—Він побачив, що небезпека вже минула, і зновувипростався на возі.—Іш, чому навчила!Вони відійшли вже далеченько від базару, а Зульфат все щетремтів, мов у пропасниці, і раз по раз люто озирався, блискаючиочима. Наталя Миколаївна легенько погладила його блідою, в синіхпрожилочках рукою по чорній стриженій голові й сказала:—Ну годі-бо, Зульфате, заспокойся… Кармелючок мій малий.—Вона тихо, лагідно засміялась, і хлопці, мовби вони ждали знаку, тежзаусміхалися. Тоді Климко нерішуче спитав:—А можна, ми подивимося на вашого маленького?—Маленьку…—На щоках у Наталі Миколаївни виступили ледьпомітні блідо-рожеві троянди.—її звати Оля.—Вона трохи піднялакосинчик бузкової сповивачки, і Климко з Зульфатом разом,зіткнувшись лобами, заглянули під той косинчик. Вони побачилималеньке-маленьке личко, біле, аж крейдяне, і щільно заплющеніповіки, що здригалися від сонця, а губенята, не червоні, а синюваті,ожинові, невпинно ворушилися, наче шукали щось.—Зараз, зараз…—промовила до личка Наталя Миколаївна.Хлопці не «розуміли, що означало те «зараз», лиш усміхалися: «Олю!О-олю!» —і причмокували губами.—Де ти живеш тепер, Климку? —Наталя Миколаївна сумноглянула Климкові в очі.—Я знаю, мені розказували про все, що тодісталося, і… мені дуже хотілося… треба було тебепобачити, та Олянародилася. Саме в той день…Климко посумнішав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову.—Ми зараз удвох із Зульфатом,—сказав Климко.—Додому донього, правда, навідуємося щодня —води наносимо, вугіллянавибираємо під териконом… Там тепер усі гребуться. І знову до 383 мене. У ваговій живемо, на сортувальні. Де штибові кучугури, знаєте?Італійці туди ні разу й носа не поткнули! У нас там гарно, тепло,грубка є залізна, картопля…—Климко перезирнувся з Зульфатом. Тойна мить заплющився, тоді швидко закивав головою.—Наталю Миколаївно…—Климко зупинився і подав учительці її трояндовусукню, яку досі ніс під полою дядькової діжурки.—Не треба вамнічого промінювати, а переходьте —це ми вас із Зульфатом удвохпросимо,—переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо,маленьку глядітимемо…—Все помагать будем! —вигукнув Зульфат, зблиснувши на Наталю Миколаївну гарячими відданими очима.—А Олі я колискупринесу. У нас є. Залізна! Батько сам у депо зробив, як я оттакенькийбув. У кузні гнув,електрозваркою варив!Наталя Миколаївна всміхнулась і опустила очі.Їй справді ніде було жити. Коли італійські солдати отаборилися вшколі і вчинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти,розкладали в шкільному саду вогнища і смажили над ними курей, зреготами й співами), Наталя Миколаївна з дитиною і чемоданом, уякому були одяг та дещиця сухарів, тихцем пішла із своєї кімнати увиселок і назад уже не повернулася, бо кімнату було пограбовано йзатоптано брудними черевиками. Та й уся школа сталасхожа наказарму, а в класах стояв нудотний дух курячої смалятини. Не те щожити —моторошно й жаль дивитися було на стареньку приземкуватушколу з чорними, як синяки, вибитими вікнами…—Спасибі,—тихо мовила Наталя Миколаївна до хлопців і додалаще тихіше:—Я рада за вас, мої хлопчики, я просто щаслива…Климко і Зульфат упоралися швидко. Від полудня до вечора вониперенесли з кімнати Наталі Миколаївни все, що її ній було: ліжко,стільці, книги, розкидані по підлозі, етажерку, постіль (подушки буличомусь порізані, і з них віялося пір’я). Зостався тільки великий вазон удерев’ яній діжечці —розлога, з шовковим листям троянда. Хлопцямстало шкода кидати її саму, і вони вже смерком, щоб ніхто не бачив,обнявши бочонок з обох боків, спотикаючись і сапаючи, стаючи разпо раз перепочити, перенесли до вагової і троянду.Вже геть споночіло, коли Зульфат приправив колиску, надівши їїсіткою на голову. Колиска була з усіх боків розцяцькована квітами здроту і всякими дротяними кучериками. Фарба на ній, весела, голуба,деінде облущилася, і там виступила іржа, та коли Зульфат гойднувколиску пальцем, вона гойдалася довго, як маятник, сама, начепромовляла: «Дивіться, яка гожа я нянечка!»Слідом за Зульфатом прийшов і дідусь Гарєєв, низенький,сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках і гостроносихшахтарських чунях. Дідусь приніс торбинку сухарів і, торохтячиними, поклав на столі, а сам пішов до порога, щоб там сісти. Зульфат 384 поспішив за ним слідом і підставив стілець. Дідусь зіперся руками йгрудьми на ціпок і мовчки дивився, як Наталя Миколаївна, маленька,з рожевим у сяйві од «буржуйки» волоссям на плечі, поїть дитину чаємз пляшечки.—Тобі тут буде хорошо, Наташ Миколавна. Можна жит!.. Ай-я-яй…Маленькому —чай! Не годиться. Маленькому молоко давай. Старомучай, кості гріть. Да-а… Німець хитрий! Сам пішов на Ростов, там є щокушат. Сюди послав італьянів —тут нічого кушат! —Він хрипкозасміявся. Тоді кивнув сивою стриженою головою на сухарі: —Нестандартний сухар. Хліб нестандартний —сухар нестандартний.Вийняв з печі хліб, узяв буханка, верхушка раз —одпала. Безверхушка буханка нестандартний. Брак. А хліб не буває брак. Хлібніколи не брак… Да-а, можна жит! Молодим жит, старим —туди! —І постукав костуром по підлозі.—Сухар економить!—Не кажи так! —сердито крикнув Зульфат.—Мовч!—іще сердитіше цитькнув на нього дідусь Гарєєв.Він посидів ще, покивав головою своїм думкам, потім устав ізімружено подивився в личко немовляти на руках у Наталі Миколаївни.—Молока треба! —сказав суворо.НаталяМиколаївна подивилася на нього винуватими очима:—Немає… Не стало, Муса Шафарович…Дідусь Гарєєв обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром:—Підеш на Лобовку до Файзуліних. Там є, молоко.—Зараз? —підхопився Зульфат.—Завтра,—сказав дідусь.—Ні-ні, я вас прошу: не треба, не турбуйтеся,—благально мовила Наталя Миколаївна.—Мовч! —сердито, як і на Зульфата, сказав їй дідусь Гарєєв, іхлопцям стало від цього ніяково перед Наталею Миколаївною, а воналише усміхнулася, схилившись над дитиною.Дідусь Гарєєв, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щобішов за ним і Зульфат.Климко догнав їх уже за штибовими купами. В пітьмі біліла іпохитувалася голова дідуся Гарєєва (він ходив швидко); Зульфатчимчикував поруч, як невидимка. Климко смикнувйого за рукав, івони трохи відстали.—Знаєш, що я придумав, Зуль,—збуджено сказав Климко.—Я піду по сіль.Зульфат зупинився.—Куди?—У Слов’янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарі казав:«Сіль слов’янська, біла»? А це ж недалеко. Дядя Кирило туди частоешелони водив. Уранці поїхав —увечері вже дома…—І зашепотів 385 квапливо, щоб Зульфат не перебив його:—Що, що в нас картоплі єтрохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима.Зараз, поки тепло, треба йти.
