День мій суботній – Григір Тютюнник

У вузенькому провулку, що веде до базару і куди лише на годину-півтори в день зазирає сонце, навколо двох машин, що зачепилисябортами, товпиться юрба зівак. Ви помічали, скільки їх у місті?Тисячі! Я вивчив їх за п’ять студентських років досконало і впізнаюцих любителів вуличної драматургії на відстані. Вони ніколи не ходятьшвидко, бо в них немає ніяких справ; їх завжди найчастішештовхають, бо вони дивляться не на людей, а крізь них; до людейсамих по собі зівакам байдуже. Їм давай подію. Упав хтось —вонизупиняються й дивляться, як він устає, а якщо не встає, то тимкраще, бо тут є елемент інтриги: встане сам чи «швидка допомога»забере; зіткнулися дві машини —роз’їдуться самі, чи їх потягнуть набуксирі і т. п. Дивляться зіваки завжди тупо й відчужено, якманекени, і тільки за якоїсь події очі їхні на мить оживають, а потім —знову тупіють. Щоб пересвідчитись у правильності своїхспостережень, я вдався якось до найпростішого експерименту:побачивши поперед себе мужчину, який ішов, заклавши руки заспину, і зачіпав плечима зустрічних, я випередив його, став підкаштаном і задер голову на останній поверх якогось високогобудинку. Порівнявшись зі мною, мужчина теж зупинився і теж задерголову.«Ай-я-яй!» —сказав я захоплено.Мій піддослідний стояв мовчки і мерзлими очима сновиди шукавпредмет мого захоплення. Тим часом я одійшов убік і ставспостерігати. За кілька хвилин навколо нього зібрався гуртик, а ще закілька —тротуар був запруджений зіваками! Вони дивилися наостанній поверх —там на балконному перилі теліпалася якасьганчірка —й мовчали. Були й такі, що допитувались: «Що там, га?» То —низькопробні зіваки, перельотники. А ті, щомовчать,—стоїки!Вони стояли найдовше й рушили далі тільки тоді, коли в них понімілим’язи. Нудний народ зіваки. І тепер, забачивши їх коло машин, щозчепилися бортами, я не звернув би на них уваги —пройдений етап,якби не помітив у гурті до болю знайому, як пишуть журналісти,474 широку, мов пуф, червону потилицю в шрамах од давніх фурункулів.Мені доводилося бачити цю потилицю колись дуже зблизька, крупнимпланом. Я запам’ятав її на все життя. То була потилиця нашогоколишнього кербуда Калінкіна.Зустрілися ми з цією оригінальною людиною взимку минулого року,в той самий день, коли я нелегально —так мені принаймні здавалося —вбрався у свою теперішню хижу на Узвозі. Ключі від неї дала менінаша старенька кур’єрша тітонька Дуся, що й зараз живе по сусідствузі мною, поверхом вище. Дісталися вони їй після смерті старої дівицідворянського походження, яку жаліслива тітонька Дуся доглядалакілька років: купувала їй продукти, мила підлогу тощо,—а як вонапереставилася, то поховала з миром, викидала на смітник старутрухлу мєблю, залишивши собі одне-єдине крісло, ще годяще, таключі. Другого ж дня, знаючи, як я бідую без хати і зайцем сплю усвоїх товаришів по інститутському гуртожитку, вона віддала ті ключімені, прошепотівши на вухо адресу, а вголос додала: «Все одно наш Калінкін вселить туди когось незаконно». І я ризикнув. Діждавшисьобідньої перерви, з’їздив у гуртожиток за чемоданом (тітонька Дусясказала, що в кімнату треба щось «укинути») і крадькома проник убожественний, сухий і не дуже запущений куточок. І хоч у ньому щепахло старістю та сирими сосновими дошками від труни, серце моєспівало: тепер я не заєць, а повноправний громадянин древньогоміста. Те, що я порушив закон, мало турбувало мене, бо кербуд,судячи з того, що сказала тітонька Дуся, теж порушив би його.А ввечері, коли я, боячись навіть клацнути замками чемодана,заходився ладнати собі на підлозі постіль з пальта й книжок, прийшов Калінкін.

