадках «мійдобродій».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: