Я взяв диплом і пішов до дверей. А він ще дужче зареготав,примовляючи: «Зна-аю, знаю!..»Все це я пригадав, лежачи на Потаповичі з заплющеними очима,але воно не боліло мені. Боліло інше. «Погорда»,—сказав Мирон. Осьщо мені боліло….Сонце було вже, мабуть, високо, бо хрести на стіні, щорозгороджує мою кімнату на «передпокій» та «залу» (до мене тутмешкала стара дівиця дворянського походження, вона-то й зробиласобі цей «уютик»), лежали вже на підлозі. Я намацав під розкладачкоюсвою стареньку, але бездоганно точну «Победу» і подивився, котрагодина. Було пів на десяту. Рано як для суботи. Але в цей день ябазарую на подільському ринку: закуповую на весь тиждень картоплі,свіжої олії, квітів, таких що довго стоять, редьки та базікаю збазаровими жінками про всяку всячину, приміром, про те, треба чине треба підсипати суперфосфату, як садять грядки, яким буде се літона врожай тощо, а якщо трапляються тітки з прив’ялими ознаками 468 колишньої вроди, то жартома присватуюся до їхніх дочок, виходячи зтакого міркування: якщо вродлива мати, то вродлива й донька! Тіткина те регочуть і кажуть:«Е, що ж ви позаочі сватаєтесь. Приїжджайте та самі подивіться,мо’, ще й не понаравицця». А ті, що слухають наші баляндраси,докидають: «Гляди, поїде він з города по дівку! Тут он якіпонаряджувані та гузнаті ходять —яку хоч вибере!..»Ці базарні походеньки привели до того, що я маю тепер безлічзнайомих у кожному ряду, крім тих, де торгують мандаринами,гранатами й лавровим листом. Забачивши мене ще здалеку, знайомімої усміхаються й кажуть: «Здрастуйте вам!..»Я підхоплююся з розкладачки, згортаю і кладу в свою комунальнушафу постіль і гомоню до Потаповича:—Як спалося вам, старий мій рипучий друже? Що вам снилося сюніч —ліс, де ви зросли, меблева фабрика, де вас зварганили, чимагазин старих меблів, де я вас придбав за пів референтськоїзарплати?Цей монолог я виголошую якомога інтимніше і водночас голосніше,щоб він міг проникнути крізь стіну з сухої штукатурки до моєї сусідки Лідії Костянтинівни. Потім замовкаю і прислухаюся. Спершу там чутиобережні кроки —ближче, ближче, ближче… Ось рипнула підлога вжепід самим плінтусом, і все стихло. Я уявляю собі, як вухо старенької,рафіновано інтелігентної сусідки притуляється до штукатурки, яквона тамує подих і нетерпляче жує губами, сподіваючись почутижіночий голос у моїй кімнаті, й кажу:—Сходимо на базар, тоді будемо лаштувати сніданок, бо в моємухолодильнику нічогісінько. Ти згодна, ясочко?І театральним жіночим шепотом відповідаю:—Так, любий.«Тепер чекайте, шановна Лідіє Костянтинівно, розвитку інтриги!» —кажу я собі, одчиняю навстіж своє величезне, як царські врата у Володимирському соборі, вікно і роблю двадцятихвилинну солдатськузарядку з шістнадцяти комплексів. Потім обливаюся холодною післяночі водою з крана, одягаюся в сліпучо-червону мефістофельськусорочку, добре випрасувані в хімчистці штани, начищаю до сліпучогоблиску черевики і, прихопивши дві сітки, гучно, щоб було чутисусідці, одмикаю двері. Далі відбувається така сцена. Не встигаю явийти з холодильного відсіку між дверима, як сусідка швидко-швидкошльопає капцями по комунальному коридору і затуляє оком замковущілину. Я чую навіть, як вона дихає —взимку в таких випадках ізщілини йшла пара —і приплямкує губами.—Добрий день, Лідіє Костянтинівно! —вклоняюсь я дверям і теждивлюся при цьому в щілину. Наївна дитино, інтелігентна бабусю! Виперестаєте плямкати губами, не сапаєте носом кільканадцять секунд,469 аж доки з немічних грудей ваших не вирветься булькотливий кашель,проте від щілини не відходите, бо знаєте, що тоді крізь неї мені будевидно світло у вашому коридорі, і я про все здогадаюся. Геніально,Лідіє Костянтинівно! Я високо ціную цю деталь вашої тактики, але вижорстоко помиляєтесь: та, з котрою ви сподівалися менезапеленгувати, моглаб піти від мене ще учора звечора, коли виувімкнули свій облізлий, першого випуску, телевізор, цей чудовийприватний глушитель. А те, що ви не відповідаєте зараз на моєпривітання, свідчить лише про одне: інтелігентність ваша (ви кажете «інтелікєнтность»)вицвіла. Ні, я не сміюся з вас, Лідіє Костянтинівно.Мене з дитинства привчено шанувати старість.Щиро кажучи, я, Лідіє Костянтинівно, розумію, чому ви шпигуєтеза мною. Одинокий мужчина, нестарий, з освітою й кімнатою посусідству з вашою… Я вітаюся з вами ввічливо («інтелікєнтно») і неводжуся ні з дівчатами, ні з компаніями.
А у вас є пристаріла донька,висока сухорлява дівиця з хлоп’ ячою зачіскою і в лакованихчеревиках на товстих підборах. Коли ми з нею зустрічаємося насхідцях чи біля під’їзду, вона дарує мені чарівну —так їй здається —посмішку і поводить бровами, як киця хвостиком, коли чує мишку внорі!Вечорами вона співає під Майю Кристалінську, тільки надто вжесильним басом:Опустела без тебяземля-а-а,Что мне делать, как мне быть,скажи-ы-ы…Місця для своїх вокальних нирни вона завжди обирає під моєюстіною… А коли ви, Лідіє Костянтинівно, гукаєте їй з другого кінцякімнати: «Лизок, это же вульгарно!» —вона відказує вам з холоднимвикликом: «Отнюдь, мамам!»Вона зневажає вас за те, що вине подарували їй вроди і тепер їйнічим грати! Мені щиро жаль вас, Лідіє Костянтинівно.От і все, що я знаю про вашу доньку. Але й цього досить, щоб вашнаївний задум не збувся. А він приблизно такий: добре було б (викажете: «чудненько»), якби Лізок закохав мене в себе і ми побралися.Тоді можна було б прорубати у стіні двері й ми мали б з вамиповноцінну двокімнатну квартиру, дві зведені зарплати плюс вашупенсію й вели б інтелігентний спосіб життя… Який він, той спосіб —о,тут би ви мене просвітили на всі сто!Ні. Дякую за увагу. До того ж кімната моя, Лідіє Костянтинівно,—зовсім не моя. Я живу в ній, як зозуля в чужому гнізді. На жаль. А може, й на щастя…470 У під’їзді, де мене обдає приємним холодком і де стоїть пожежнийящик без піску, миготять червоні, зелені, жовті, фіолетові зайчики одвітража, зробленого, мабуть, також на замовлення покійногогенерала, бренькає гітара і чути хрипкий, наче з перепою, голос:—Гєнка, ложадь, ді суда, понял, нєт?!Це гітаристи з нашого будинку. Вони щовечора тічкуються впід’їзді, що якраз під моїм вікном, співають якихось незрозумілихпісень з хрипким підвиванням, кричать, як коти в березні, йцілуються поза дверима з дівчатами-під-літками, яких вониназивають своїми королевами. Коли матері вже десь післядванадцятої кличуть їх додому («Геночка, синок, пора спать!»), вонивідповідають так: «Ну, лано, лано, ща пріду!» —і знову бренькають нагітарі. Минулого тижня я вийшов до них, мовчки згріб кількох докупиі викинув з під’ їзду аж на бруківку. Здається, вони оцінилимійвчинок належно, бо тепер не кричать по-котячому, співають тихіше, аякщо хтось новоприбулий з їхньої компанії зривається на дикепідвивання —мені здається, що воно народжується десь у животі,—йому кажуть: «Ну, лано, кончай, ти!»Тепер вони навіть здоровкаються зі мною ввічливо, як з учителем ушколі, хоч я сумніваюсь, що вчителі для них більший авторитет, ніжмої м’язи, От і зараз, побачивши мене на сходах, вони швиденькоприбирають ноги, щоб дати мені можливість пройти, встають зпожежного ящика, той, що з гітарою, затискає долонею струни.—Добрий день! —вітаються всі гуртом і усміхаються до менецілком щиро, навіть дещо сором’язливо.Я по-ротфронтівськи піднімаю вгору стиснутий кулак і кажусерйозно, як до рівні:—Вітаю, хлопці!Вони дивляться мені вслід з непідробного повагою, і я спиноювідчуваю ті їхні погляди. Отже ви, любі мої жовтороті лицарі,—думаюя, мружачись, бо бруківка проти сонця блищить, наче скло,—шануєтесилу понад усяку мораль.
І довге ваше волосся, і сомбреро з бантамипід підборіддям, вкритим пушком, і ваші джинси на нікельованихзаклепках, і гітари —все це бездарна гра у відчайдушних ковбоїв, анутро у вас із киселю. Ви любите —не можете не любити! —мужчину,але ні ваші батьки, ні школа, ні тим більше ви самі не вмієте йоговсобі викохати —сильного, розумного, благородного й самовідданого.Ви не знали з дитинства опору життя, бо ваші матусі та бабусіначиняли вас манною кашею навіть у сквериках, де ви гралися. І тому вам буде важко жити. Ви це відчуєте незабаром і тільки тодістанете сильними. Мужчинами, а може, й мужами. Тільки тоді!Я йду Узвозом до Подолу, мого улюбленого, брудненького, аленайдемократичнішого в цілому місті Подолу, з йогонайдемократичнішим Житнім базаром, старенькими церковцями,471 вологим вітром з Дніпраі незліченними школами —подільці, либонь,найкраще розуміють «проблему одної дитини» і вміють їй запобігти.На Узвозі мало перехожих. Субота. Люди або ще сплять, або жбазарують. Тільки в сквері біля Андріївської церкви сидять налавочках пенсіонери з онучатами в колясках та кімнатнимисобачками на пасках. Нині на Узвозі тихо. І теж через суботу, бо в цейдень кіностудія теж вихідна. Але в понеділок студійці дадутьузвозівцям відчути, що таке кіномистецтво.