Харчів наміняємо по дорозі назад,молока, може…—Сам не підеш,—уперто сказав Зульфат.—Я теж з тобою.—А по молоко в Лобовку? А дома, з малими хто буде, з дідусем? А з Наталею Миколаївною? Обіцяли помагати, а самі втекли. Та тебе й непустять. А мене держати нікому…—Не пустять,—погодився Зульфат.На прощання він сказав:—Завтра?—Вдосвіта, поки ще спатимуть,—сказав Климко.—А ти потімрозповіси Наталі Миколаївні, куди я подався.Зульфат міцно вхопив Климка за плечі, притяг до себе і довгодержав так. Потім гаряче зашепотів на вухо:—Хочеш, я тобі італійський кинджал на дорогу дам? Хочеш?—Поцупив?’—здивувався Климко.—Ні. Виміняв за четверо яєць, Вони за їжу і карабіни проміняли б!Я знаю.—Не треба кинджала,—сказав Климко.—Так піду. Хто менезайме?..Він прокинувся дуже рано. Між кучугурами що тільки-но почалосіріти. Наталя Миколаївна спала, згорнувшись клубочком.Біля неї тулилася Оля. Вона майже цілу ніч поплакувала, а теперспала міцно, і щоки їй узялися ледь помітним сонним рум’ янцем.Климко тихо підсипав у «буржуйку» вугілля (він і вночі встававпідсипати, як звик те робити, ще живучи в бараці з дядьком Кирилом), узяв чистий зошит, олівець і написав:«Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоровернуся. Клим».Він навшпиньки викрався з вагової, вдихнув досвітнього степовогоповітря, немовби води з криниці випив, і подався у виселок до Бочонка….Над баштаном і куренем стояв молочний надщерблений місяць.Була вже північ. Климко ворушився в соломі і кашляв до сліз, щозаливали й холодили йому щоки.Він утирався сонний і знову засипав. І знову кашляв.А на баштанищі то тут, то там блищали холодною росою кавунчата.Тої ночі кінчився вересень і почався жовтень.386 Розділ IV Він устав разом із сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом’янійпостелі і туго обіпнувшись рябою плащ-палаткою. Тіло йому охопилагаряча млость, в очах плавали жовті плями, і від того здавалося, що йнадворі теж жовто.«Ще захворію»,—подумав Климко. І злякався: що тоді? Були б оцесірники або хоч кресало, розпалив би солом’ яне вогнище, зогрівся,картоплі напік. Може, після гарячого й полегшало б. Хоч їсти йому нехотілося.Дістав з торби галети, подержав у руках —просто так, аби знати,що вони є,—і поклав назад. «Хай, пригодяться».—І знову тяжкозакашлявся.В очах бриніли сльози, бриніла сиза роса на бур’янах та кавунячомуогудинні, а руки так трусилися, що він міцно сплів їх пальцями і затисміж коліньми.«Треба швидше йти. Там хоч люди».Климко підвівся —ноги одразу загули і налилися гарячим,—похитнувся, але не впав і не сів знову, а, тримаючись обома руками закуренів дашок, виступив надвір. Земля була холодна. Сяяло сонце,гралося з росою у блискітки —хто кого переблищить —і зовсім негріло. З рота йшла крута пара. Климко й кашляв парою, і тремтів,тримаючись руками за курінь. Ні, по такій холоднющій землі далеконе зайдеш, хоча й близько вже: он воно, місто, і за ним гори зрожевими вершечками —рукою наче дістав би.Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку і, зціпивши однапруги зуби, одірвав од неї чималий клапоть.Потім розірвав його щенавпіл —і вийшло дві онучі.«Однаково холодно буде, як намокнуть»,—подумав Климко.Навибирав, де цілішої, сухої соломи, поробив товстенькі вустілки іпримірив їх до ступні, щоб ні великі були, ні малі. Потім туго обмотавноги разом з вустілками плащ-палатяними клаптями і позав’ язувавкінці вище кісточок. Підвівся, обійшов довкола куреня —ступалося уновій взувачці легко і м’яко —і сказав сам собі, як дід Гарєєв:—Можна жить!Він ще посидів у курені, перепочив трохи на дорогу, взяв на плечіторбу і пішов до шляху, раз по раз корчачись від вибухів кашлю.Йшов і розмірковував, що робити далі: чи податися одразу простов гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати Бочонковігроші. Той жмутик тридцяток, п’ятнадцять червонихцупких папірців,що дав йому аптекар, як поховали дядька Кирила, лежав у нього вспідній кишені діжурки. Щоб не загубити його, Климко заколовкишеню мідною дротинкою і закрутив її. Можна й спробувати.