Він постукав досить рішуче й, коли я принишк, не меншрішуче сказав: «Давай, давай одчиняй, я все знаю!»«Ну й сусіди ж у мене…» —подумав я кисло й пішов до дверей.Тут відбулася розмова з улюбленої мною в дитинстві казки прозагублену рукавичку, в якій оселилися всякі звірі.«Хто?» —спитав я лагідним тоном господаря. «Кербуд!» —сердитосказав Калінкін, теж тоном господаря.«А я старший референт і приймаю гостей тільки вдень». Я вирішиватакувати, покладаючи надію на слово старший.Калінкін помовчав, мабуть, прикидаючи, наскільки моя посадависока, а може, його спантеличив атакуючий стиль відповіді, тодівідкашлявся й твердо, одначе ввічливіше, звелів:«Одчиняйте».Я повернув ключі, один і другий, пішов до чемодана і сів на ньоговерхи. Це була, як виявилось потім, моя фатальна помилка.Увійшовши, Калінкін якийсь час мовчки вивчав моє обличчя,костюм, краватку, чемодан, затим сказав дуже ввічливо:«Покажіть, будь ласка, ордер на вселення в цю квартиру».475 «Ордера в мене немає, але незабаром буде»,—сказав я і, помітившийого знущальну посмішку, швидко підвівся з чемодана. Однак буловже пізно. Калінкін обернувся до мене спиною —отоді я й побачивнезабутню його потилицю в шрамах од фурункулів,—ступив крок додверей, висмикнув ключі, й вони дзеленькнули в його кишені.«Завтра щоб я вас тут не бачив,—сказав він, дихнувши мені вобличчя горілчаним чадом.—Тут житиме людина, якій уже виписаноордер»,—і повів очима по кімнаті хазяйновито, ніби прикидав, чизручно житиметься тут тій людині, якій уже «виписано ордер».Ця його наївна брехенька (адже ордер на когось не міг бутивиписаний так швидко) допомогла мені оговтатись.«Ви були коли-небудь біля Історичного музею?» —запитав я таксамо ввічливо, як він питав мене про ордер.«Ну?» —сказав він, закліпавши очима.«Бачили там гармати біля входу?»«Ну?»«То якщо навіть ви притягнете сорокап’ятку й заряджену поставитенапроти дверей, я все одно звідси не піду».«Викинемо!» —майже весело запевнив Калінкін.«Побачимо!» —сказав я ще веселіше, хоч почувався прегидко.Коли він пішов, пообіцявши на прощання навідатися завтра, япорвав носову хустку на клаптики і затовкмачив їх у замкові щілини,потім вибрав у чемодані найміцнішу краватку, зав’язав нею двері йліг спати. Спалося мені, правда, кепсько, бо вздовж стіни, під якою ярозташувався, раз по раз рипіла підлога від обережних кроків (видно,сусідка вивчала мене позвуках), у під’їзді горланили дикунськихпісень з часів палеоліту і вичавлювали з гітари дратівливі звуки, дотого ж перед очима в мене стояла широка, самовпевнена потилицякербуда. Ні, я не боявся завтрашнього дня, бо вже давно органічнозасвоїв Соломонів катехізис: «Усе минає».«Зараз мені погано,—розмірковував я,—бо кербуд хоче вижитимене звідси, але ж це погано має кінець, бо на черзі за ним —краще:адже надворі грудень, а взимку, чув я, з квартир не викидають».Мене мучило інше —сумніви. Я пригадав, що в розмові зі мною Калінкін разів зо два знімав кербудівську маску (зміст її такий, як і вмасок усякого дрібного начальства: «Я все можу!») і ставав іншим. Осьцього, іншого Калінкіна, я й не збагнув, бо думав більше про своєстановище, ніж стежив за опонентом. А цього не можна собівибачити. Таке в мене правило. І, лежачи на підлозі, я намагавсявідновити в пам’яті кожен його рух, погляд, вираз обличчя. Цюоперацію довелося повторити кілька разів, доки те, що я шукав,нарешті, прийшло. Я пригадав, як він скоса зорив на мене, нібиприкидаючи щось в умі, й зрозумів: Калінкін шукав на моєму обличчіслідів почуття людини, яка тверезо розуміє своє становище й ладна 476 погодитися на нічию, давши йому хабара! Справді, хіба Калінкіну неоднаково, хто його дасть —я чи той, на кого вже «виписано ордер»? Я уявив собі, як він зараз лежить у своєму ліжку, не кліпаючи дивитьсяв стелю й обмірковує можливі варіанти зцупити з мене хоча бмінімальний внесок у його бюджет, і весело подумав: «Товаришу Калінкін! Не силуйтесвою фантазію даремно. Я сам піду вамназустріч. Але ми ще побачимо, хто сміятиметься останній!» Я вжезасинав, коли в двері тихенько постукала тітонька Дуся й спиталазмовницьким шепотом: «Миколо, Миколо! Ну як?»«Все гаразд, тітонько,—підійшов я до дверей.—Тільки принесіть,будь ласка, якогось дроту…»«Зараз пошукаю»,—сказала вона, помовчавши, і пішла на свійповерх.Незабаром вона повернулась і просунула попід дверима шматтовстого іржавого дроту.«Що, Калінкін ключі забрав? —спитала.—Приходив і до мене,погрожував у міліцію потягти… Ну, та ти не бійся, взимку невикинуть».«Спасибі, тітонько Дусю, якось перебудемо».«Завтра вставиш свій замок.

А вийти можна й через вікно. Там невисоко».«Мила тітонько Дусю,—подумав я вдячно,—таких, як ви, стратегіву світі не дуже багато!»«Ну спи,—сказала вона,—Тільки ж, як прийде вдруге, ключвиймай, а то й новий забере…»Я встав рано, одчинив вікно й подивився уздовж тротуару. Він бувбезлюдний, тьмяно освітлений лампочкою, що ледь помітно гойдаласяна стовпі біля Андріївської церкви, і білів од тоненького першогоснігу. Я закрутив двері дротом, одмив іржу на руках, сяк-такпочистив пальто й благополучно вибрався з вікна на карниз під’їзду, адалі на іржавих рогачиках, що тримали колись ринву, на тротуар. Допочатку робочого дня лишалося ще півтори години. За цей час я встигпридбати у господарчій лавці на Житньому базарі добрячий замок збуржуазною назвою «Сам», випив теплої кави з черствим бутербродомі пішов на роботу. Тітонька Дуся нікому не сказала про нашутаємницю, ми тільки переморгувалися з нею змовницьки, тож мені ненабридали з отим пустим підбадьорюванням, що все буде гаразд, щоголовне протриматися і т. п.Після роботи я зайшов до свого товариша ще з інституту Степана Очеретька і виповів йому суть справи.«Вітаю!» —щиро зрадів Степан і розчулено обняв мене за плечі.Степан належить до тої рідкісної породи людей, які вміють по-справжньому радіти удачам ближнього, а якщо коли й буваютьакторами, то лише жартома та по відношенню до самих себе.477 Надумливий і аж хворобливо чулий, Степан завжди мучиться тим, щосам собі вигадає. Минулого року, наприклад, ще в інституті, йомуздалося, що як тільки він починає говорити, волосся скидає з ньогошапку. Я здивувався, помітивши, що він, розповідаючи, хапаєтьсяобома руками за шапку. Коли ж вислухав його пояснення, то,стримуючи сміх, порадив одпустити довше волосся, тоді, мовляв,йому важче буде підійматися… Місяців через два Степан, високий, якструлет (це мама каже так про високих), і худий, носив уже патли, щорозпадалися по проділу навпіл і робили його схожим на студента-невдаху, який іде складати іспит з атеїзму, однак, забачивши попа,хапається за ґудзик —є такий студентський забобон,—але йому всеодно попадається в білеті та секта, про яку він ні слова не читав. Ще Степанові сняться щоночі чудернацькі сни. Він любить розповідати їхмені. Тому, як тільки ми здибаємося, я в першу чергу питаю, що йомуснилося.Коли я сказав Степанові, що вітати мене рано, й пояснив, чому, вінзахвилювався й спитав приголомшено:«Що ж робити?»«Треба купити коньяку,—сказав я,—дістати якоїсь делікатесноїзакуски, задля ефекту, звісно,—й підемо до мене справляти день могонародження або ще щось». І я пояснив йому свій план: якщо Калінкінприйде мене виганяти, а ми п’ємо,то він не сяде з нами тільки в томуразі, якщо має залізну витримку; якщо ж така витримка в нього є,наш стіл повинен спантеличити його, вселити повагу до моєї персони.Для цього згодилася б червона ікра, балик, яблука, шоколад, а щекраще ананас…»«Слухай, та це ж геніальний план! —вигукнув Очеретько.—Ходімо,друже, в театральну ресторацію, там жінчина сестра працюєофіціанткою, то вже щось добудемо». Вийшовши з ресторану, де нампощастило дістати все, крім ананаса й червоної ікри (була тількичорна),ми купили в першому-ліпшому гастрономі дві пляшки коньякуі подалися на Узвіз. Єдине, чого ми обидва боялися,—щоб кербуд неопечатав двері. Але двері були чисті, тільки на паркеті біля них стоялакалюжка з-під талого снігу. Видно, Калінкін недавно навідувався. Мизнову вийшли на вулицю, обстежили ближні під’їзди, бо кербуд мігпідстерігати, коли я лізтиму у вікно, й зчинити ґвалт. Однак його нідене було видно. Мабуть, вирішив прийти пізніше. Діждавшись такогомоменту, коли ні знизу, ні згори по Узвозу ніхто не наближався, я тимже шляхом, що і вранці, добувся кімнати, одкрутив дріт і впустив Степана. Ми швидко накрили стіл-лутку, розіклавши на газетібутерброди з баликом, чорною ікрою, свіжі помідори, огірки, лимони,шоколад, коробку дорогих цукерок, випили потроху з подарованогомені колись на день народження срібного стаканчика і стали ждатикербуда.478 За кілька хвилин коньяк зробив із Степаном те, що йому й слідробити: він геть розм’ як, очі засяяли такою вселюдською добротою,якою були обдаровані лише Христос та князь Мишкін.