Вулицю будезабарикадовано новенькими мішками з піском, вікна ближніхбудинків заклеєно хрест-навхрест стрічками, за що хазяїни цих віконодержать по троячці, а ті, котрим їх взагалі заб’ють щитами, навіть поп’ятірці. Наїде багато спецмашин та автобусів, і, коли бородатийрежисер у береті та розхристаній на грудях сорочці —він граєрежисера в італійському дусі —крикне в мікрофон: «Мотор!» —почнеться «бій». Німецькі мотоциклісти й піхота будуть дертися на Узвіз, щоб у лоб взяти барикаду, бо ні танків, ні артилерії, за задумомрежисера і сценариста, у них не було, тактики оточень вони не знали імісто брали не з гори, а знизу. Вулицю огорнуть руді й сизі дими,горітиме викинута кимось на смітник мотоциклетна коляска,витліватиме молоденька трава поміж вичовганим до блиску каміннямна бруківці, валятимуться зодягнені в німецьку форму гіпсові «трупи»піхотинців, а живі згорблено тікатимуть назад.Потім бій ущухне, «наші» й «німці» зійдуться в гурт, посідають ухолодку під будинком, утиратимуть брудний піт, смалитимутьсигарети, і хтось із «наших» спитає в «німця»:«А Ройтману не треба людей для масовок, не чули?»«Не чув»,—скаже «німець».«Ех, пивця б оце!» —помовчавши, скаже «наш».«Та не завадило б»,—погодиться «німець».Тим часом режисер сяде біля камери й скаже операторові:«Тобі не здається, що у насрідкуваті батальні шуми?»«Нічого,—заспокоїть його оператор.—Візьмемо у фонотецісправжні й накладемо на цей епізод».І знову буде «Мотор!», захлинатиметься атака за атакою, курітимутьдими… І так до кінця робочого дня. Увечері на бруківці лишатьсячорні плями од сміття, розсипаний пісок та барикада, на якій ще днівзо три гратиметься у війну дітвора. А років через два десь у селі, внапівтемному залі клубу буде чутно вибухи, кулеметні черги —густіші,фонотечні, горітиме на екрані коляска з мотоцикла,тікатимуть «німці», і хлопчаки кричатимуть у захваті: «От дають наші, от даютьприкурить!» Котрась жінка штовхатиме під бік свого сонного чоловіка,ойкатиме й шепотітиме йому на вухо так, що чутиме весь зал: «Диви,Іва, що робицця, диви!»472 «Що диви,—бубонітиме Іван.—Я тоді не таке бачив. А це —буза.Граюцця, граюцця… Ходім краще додому, бо мені завтра рано по жомїхать».На порослих дерезою крутих пагорбах, що взимку затуляють Узвізод шалених вітрів з Дніпра і на яких рано —ще по низах сніги лежать —зеленіє молода трава, хлопчаки грають у футбол. Коли хтось із нихтам, на рівній, зіструганій вітрами вершині, сильно влучить пом’ячеві, той на мить, здається, зовсім нерухомо зависає в повітрі над Узвозом, потім падає на бруківку й, підскакуючи на щербатихцегляних східцях, котиться мимо давніх будиночків аж до Подолу.Переймати його —найбільша втіха не тільки для узвозівської дітвори,а й для дорослих. На вулиці зчиняється веселий завзятий ґвалт:«Лови!», «Держи його!», «Переймай!» —одчиняються навстіж вікна,грюкають парадні двері, бо всі думають, що ловлять людину…
А зрозумівши, в чому річ, розчаровано зачиняють вікна й двері, і на Узвозі знову запановує спокій, що скидається на миротворний сондитини.Однак тільки-но я поминаю останній, низовий будинок нашоївулиці, від спокою, що огортав мене там, нагорі, не лишається й сліду:співають на крутих звивах колії трамваї, коротко й різко сигналятьмашини, скриплять гальма, підтюпцем біжать від автобусної зупинкидо базару сільські жінки з кошиками та клунками за плечима —припізнилися. По тому, як вони переходять вулицю, я вгадую, котра зних буває в Києві часто, а котра ні. Перші долають перехід завзято,аж відчайдушно, з тою зухвалістю периферійної людини, в якої наобличчі написано: «Ми теж кой-шо бачили!» Другі ж подовгу топчутьсяна тротуарі, то хапаючись за клунок, як машин стає менше, то зновуставлячи його біля ніг, як їх прибуває. Тим часом з того боку вулицігукають: «Та переходь, Насте, якої ти трясці мнешся, їх не переждеш!»Тоді Настя легко,по-мужицькому, закидає клунок за спину і зпосоловілими од страху очима пхається просто під машини. Тімоторошно скриплять гальмами, аж дим з-під коліс вихоплюється,шофери одчиняють дверці й, люто визвірившись, лають жінку, навітьне підозрюючи, що вона тої миті нічого не бачить і не чує, крімгупання власного серця й морозу поза шкірою… Коли менітрапляється застати на переході отаку Настю, я беру в неї клунок, її —за лікоть і веду через дорогу. Але, забачивши машину, щонаближається, вона випручує лікоть і стрімголов біжить на тротуар.«Що ж це ви, тітко,—кажу я їй потім з удаваною докорою в голосі,—кидаєте мене напризволяще, а самі —драла. Виходить, я, молодий,хай гину, а ви, вже й так надивившись на світ, ще довше хочетежити… Це ж не по-християнському».—«Та Боже вас сохрани! —паленіє вона.—Я про таке й думать не думала, як побігла. Бачу ж, щовона вже осьдечки, та й побігла… ненарошне. Спасибі ж вам!»473 Буває й так, що добрих намірів моїх не розуміють. Беру, скажімо, вкотроїсь клунок, щоб допомогти, а вона в крик: «Ти куди тягнеш!Куди! Хочеш, щоб міліціонера оно покликала?!» Тоді я кидаю своєдобродійство, сміюся, махаю рукою і йду геть, а навздогін менілетить, як груддя: «Ач який! Бачили ми таких! Що? Та он, пішов учервоній сорочці, оглядається, бачте? Мішок із рук виривав… Давайпоможу, каже… Чортів вурка!» Тітко, майте ж совість. По-перше, яказав вам «давайте», а не «давай», і не виривав мішка, а брав. А ще,тітко, мішок у вас такий важкий, що навіть я, колишній розрядник зважкоїатлетики, не пробіг би з ним і десяти метрів!«Дем-мократ!» —завжди згадується мені в таких випадках «мійдобродій».
