Климко – Григір Тютюнник

Попереду забовванів лісок, самі вершечки дерен. Таке як вибалок,чи що. А може, якесь село низове. Над вершечками, жовтими йзеленими, помітив Климко, тоненькою цівочкою підіймався вгорудимок. Він не танув і не падав набік, як то бував при вітрові, а лишпогойдувався ледь-ледь у ранковому супокої. Климко зрадів томудимкові й подався на нього.Багаття жевріло неподалік від путівця, на картоплищі поміжприжовклими осиками й кленами. Грядка була невелика, пообіч неї намежах лежали купки старого почорнілого од моху каміння —видно,хтось колись не день і не два труждавсятут, щоб звільнити землю відкаменю і посадить у неї якусь цеберчину картоплі. Коло багаттялежала купа прим’ятого картоплиння, змішаного з опалим листям, івидно було глибокий слід від тачки. Картоплю вибирано, либонь,учора звечора, бо земля в лунках щене просохла. Климко розворушивпалицею багаття —з нього викотилося дві чорні, як вугілля,картоплини. Шкірка на них так пригоріла, що аж відстряла одсерединок, рожевих та пахучих. Климко швидко зжував їх, забувшинавіть, що в нього є сіль. І тоді йому так схотілося їсти, що сльози самівиступили на очах. Він повитрушував з кутиків у кишенях діжуркикрихти від сухарів, легенько видмухнув з них остюки та солом’янупотеруху і ще трохи поласував. Останню половину сухаря він із’ ївучора зранку і відтоді не мав ані рісочки в роті. Щоправда, в одномуліску над шляхом трапився йому в гущавині рясний кущ глоду.Климко обірвав його до останньої ягоди і їв доти, аж доки незанудило.Сухарів хватило б надовше, якби вони були не червиві, якби їхдавав йому дід Бочонок, а не його жінка —худа, злюща і скупа Бочончиха. Климкові завжди, коли вони бували з дядьком Кирилом вгостях у Бочонків, здавалося, що Бочончиха не ставляє миски ізсвятковим їстивом на стіл, а кидав їх, на що дід Бочонок тількиприкахикував і йорзався на стільці, проте мовчав.Коли Климко забіг до аптекаря і сказав, що подасться на села (просіль він змовчав, боячись, щоб Бочонок не відмовляв його чи ще гірше —не зоставив жити в себе), той вийшов на кухню і довго несміливимбаском перемовлявся про щосьіз Бочончихою. Климко хотів був ужепотихеньку втекти, але тут увійшов аптекар з жінкою, що неслапоперед себе миску борщу. Вона кинула її на стіл і знову зачиниласяна кухні.—Я не голодний, —сказав Климко, одсуваючи миску, іпохнюпився, щоб не дивитися на борщ.—Їж,—попросив Бочонок, винувато кліпаючи очима й хапаючисебе то за той, то за той вус. —Ти на бабу не дивись. Вона така і є.374 Климко навіть не поворухнувся.У кімнаті в аптекаря дуже пахло ліками. На підлозі лежала товстаковдра, по стінах висіли великі гарні картини в золочених рамах, нависокому ліжку під подушками спав кіт з великим пухнастимхвостом, а від кухні пахло гарячим хлібом.У вікно знадвору хтось легенько постукав, аптекар важко підвівсяз стільця, виглянув через фіранку і закивав головою.Він вийшов на веранду, не причинивши за собою дверей, і Климкопочув крізь них змучений жіночий голос:—Не кращає йому, Карповичу… Горить увесь. Ви б ще щось дали,таке щось, щоб помогло… А вам за те ось яєчок, сальця четвертинку…—Ні-ні, то ви з хазяйкою, з хазяйкою ладнайте. А ліки я заразвинесу.—Хто там? —вийшла з кухні Бочончиха.—По ліки людина прийшла. Чоловікові погано.—Людина, людина,—перекривила Бочончиха.—І всім на дурнякдай.—Чого це на дурняк? —сердито одказав Бочонок.—Піди візьмитам «подаяння».—Яєчка… Сальце осьо…—знову почув Климко.Потім рипнули двері в прикомірок,—видно, Бочончиха пішлаховати «подаяння» за ліки.Коли Климко вже вийшов на ґанок, вона догнала його з шістьмасухарями у фартусі, швидко, дрібно перехрестила перед самимиочима і прошепотіла щось сама собі тонкими сердитими губами.