«І чому воно оце, Миколо, так ведеться,—тихо гомонів він.—От миз тобою, можна сказати, чесні люди, а сидимо й ждемо якогось тамкербуда, щоб задобрити його за оцю смердючу кімнату. Так воно оцегидко, ну так же гидко! Ну, скажи мені, що він таке є на цьому світі,га?»«Ти й при ньому заведеш такої?» —поцікавився я.«Ні-ні,—злякано замахав Степан довгими й худими руками.—Приньому ти мене ще побачиш! Це я так, поки він прийде».«Степане,—сказав я,—ми з тобою знаємо, що обмеженілюдипрагнуть себе якось возвеличити, щоб хоч у дрібницях стати вищимиза інших. Сама по собі людина рідко возвеличує себе, бо для цьогопотрібні певні зусилля. Це роблять обставини, в які вона потрапляє,об’єктивний момент, як сказав би наш колишній викладач філософії Ол. Мик. Завгородній. Кербуд Калінкін, завдяки якимось там своїмякостям, став кербудом. Це підняло його у власних очах. А тепердодай до цього ще його можливості, владу, і ти зможеш уявити собі,що в ньому на сьогодні зосталося од нормальної людини. Пшик! Та щебажання здерти з мене хабар. Обставини, влада, хоч малесенька, це,брат, своєрідний духовний клімат. Він поки що, завдяки нашимзабобонам, часто-густо керує людиною, а не навпаки».«Я розумію,—кліпав своїми добрими очима Степан.—Але…»Саме цієї миті рипнули двері —я лишив їх незав’язаними —і напорозі став Калінкін. Він тримав руки в кишенях і мав вигляд людининевблаганно суворої.«А-а,—підхопився йому назустріч Степан з такою непідробленоюрадістю в очах і так гостинно розкинутими ледь не од стіни до стінируками, що я був ошелешений його здібністю так швидко, по-кіноакторському перевтілюватися.—Ви товариш кербуд? А Микола Гордійович,—Степан кивнув на мене,—бідкався, що вас нема йнема. Оце доречно!»«Переграє, все діло можезіпсувати»,—подумав я.«Що там надворі —морозець давнув? —воркував Степан.—Роздягайтеся ж у нашій хаті!»Тут він ніжно поклав свої руки-вервечки на плечі кербудові.«Проходьте та поздоровте мого друга з новою посадою… Заступникдиректора Товариства Микола Гордійович Порубай! Ну, ну, прошу,прошу»,—і вже розстібав ґудзики на кербудовому пальті, і вжедопомагав знімати його, роблячи це, як досвідчений швейцар, проте згідністю людини шляхетної.479 Калінкін тільки покректував і ніяково бурмотів:«Да… Так-с… Он як… Що ж, приємно… Підождіть, там десь мійгребінчик у пальті… Ага…» —і вже йшов до мене, підтримуваний залікоть синювато-прозорими Степановими пальцями.«Пробач, що я трохи змінив програму, але так буде краще»,—казали мені Степанові очі.«Нічого,—відповів я йому поглядом,—начальницька роль менізнайома».Я підвівся назустріч Калінкіну і в завченій, шефовій манері,виписавши долонею дугу зверху вниз, подав йому руку для потиску.Потім вишуканим жестом вказав на Степана, недбало підняв однуброву і промовив:«Знайомтеся: Степан Григорович Очеретько, головний редакторальманаху «Огородництво». Ранні помідори, огірки, капуста —усе вйого можливостях».—З цими словами я вказав очима на рестораннігідропонічні огірки й вірменські помідори.Степан ледь помітно кивнув мені, мовляв, редактор то й редактор,а Калінкіна обдарував прихильною посмішкою. Я налив спершу «гостеві», у срібний стаканчик, а собі й Степанові у пластмасовий, збритвеного набору, сказавши, що ми взагалі не вживаємо, то намвистачить і по половинці. Це, здається, справило на Калінкінаприємне враження.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: