Одежа якасьпутня є чи, може, марки?—Такого нема,—зітхнув Климко, розглядаючи тапочки («Чи неспробувати вимінять?»).—Гроші довоєнні є, так за них нічого непродають. Треба йти в гори, туди,—він махнув рукою,—там я йдаром наберу. Так же?—А чого ж босий?—Щоб легше на ноги…—Климко ледь скривив губи, пробуючиусміхнутись.—Картопля в мене ще є. То, може б, ви проміняливзувачку на неї? Дрібнувата, правда…—Візьми приміряй.Климко привзув тапочки. Ногам одразу стало затишно.—Більші бери, щоб онуча влізла,—порадив швець.Климко послухав його, взув більші й заходився розв’язувати торбу.—Не треба,—сказав швець,—Носи собі, раз уже ти земляк…Він скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона,запальнички і сказав, огортаючись димом:—А сіль ти, синок, проминув. Кілометрів п’ятдесят зайвихпройшов. Сіль —це біля Артемівська. Чув? (Климко чув і навіть бачивце місто здалеку днів три тому.) Так ото біля нього станція така є,називається вона Сіль. Там сіль. А тут що —крейда, сода, вода солонав озерах є, але ж у торбу її не набереш… Проминув ти, брат, сіль.Климка обсипало колючим жарком, а ноги потерпли і знемоглися,як після цілоденної ходьби. Він сів на проломлений дощаний ґанок імовчав, стиснувши долонями щоки.—Що ж… треба вертатися,—насилу вимовив він, похлинувсяклубком, що стояв йому в горлі, і закашлявся.392 —О, як тебе пробрало.—Швець поклав на плече Климкові великуруку, подзьобану вугільними скалками, наче покроплену синькою.—Нічого, не скисай, щось придумаймо.З-за магазину вихопилося два поліцаї в чорному, з карабінами заплечима і плоскими німецькими багнетами при боці. Вони підійшлидо дівчини з хусткою і стали.—Приймись! —сказав один з них, у кубанці, на яку по-селезнячому закручувалася чорна чуприна. Він уперся коліньми втачку, ніби йому не було більше дороги, і подивився на дівчину дужепильно спідлоба.Дівчина вхопилася за дишель і підтягла тачку ближче до магазину.Руки в неї тремтіли.Поліцаї пройшли повз шевця й Климка, навіть не глянувши на них,і той, що в кубанці, сказав другому:—Бачив, яка краля? Може, зараз візьмем?—А куди вона дінеться? Встигнемо ще.Люди поміж тачками загомоніли:—Що то воно?—Поліцаї, хіба не бачиш?—Так наші чи німці?—Турки!—Ха-ха…—Цсс…—Нова власть…—Нові прихвосні,—сказав швець, і на нього заозиралися —одні зострахом, інші —ховаючи посмішки.—Щось вони затівають,—сказав швець до Климка і кивнувголовою.—Бач, скільки їх оно висипало. Як гусей.Поліцаї, чоловік, може, сорок, вервечкою, на однаковій відстаніодин від одного швидко йшли понад обома парканами.—Ловитимуть когось…В рядах принишкли, і від цієї тиші, що настала враз, сдрубом, намайдані зробилося моторошно-похмуро. Климко помітив, що з базаручерез токовисько спершу поодинці, далі невеликими гурточкамипочали вишевкуватися люди. Вони йшли непоспіхом, ніби вжевідбазарувалися, потім швидше, швидше… І раптом біля прилавківнадривно, страшно серед тиші закричала жінка: «Ай, що ж це виробите! Пустіть мою дитину! Пусті-іть!»Все торжище разом схарапудилося, гойднулось —і люди побігли,збиваючи одне одного, вириваючи з-поміж плечей свої клунки, вузли,торби…—А-а-а!..—злинуло над базаром, як багатоголосий стогін.А поміж тими, що товпилися коло тачок, поповзло незнайоме Климкові слово: «Облава!.. Облава!..»393 Сіра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан.Він прогнувся, мов гумовий, затріщав з краю в край і впав. Але навулиці щільно, майже один проз один, стояли німецькі мотоциклиігрузовики. Пролунало кілька автоматних черг —видно було, щостріляли вгору,—і натовп знову повернув на базарний майдан,розсипаючись у всі боки. В ньому густо синіли поліцайські шинелі.—Молоденьких виловлюють,—сказав швець, примружено, гостродивлячись туди, де вирувало людське стовписько.Він обернувся до дівчини з хусткою:—Ти, дочко, йди сідай коло мене. Та хустку оту заховай геть, боцвіте на весь базар.Дівчина, бліда, з величезними карими очима, в яких аж кричалабезпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями ісховала її під полу жакетика. Вона сіла між Климком та шевцем,затулила обличчя руками і заплакала.—Цить,—суворо звелів їй швець.—Сиди собі й годі. Як щур угорах —тихенько.Посеред майдану з’юрмилися, тулячись одна до одної, душтридцять дівчат і серед них один-однісінький, високий, на головувищий за всіх, блідолиций юнак. Звідти було чути плачі. Поліцаї зкарабінами напереваги оточили і повели бранців до воріт. Слідом заними, голосячи, пішло кілька жінок з вузликами і торбами за плечимаі сивий, без картуза (картуз він тримав у руці) дідусь на дерев’ янійступці. Він махав нею швидко, і рукою з картузом у лад ході своїйвимахував,—певно, боячись відстати.—…Та тут самі старі, ми вже дивилися,—почув Климко і впізнавголос поліцая в кубанці. Їх було троє. Вони наближалися,перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарів.—Де ж це тапташка з квіточками? Казав, давай зразу брати, так ні.—Ну да,—заперечив йому другий, у синьому картузі, вигнутому нанімецький манір.—А вона б рейвах підняла.
Тоді всі розбіглися б.Дівчина тоненько заплакала і зашепотіла до шевця:—Спасіть мене, дядю, спасіть…—Тихо-тихо-тихо,—швидко сказав їй швець.—Не бійся…А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її вруках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучизаклопотано перше, що спало йому на думку:—Якби не надірвана, то була б довша… Так надірвана…—а вголові стукотіло: «Хоч би пройшли, хоч би пройшли!»—Хах! Ось де вона сховалась!Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорномусуконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями запідборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову ідивилася на поліцая повнісінькими сліз карими очима.394 —Уююй… Вони плачуть! Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га?—Не руш дитини,—тихо, але владно сказав швець.—Ш-шо? —перепитав поліцай, скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі.—Ш-шо ти промекав?!—Не руш дитини, кажу,—хрипко вимовив швець.—Ану встань! —випростався поліцай. Два інші теж похмуродивилися на шевця.—Вста-ать, кому сказано!!!—Немає на що стать,—осміхнувся швець. Він не дивився наполіцая, він дивився кудись повз його коліна.Поліцай коротко, прямо вдарив його п’ятірнею в обличчя.Швець похитнувся назад, але не впав —устиг обіпертись на руки.Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботомковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем бувмаленький дерев’яний візок на підшипникових коліщатах. Поручлежали дві дерев’яні підпихачки —дві дощечки з обшитими шкіроюручками.—Шмаркач,—незлостиво промовив з-під долоні швець, дивлячись,як і раніше, мимо поліцая.—Я, щоб тобі тепленько жилося, ноги вшахті зоставив, а ти мене за це —по зубах…Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи, нібипоправляючи скривлений рот, і знову обернувся до дівчини:—То тебе що —просить? —сказав крізь зуби, вхопив її за руку ісмикнув на себе.Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) ізвелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, вчепивсядівчині в другу руку і закричав:—Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!—Ти облиш ти цих старців, Стьопа…—сказав третій поліцай,позиркуючи на людей, які покидали свої тачки і підійшли ближче. —Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде.—Н-нух,—зло видихнув той, що в кубанці.—Однак ти далеко незайдеш. Чула?!Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скорозникли за ворітьми.—От бачиш —і минулося,—сказав до дівчини швець, утираючидолонею закривавлені губи.Дівчина стояла навколішки й оніміло дивилася в хустку, щорозіслалася на землі. А Климко міцно тримав її за руку побілілимипальцями, і кашляв, і тремтів од кашлю.Котрась жінка подала шевцеві хусточку втертися, алевін сказав:—Спасибі, не треба. Нащо ж добро переводити. Язиком оближу —швидше загоїться.395 Поспівчувавши, тихо і злякано оглядаючись, жінки помалурозійшлися. Заскрипіли немазані колеса на тачках, поспівали сумнодо воріт: який там тепер базар.Дівчина враз немов опритомніла: вхопила шевця за руку, гладила їїтонкими пальчиками і шепотіла, шепотіла плачучи:—Спасибі вам, дядечку, спасибі, рідненький… Отак вони вас…через мене… Повіки не забуду… Спаси…Швець легенько вивільнив руку.—Чого ж ти плачеш? Минулося —і цур йому, радій, що минулося.Далеко тобі ще йти?—В Сумщину, дядечку… Я на шахтах була в Донбасі. А тут війна…Тепер до мами добиваюся…—І доб’єшся,—лагідно хмурячи брови, сказав швець.—Чого ж.Тільки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великоюзапнися, щоб ні лиця, ні очей не видно було. Та серединою міста неїдь, а глухими вуличками—і на шлях. А там людей багато, з нимивеселіш буде. Я тебе на своїй машині проведу закавулками.—Швецьусміхнувся і поторкав долонями шарикопідшипникові коліщата.Дівчина слухала його і швидко, по-дитячому кивала головою.Тоді обернулася до Клима і винувато, соромко подивилася на ньогозаплаканими очима.—Спасибі тобі, хлопчику… Я тебе зразу так і злякалася… Тобі,бува, не по дорозі зо мною, ні?—Мені назад,—сказав Климко крізь кашель.—У Донбас.—А то й справді був би моїм братиком…—Дівчина жалібнопідняла брови.—У нас із мамою нікого більш немає. Жив би в нас…—Назад мені треба,—сказав Климко.Повз них тягла тачку якась жінка у довгому синьому плащі і вкалошах на босоніж. Швець озвався до неї:—Ти, молодице, хотіла балетки за сіль. То бери.—Та хотіла,—сказала жінка і зупинилася з тачкою.—Ви ж бопросили борошенця хоч склянок п’ять. Нема, чоловіче, борошенця,невзяла.—Нічого, якось обійдуся вже. Давайте за сіль. Тут ось хлопчик,—швець кивнув на Климка,—земляк мій, забився аж із Донбасу. Двістікілометрів пройшов, щоб солі достати. А де ж її тут зараз найдеш?Жінка швидко зиркнула на Климка.—Роздала ж боя, хазяїне, сіль. Те просить, те: «Дайте, тітонько, хочу носовичок, хоч зо жменю». Жалко дивитися. Склянок, мо’, з десятокосталося.«Десять склянок!» —подумав Климко і уявив купку солі, величенькутаку.