Бочонок вивів Климка за ворота і сказав:—Глядися ж у дорозі. А краще —пристань до якихось добрихлюдей, біженців,—серед нещасних багато є добрих,—та іди вкупізними. Їх тепер сила-силенна суне у всі кінці.—І скрушно подививсяна босі Климкові ноги.—Знайшов би я тобі і взувачку, бо як же оцейти в осінь босому, так нога ж у мене така, що ти в один черевикувесь із головою сховаєшся.На прощання він поцілував Климка, притиснувши до своговеликого живота и лоскотнувши вусами, вийняв з кишені хустку істав умочати її в кожне око по черзі…Перший сухар Климко розломив, коли відійшов од станціїкілометрів за двадцять п’ять і сів перепочити —гули ноги, пеклопідошви, натруджені об дрібні камінці, що траплялися в пилюзі, та йусе тіло млоїло від утоми. Розломив і побачив, що всередині ажкишить дрібної білої черви. Скривившись від огиди, Климкоповикидав їх соломиною, ще раз розломив сухар і ще повикидав…Їсти довелося вже крихти. Але то було не найстрашніше.Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти,і впав: ноги не вдержали. Їх ніби одняло. Що встане, то і впаде, і 375 впаде. Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по нихкулаками ікричав: «Ану йдіть! Ану йдіть мені зараз!»Він таки підвівся і пішов, ледве-ледве пересовуючи ступні в крутійпилюзі.Так було після кожного перепочинку, і Климко збагнув, що кращейти повільніше, але йти і йти без упину, аніж поспішати і через кожніп’ять-шість кілометрів падати, знесилившись, на землю.Найдужче боліли ноги зранку після ночівлі. Але Климко вже знав,що бити їх не слід, а треба легенько розтерти, поляскати долонями іперші кілька кілометрів іти помаленьку. Далі вони вже не боліли,йшли собі слухняно, тільки німо дзвеніли кожною жилочкою.Климко підкинув у багаття картоплиння, роздмухав жарок і довгоодігрівав ступні, час від часу дотуляючи їх просто до полум’я. Нагріє,потре добренько обома руками і знову суне до полум’я. Аж докивигнав зашпори. Потім узяв палицю, котрою розворушував багаття, іпішов по картоплищу, розкопуючи нею лунку за лункою.—Одна! —вигукнув раденько, знайшовши першу картоплину.—О!Друга! О! Третя!..Сонце вже припікало,—не дуже, одначе, по-осінньому, але Климкопрацював так завзято, що матроска прилипла йому до спини. Вінскинув діжурку і знову став до роботи. При самій межі знайшовкілька невиконаних, притоптаних дитячими ногами кущів («Он хтокартопельку пік!») і, розриваючи їх палицею, приказував:—А що, сховалися, га? Од мене сховаєтесь!До обіду Климко накопав п’ятдесят сім картоплин —великих,менших і зовсім дрібних. Дванадцять, найдрібніших, він спік. Ївпомаленьку, вмочуючи в коробочку з сіллю: помаленьку —щоб довше,та й живіт не заболить. А то глоду оно переїв —і занудило. Потрохутреба було…На дорогу він ще раз добре одігрів ноги, закинув на плечі торбину зкартоплею і рушив далі через вибалок: може, до вода трапиться. Подну вибалка поміж камінням справді біг струмок, мив боки томукамінню, полоскавзеленісіньку травицю, що клалася на воду рівнимичубчиками, і ніс жовте листя. Климко став навколішки, припав доводи —холодна та добра! —тоді вмився і втерся галстуком одматроски. А вгорі над струмком дрімала жовто-зелена тиша осені йначе уві сні ронила листя. Було так м’ яко і затишно в цьому вибалкунад співучою поміж камінням водою, що Климко не одразу підвівся зколін, а стояв і стояв…Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко:чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки вневеличкихпожовклих садках, далі —грибок водокачки, клубчасті дими понаднею; тоненько і коротко свиснув паровоз —«кукушка»… Климко ажзупинився, розгублений і зляканий: чи не приблукав оце він,376 кружляючи незнайомими дорогами, назад, на свою станцію.Так ні ж,ні. Адже їхню водокачку звалило бомбою, а тут ціла. Не видно йшахтного терикона, та й бруківки в їхньому висілку не було. Її зробилиперед самою війною тільки від станції —повз базар до магазинів іперукарні.