У вузенькому провулку, що веде до базару і куди лише на годину-півтори в день зазирає сонце, навколо двох машин, що зачепилисябортами, товпиться юрба зівак. Ви помічали, скільки їх у місті?Тисячі! Я вивчив їх за п’ять студентських років досконало і впізнаюцих любителів вуличної драматургії на відстані. Вони ніколи не ходятьшвидко, бо в них немає ніяких справ; їх завжди найчастішештовхають, бо вони дивляться не на людей, а крізь них; до людейсамих по собі зівакам байдуже. Їм давай подію. Упав хтось —вонизупиняються й дивляться, як він устає, а якщо не встає, то тимкраще, бо тут є елемент інтриги: встане сам чи «швидка допомога»забере; зіткнулися дві машини —роз’їдуться самі, чи їх потягнуть набуксирі і т. п. Дивляться зіваки завжди тупо й відчужено, якманекени, і тільки за якоїсь події очі їхні на мить оживають, а потім —знову тупіють. Щоб пересвідчитись у правильності своїхспостережень, я вдався якось до найпростішого експерименту:побачивши поперед себе мужчину, який ішов, заклавши руки заспину, і зачіпав плечима зустрічних, я випередив його, став підкаштаном і задер голову на останній поверх якогось високогобудинку. Порівнявшись зі мною, мужчина теж зупинився і теж задерголову.«Ай-я-яй!» —сказав я захоплено.Мій піддослідний стояв мовчки і мерзлими очима сновиди шукавпредмет мого захоплення. Тим часом я одійшов убік і ставспостерігати. За кілька хвилин навколо нього зібрався гуртик, а ще закілька —тротуар був запруджений зіваками! Вони дивилися наостанній поверх —там на балконному перилі теліпалася якасьганчірка —й мовчали. Були й такі, що допитувались: «Що там, га?» То —низькопробні зіваки, перельотники. А ті, щомовчать,—стоїки!Вони стояли найдовше й рушили далі тільки тоді, коли в них понімілим’язи. Нудний народ зіваки. І тепер, забачивши їх коло машин, щозчепилися бортами, я не звернув би на них уваги —пройдений етап,якби не помітив у гурті до болю знайому, як пишуть журналісти,474 широку, мов пуф, червону потилицю в шрамах од давніх фурункулів.Мені доводилося бачити цю потилицю колись дуже зблизька, крупнимпланом. Я запам’ятав її на все життя. То була потилиця нашогоколишнього кербуда Калінкіна.Зустрілися ми з цією оригінальною людиною взимку минулого року,в той самий день, коли я нелегально —так мені принаймні здавалося —вбрався у свою теперішню хижу на Узвозі. Ключі від неї дала менінаша старенька кур’єрша тітонька Дуся, що й зараз живе по сусідствузі мною, поверхом вище. Дісталися вони їй після смерті старої дівицідворянського походження, яку жаліслива тітонька Дуся доглядалакілька років: купувала їй продукти, мила підлогу тощо,—а як вонапереставилася, то поховала з миром, викидала на смітник старутрухлу мєблю, залишивши собі одне-єдине крісло, ще годяще, таключі. Другого ж дня, знаючи, як я бідую без хати і зайцем сплю усвоїх товаришів по інститутському гуртожитку, вона віддала ті ключімені, прошепотівши на вухо адресу, а вголос додала: «Все одно наш Калінкін вселить туди когось незаконно». І я ризикнув. Діждавшисьобідньої перерви, з’їздив у гуртожиток за чемоданом (тітонька Дусясказала, що в кімнату треба щось «укинути») і крадькома проник убожественний, сухий і не дуже запущений куточок. І хоч у ньому щепахло старістю та сирими сосновими дошками від труни, серце моєспівало: тепер я не заєць, а повноправний громадянин древньогоміста. Те, що я порушив закон, мало турбувало мене, бо кербуд,судячи з того, що сказала тітонька Дуся, теж порушив би його.А ввечері, коли я, боячись навіть клацнути замками чемодана,заходився ладнати собі на підлозі постіль з пальта й книжок, прийшов Калінкін.