А так усе схоже. І, йдучи з торбоюза плечима понадпарканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожендень її життя і кожну годину.Будили його щоранку, ще задовго до того, як іти до школи, хлібовозі водовоз. Першою повз барак, повільно второхкуючи колесами покам’янці, їхала до пекарні порожня зелена будка, запряжена пароюмаленьких (менших, ніж у німців) дебелих коненят. За тихої погодивід будки лишався у повітрі хлібний дух, що довго не розходивсяпотім. На будці було написано великими білими літерами: «ХЛІБ». У передку,на високому рундучкові, сидів дядько в чорному халаті —його теж звали хлібовозом —і досипав недоспаної ночі, покивуючиголовою, а коні йшли самі, бо вони знали дорогу.Трохи згодом до барака з гуркотом і хлюпотом у довгому бочонкуна чотирьох колесах під’їздив водовоз і веселим співучим голосом (хочбув він уже старенький) розлого вигукував: «Во-ода-а, вода-вода! Во-да-а, вода-вода!» В бараці разом одчинялися всі двері, торохтіливідра, чути було жвавий гомін коло бочонка й пересміхи з водовозом.Воду завжди набирали весело,—може, тому, що водовоз бувзавжди веселий, буйно-червоний на виду, а вода, що так і сяялапроти вранішнього сонця, була чиста і холодна, мов з-під льоду.Взимку водовоз привозив воду обмерзлими, в срібних бурульках,саньми. Вуса в нього тож були обмерзлі і теж у маленьких бурульках.Підождавши, доки Климко націдить води, він забирав у нього з руквідра і заносив до кімнати. «Дзядзька Кирілл-та ігдзе, на рабоце? —питався.—Прівецік яму пірадаш, как вярньоцца. Ад дзядзь-кі Сімьона, мол…». Взимку, коли такої ранньої пори надворі ще поночі,від станції через колії і до самого висілка блимали рухливі жовтівогники, схожі на світляків: то поверталися додому з нічної змінишахтарі.Аж ось від вагоноремонтних майстерень, спершу охрипло, зшипінням, а далі все чистіше й потужніше, долинав гудок, скликаючилюдей на роботу. Климко вирушив до школи —повз шахтнусортувальню, закурену штибом, далі повз гомінкий велелюдний базарі аптеку. Біля клубу, супроти кінобудки, він зупинявся і слухав, як тамшерхотить-співає кіноплівка: механік перемотував її після вечірньогосеансу —«Думи про козака Голоту», або «Щорса», або «Чапаєва». Якнедавно ще, лише два місяці тому, все це було, а тепер здавалося, щодавно-предавно, як був ще дошкільням…Біля якогось двору Климко став: на вулицю через паркан та жовтуакацію звисала велика яблунева гілка. На ній поміж рідким уже 377 листям висіло двоє поморщених яблучок, що злиплися докупи,—видно, червотока сточила їх. В акації на осонні зібрався цілий базаргороб’ячий. «Тепло знайшли,—подумав Климко.—Немає на вас кота!»Горобці, ганяючись один за одним, шугали в гіллі й оббиваликрильцями листя. Яблука теж погойдувалися від того гороб’ячогобешкету разом з тоненькою гілочкою, на якій росли. Климко поклавторбину з картоплею під паркан і сів на неї, сказавши собі:«Перепочину трохи»,—а сам не зводив очей з пари яблук.Він просидів отако, задерши голову вгору, довгенько, доки шия незболіла. Горобці аж кишіли в яблуневих вітах, а яблука гойдалися і непадали, наче їх прив’язано ниткою. Климко встав, закинув торбину заплечі й, зітхнувши, ще раз подивився на зморщені яблучка. «Ні,мабуть, вони ще скоро не впадуть. Хай собі». І почимчикував понадпарканами далі, вже не поглядаючи вгору на садове гілля —а то, чогодоброго, ще десь закортить «перепочити»…За містечком знову був степ і степ. Сонце звернуло, з полудня,світило навкіс, і Климкова тінь з торбиною ковзала у надвечірньомупромінні —ближчали і ближчали, ставали більші й жовтогарячіші.Незабаром Климко побачив велике місто у долині, зупинився іроздивлявсь його довго, мружачи очі проти сонця. воно вже співалосвою тиху червону пісню вечорову, і Климко заозирався довкола:треба ж на ніч стати, бо в місті де притулишся? Далеко в полі, гонів задесять, він розгледівнизеньку чорну копичку сіна чи соломи, коли бне торішньої, і звернув з дороги…Розділ III То була не копичка, а старий курінь на баштанищі з прив’ялим ужеогудинням та дрібною, з яблука завбільшки, пізньою зав’яззюкавунчат. Климко розбивав їх об коліно і смакував блідо-рожевухолодну серединку: ба, не встигло ще й сонце заховатися, а земля вжехолоне. Осінь…У курені було багацько соломи, твердої, злежаної,—сторожівкачали. Климко зняв з того лігвиська тугий пластівець, щоб нимукритися, а решту соломи розворушив, щоб м’якше було спати,загорнувся у плащ-палатку й ліг. Зразу тремтів, не так віднадвечірньої прохолоди, як від кавунчат, тоді надихав собі в пазуху,зогрівся й принищк у теплі. Він дивився на сонце, що саме заходилосупроти куреня, червоно-сумне і велике. Воно заходило за гори, і гориз цього боку потемнішали, взялися голубою тінню. «Скоро з-під нихпочнеться ніч,—думав Климко,—і піде-постелеться степом далі йдалі, на всі боки. І до станції дійде, до чорного згарища на тому місці,378 де був барак, а тепер лиш купа попелу впереміш з головешкамизосталася…»Того задушливого від полум’я і диму серпневого дня, коли згоріластанція, Климко знайшов собі притулок у невеличкій кімнатині нашахтній сортувальні, де була колись вагова. Товсті кам’ яні стінивагової і зовні, й зсередини були густо вкриті чорною кіптявою: зовнівід вугільної куряви й штибу, що лежав тут-таки, одразу за ваговою,високими кучугурами; зсередини —від диму з круглої чавунноїгрубки-«буржуйки», що виходила іржавою трубою надвір черезбляшану шибку у вікні. Ще у ваговій стояв старий конторський стіл,за яким сидів колись вагар і важив вагони з вугіллям; стіл ряхтів одвеликих і малих чорнильних плям.Климко переніс із гуртового барачного погреба ті запаси, що вонимали з дядьком про осінь: шестеро відер дрібної картоплі «розовки»,два кусники сала, старого, жовтого зверху, та з десяток цибулин —ізажив у ваговій сам-один.
А втім, він рідко коли залишався наодинціу закіптюжених стінах, бо в нього частенько,—бувало, що й до ночі,—засиджувалося шкільне хлоп’яче товариство —бідові непосидющівисілкові хлоп’яки. Л Зульфат Гарєєв, онук дідуся Гарєєва зхлібопекарні, той і ночувати мало не щодня зоставався. Хлопцям довподоби було в низенькій кам’яній Климковій хижі серед глухихштибових кучугур на одшибі від висілка —ніби на Робінзоновомуострові… Повсідаються долі, сплівши ноги по-турецьки, і гомонять —без світла, серед червоних райдуг від напаленої до вишневого кольоручавунної «буржуйки». Або ж умовкнуть нараз усі не змовляючись іслухають, слухають далекий гуркіт нічного бою.Але то було вже потім. А перші два дні Климкові жилося у ваговійтак незатишно, так самотньо, що аж. З підвалу, де стояли величезніваги, тягло крізь щілини в старій дерев’яній підлозі прілою вільгістю,по закутках і попід стінами вигарцьовували вночі пацюки, а тепло від «буржуйки», доки на ній не обгоріла іржа, йшло чадне й давуче. Коли Климко добре напалював її, повітря вгорі робилося запаморочливогаряче, від нього ломило голову, а внизу ходила хвилями густапідвальна охолода.Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюківпалицею, стукаючи нею по стіні. Пацючня, що, либонь, уже давнозвикла хазяйнувати тут, лякалася і нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав і повіки склепити, зновузаводила вискливий, зтупотнявою та шкряботнявою шабаш.Лише на третю ніч Климко заснув спокійно, бо пацюки вже ненадокучали йому. Спровадив їх з вагової Зульфат Гарєєв, давній Климків товариш. Він знайшов Климка по димкові з труби, щовиходила крізь шибку надвір. Прибіг захеканий, з гарячимирум’ янцями на гострих смуглих вилицях, і так зрадів зустрічі, що 379 схопив Климка в оберемок і носив його поперед себе, до хрускотустискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову.—А я бігав-бігав по висілку,—швидко, зліплюючи слова, заговорив Зульфат.—Сюди-туди… фух!.. Питаюся: де Климка? Хто бачив Климку? Немає Климки, ніхто не бачив… А ти осьде! Хорошо! У-у-у,хорошо!Климко на те лише всміхався. Він дуже зрадів Зульфатові і мовчавтільки тому, що завжди був небалакучий у товаристві. Він любивслухати і тихо всміхався, або сумнів, або напружувався весь,уявляючи те, про що розповідав товариш.—Пацюки в мене тут, —сказав. Климко.—Такі здорові, щотупотять…Вузькі й такі чорні, що аж різучі, Зульфатові очі на митьзаплющилися (так він робив завжди, коли йому треба булопоміркувати) і враз гаряче зблиснули:—А хочеш, їх зараз не буде, хочеш? —вигукнув завзято.—Всіхвижену пастися в степ! Хочеш?Він хутко познаходив усі пацючі ходи й виходи, вигріб з «буржуйки» в цеберку вугільний жар і заходився натовкувати йогопалицею в кожну нору, втираючи сльози від гарячого їдкого диму.—Тепер породою бути їх, породою, щоб дим не виходив! —кричаввін Климкові.—От так! О, чуєш: чхають! Нате вам ще, нате! —І самчхав раз по раз і сміявся крізь сльози.Потім вони наносили з шахтної лісопильні тирси і товсто вслалинею підлогу, щоб не тягло з підвалу; знайшли в барачному сараї стареліжко з нікельованими кулями на бильцях, перенесли до вагової ізладнали постіль із сіна, яке не встигли доїсти шахтні коні: шахту-бовже затопили водою, а коней забрали на війну. До вечора похмуре Климкове житло проясніло, нагрілося, а тирса жовто-медово запахласосною. Щоб відсвяткувати входини, як належить справжнімгосподарям, хлопці зварили на вечерю картоплі в кожушках достарого солоного сала. То було справжнє свято!..А через півмісяця —сталося те зранку —після короткого бою настанцію зі степу прийшли італійці. Вони цілий день ганялися повисілку за курми, стріляли по них з карабінів та автоматів ілементували, як цигани. (До їхнього приходу ні Климко, ні Зульфат незнали, що кури можуть літати незгірш за всяку птицю, тількиневисоко). Поївши курей, італійці гуртами, найменше по двоє-троє,пхалися від двору до двору і шукали собі їжу за гроші.—Марка, марка!..—вигукували вони.Ніхто у висілку не розумів, що те означає, і ті, у кого завалялисямарки для конвертів, виносили їх італійцям. Вони сердилися і то по-своєму, то по-німецьки кричали, вибалушивши чорні циганські очі:380 —Дурні! Сольдато італьяно… дати вам маркен… Денаро деля…Гросдойчен Райхес, унд зі мюссен… ві повінні дати… фюр дізесвертфоллє гельд: лютте —молько, бурро —масльо, формаджо —сір…Манджяре! Ессен! Їсти!..Про церозповів Климкові Зульфат, бо італійці приходили й до них.Дід Гарєєв сказав їм:—У нас є вугілля… Більш нічого в нас немає.Тоді італійці кинулися грабувати і брали не тільки їжу, а й одяг, декращий.Через тиждень вони пішли далі, а у висілку почавсяголод.На маленькому базарному майдані щоденно, з ранку до вечора,стояли мовчазні люди, тримаючи в руках усе, що було в нихнайновіше: костюми і пальта, сукні й сувійчики матерії, черевики й «кіровські» годинники на вузеньких ремінцях… І все те непродавалося, а мінялося хоч на який-небудь харч. Та найчастіше внатовпі було чути: «Солі… Солі ні в кого немає? Віддаю за склянкусолі…»Якось, покружлявши навколо хлібопекарні, де ще недавно з жовтихдерев’ яних лотків горнувся, мов з рукава, гарячий хлібі де ще й досіпахло хлібним духом, Климко з Зульфатом зайшли на базар. Може,вони й не завернули б туди —надивилися вже на змучених голодомлюдей з якоюсь дитячою жалібною надією в очах,—якби там незчинився ґвалт.Біля старих дерев’ яних прилавків, побачили вони, стояла підвода. Їїоточили з усіх боків і кричали, піднімаючи над головою у кого щобуло:—Візьми в мене! Новісіньке, подивися!..—Бери костюм. Шевйотовий, не надіваний і разу…—Черевики хромові треба?..—Драп на пальто… Попробуй, який важкий. Вічне буде пальто.На возі, запряженім парою коней, стояв здоровецький бородатийдядько і гув примирливо, перемацуючи очима товари:—Тихо, тихо… Що мені треба —все візьму. Сам виберу. Тількитихо, граждани. Ша! Ану одійди, не мацай мішків, бо так батогом івстюжу. Мацає воно… Ти, з драпом, давай. Що тобі? Борошно є,кукурудза, сіль біла, слов’янська…Натовп ізнову загув, заколихався.—Були б оце наші шахтарики, вони б тебе вдягли і взули, ще йпідперезали б…—неголосно мовила якась жінка.В руках у неї булоприношене дитяче пальтечко.Бородань почув її, знайшов кам’ яними очима в натовпі і сказав:—А ти вобще можеш тут не стоять. Вобще не підходь, бо я в тебе йзолота не візьму, хоч би воно в тебе й було Їх пожалій, привези, а вонищо й зубами скреготять…381 На жінку несердито зацитькали, ніби просили її мовчати.І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себеразом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і востанній день занять. Наталя Миколаївна щоразу так хвилювалася,зустрічаючи їх, своїх учнів, а чи проводжаючи на канікули, щотроянди з трояндової сукні зацвітали в неї й на щоках. Аминулоївесни на останньому уроці вона сказала, печально всміхаючись: «От іпідете ви в юність, уже з іншими вчителями, а я знову повернуся домаленьких, таких… грибочків, як були ви, коли прийшли до першогокласу. Пам’ятаєте?» —І сльози, дві сльозинки, покотилися їй з очей,однак вона не чула їх і посміхалася. Тоді сказала: «Урок закінчено, допобачення, діти…» —І одвернулася до вікна. А вони стояли й стоялиза партами, хоч у коридорі вже знявся радісний гамір: закінчивсяучбовий рік, сонця надворі повна чаша, аж до піднебесся,—хто ж нерадітиме!Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затуливпідводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широкорозплющеними очима. В них не було ні презирства, ні гніву, а лишезляканий подив. Одна її брова, поторкана золотом од ранковогосонця, напружено піднялася вгору і дрібно-дрібно тремтіла. Климко з Зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись відхвилювання, сказали, перебиваючи один одного:—Добрий день, Наталю Миколаївно…Вона здригнулася і випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно підхопили її, легесеньку, як пух, і так стояли знею, ніяково її щасливо всміхаючись.—Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали…—І осяяла їхтакими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося намить, ніби все навколо так, як і колись було, що немає і не було ніколивійни, і похмурого бороданя на возі, і вибитих вікон у магазинах, іхолодної неживої пекарні за сірим дощаним парканом; що ось заразна станції озветься гудком паровоз і дзвоник за клубом, де школа,покличе їх на перший урок…—Ей ти, молодице! —гукнув бородань.—З червоним платтям.Підходь, я беру твій товар.Наталя Миколаївна повільно обернулася до нього і сказала тихо, алетак, що всі в натовпі почули і оглянулися:—Ні-ні. В а м я його не проміняю… нізащо.Бородань примружив кам’яні очі і, перекосивши рота, сказав:—Поду-умаєш, яка цяця… Ва-ам! Ну, тоді пухни з голоду! —Видно, сукня йому подобалася.382 —Ходімте, хлопчики, проведете мене трошки,—сказала Наталя Миколаївна до Климка і Зульфата.Вони пішли геть від базару. А бородань перепитав у когось ізнатовпу:—Хто вона? Вчительша? —І погукав:—Ей ти, вчительша!.. Горда!Іди сю…Він не встиг доказати, хутко присів на возі й затулив головуруками. Каменюка пролетіла понад ним і вдарилася об стіну аптеки.Натовп одсахнувся від воза, всі злякано дивилися на Наталю Миколаївну та хлопців, а Зульфат тремтів і кричав:—Я вб’ ю його! Таких треба вбить! —Він ухопив грудку породи,прищулив очі й замахнувся вдруге…—Не смій, Зульфате! —звеліла Наталя Миколаївна, а Климкоперехопив товаришеву руку і сказав:—Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.—Іш, чому вона тих виродків навчила! —прохрипів бородань.—Вчи-и-ительша…