А так усе схоже. І, йдучи з торбоюза плечима понадпарканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожендень її життя і кожну годину.Будили його щоранку, ще задовго до того, як іти до школи, хлібовозі водовоз. Першою повз барак, повільно второхкуючи колесами покам’янці, їхала до пекарні порожня зелена будка, запряжена пароюмаленьких (менших, ніж у німців) дебелих коненят. За тихої погодивід будки лишався у повітрі хлібний дух, що довго не розходивсяпотім. На будці було написано великими білими літерами: «ХЛІБ». У передку,на високому рундучкові, сидів дядько в чорному халаті —його теж звали хлібовозом —і досипав недоспаної ночі, покивуючиголовою, а коні йшли самі, бо вони знали дорогу.Трохи згодом до барака з гуркотом і хлюпотом у довгому бочонкуна чотирьох колесах під’їздив водовоз і веселим співучим голосом (хочбув він уже старенький) розлого вигукував: «Во-ода-а, вода-вода! Во-да-а, вода-вода!» В бараці разом одчинялися всі двері, торохтіливідра, чути було жвавий гомін коло бочонка й пересміхи з водовозом.Воду завжди набирали весело,—може, тому, що водовоз бувзавжди веселий, буйно-червоний на виду, а вода, що так і сяялапроти вранішнього сонця, була чиста і холодна, мов з-під льоду.Взимку водовоз привозив воду обмерзлими, в срібних бурульках,саньми. Вуса в нього тож були обмерзлі і теж у маленьких бурульках.Підождавши, доки Климко націдить води, він забирав у нього з руквідра і заносив до кімнати. «Дзядзька Кирілл-та ігдзе, на рабоце? —питався.—Прівецік яму пірадаш, как вярньоцца. Ад дзядзь-кі Сімьона, мол…». Взимку, коли такої ранньої пори надворі ще поночі,від станції через колії і до самого висілка блимали рухливі жовтівогники, схожі на світляків: то поверталися додому з нічної змінишахтарі.Аж ось від вагоноремонтних майстерень, спершу охрипло, зшипінням, а далі все чистіше й потужніше, долинав гудок, скликаючилюдей на роботу. Климко вирушив до школи —повз шахтнусортувальню, закурену штибом, далі повз гомінкий велелюдний базарі аптеку. Біля клубу, супроти кінобудки, він зупинявся і слухав, як тамшерхотить-співає кіноплівка: механік перемотував її після вечірньогосеансу —«Думи про козака Голоту», або «Щорса», або «Чапаєва». Якнедавно ще, лише два місяці тому, все це було, а тепер здавалося, щодавно-предавно, як був ще дошкільням…Біля якогось двору Климко став: на вулицю через паркан та жовтуакацію звисала велика яблунева гілка. На ній поміж рідким уже 377 листям висіло двоє поморщених яблучок, що злиплися докупи,—видно, червотока сточила їх. В акації на осонні зібрався цілий базаргороб’ячий. «Тепло знайшли,—подумав Климко.—Немає на вас кота!»Горобці, ганяючись один за одним, шугали в гіллі й оббиваликрильцями листя. Яблука теж погойдувалися від того гороб’ячогобешкету разом з тоненькою гілочкою, на якій росли. Климко поклавторбину з картоплею під паркан і сів на неї, сказавши собі:«Перепочину трохи»,—а сам не зводив очей з пари яблук.Він просидів отако, задерши голову вгору, довгенько, доки шия незболіла. Горобці аж кишіли в яблуневих вітах, а яблука гойдалися і непадали, наче їх прив’язано ниткою. Климко встав, закинув торбину заплечі й, зітхнувши, ще раз подивився на зморщені яблучка. «Ні,мабуть, вони ще скоро не впадуть. Хай собі». І почимчикував понадпарканами далі, вже не поглядаючи вгору на садове гілля —а то, чогодоброго, ще десь закортить «перепочити»…За містечком знову був степ і степ. Сонце звернуло, з полудня,світило навкіс, і Климкова тінь з торбиною ковзала у надвечірньомупромінні —ближчали і ближчали, ставали більші й жовтогарячіші.Незабаром Климко побачив велике місто у долині, зупинився іроздивлявсь його довго, мружачи очі проти сонця. воно вже співалосвою тиху червону пісню вечорову, і Климко заозирався довкола:треба ж на ніч стати, бо в місті де притулишся? Далеко в полі, гонів задесять, він розгледівнизеньку чорну копичку сіна чи соломи, коли бне торішньої, і звернув з дороги…Розділ III То була не копичка, а старий курінь на баштанищі з прив’ялим ужеогудинням та дрібною, з яблука завбільшки, пізньою зав’яззюкавунчат. Климко розбивав їх об коліно і смакував блідо-рожевухолодну серединку: ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вжехолоне. Осінь…У курені було багацько соломи, твердої, злежаної,—сторожівкачали. Климко зняв з того лігвиська тугий пластівець, щоб нимукритися, а решту соломи розворушив, щоб м’якше було спати,загорнувся у плащ-палатку й ліг. Зразу тремтів, не так віднадвечірньої прохолоди, як від кавунчат, тоді надихав собі в пазуху,зогрівся й принищк у теплі. Він дивився на сонце, що саме заходилосупроти куреня, червоно-сумне і велике. Воно заходило за гори, і гориз цього боку потемнішали, взялися голубою тінню. «Скоро з-під нихпочнеться ніч,—думав Климко,—і піде-постелеться степом далі йдалі, на всі боки. І до станції дійде, до чорного згарища на тому місці,378 де був барак, а тепер лиш купа попелу впереміш з головешкамизосталася…»Того задушливого від полум’я і диму серпневого дня, коли згоріластанція, Климко знайшов собі притулок у невеличкій кімнатині нашахтній сортувальні, де була колись вагова. Товсті кам’ яні стінивагової і зовні, й зсередини були густо вкриті чорною кіптявою: зовнівід вугільної куряви й штибу, що лежав тут-таки, одразу за ваговою,високими кучугурами; зсередини —від диму з круглої чавунноїгрубки-«буржуйки», що виходила іржавою трубою надвір черезбляшану шибку у вікні. Ще у ваговій стояв старий конторський стіл,за яким сидів колись вагар і важив вагони з вугіллям; стіл ряхтів одвеликих і малих чорнильних плям.Климко переніс із гуртового барачного погреба ті запаси, що вонимали з дядьком про осінь: шестеро відер дрібної картоплі «розовки»,два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин —ізажив у ваговій сам-один.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: