І зашпортався мерщій у кишені, добуваючи гроші.396 —Дома в мене то ще є, та й багатенько. З Солі привезла двамішечки, як війна почалася. А тут —осьо, тільки на денці…—Жінкадістала з тачки жовтий сировий клуночок.—Давайте, скільки є,—сказав швець,—та вибирайте собівзувачку, яка на вас дивиться.— Тоді подумав і додав:—А може,хлопчик поміг би вам тачку додому правити, а ви йому дома вже солідосипали б іще, га?—Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю,що скажете. Чесне слово! —Климко похапцем розкрутив дротинку накишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворимиочима.Жінка зажурено подивилася на нього:—Не треба мені грошей, хлопчику. Я тобі й так насиплю з півпуда,а то й більше, скільки донесеш.—І спитала в шевця з надією в очах:—Що ж воно оце далі буде, хазяїне?—А що буде,—одказав швець.—Ось вернуться наші, пошию вамусім трьом чобітки на рипах, на скрипці заграю чи на баяні… А вимені пісні хорошої заспіваєте або потанцюєте. Я колись любивпотанцювать! —І він посміхнувся.—Отак і буде. А як же інакше?І всі заусміхалися теж, дивлячись на його веселі зморшки біля очейі по всьому виду, і над похмуро порожнім, усипаним, сміттяммайданом ніби проясніло. А швець дістав з-під свого візка старийречовий мішок солдатський, поскладав у нього парами тапочки —ті,що зосталися,—ковдру, зав’язав тугенько і накинув лямки на плечі.—Що ж, рушаймо, одбазарувалися,—сказав він,—Ти, дівчино,паняй за мною, я покажу, де тобі повернути.—Узяв у руки дерев’ яніпідпихачки, дужо обіперся ними об землю і перший, з мішечком заплечима, покотив до воріт.Усі рушили за ним. За ворітьми швець сказав жінці:—Ви ж підмогніть там хлопчині. Як тебе хоч звати, земляче?Климко? Бувай, Климку, кріпися в дорозі, бо вона ж тобі неблизька.Бувай.—І помахав Климкові дощечкою-підпихачкою.Він, не оглядаючись, поїхав щербатим цегляним тротуаром понегустому опалому листю: тьох-тьох, тьох-тьох,—озивалисяпідшипникові коліщата під його візком. А дівчина згорблено, низькоопустивши голову, тягла за ним свою тачку на дерев’ яних колесах.—Поїхали й ми, тітонько,—сказав до жінки Климко.—Разомвеселіше буде, еге ж?—А ти бідовенький,—завважила жінка.—Бідовенький же?—Не знаю,—зніяковів Климко.Він узявся за холодну залізну ручку в дишлі тітчиної тачки і ще раз,востаннє подивився услід шевцеві, що котив помалу мережанимтротуаром: із тіні в сонце, із тіні в сонце… І все глухіше було чути:тьох-тьох, тьох-тьох…397 Розділ V…Перше, що побачив Климко, коли розплющив очі,—велике, рівнообведене коло червоного сонця у вікні (воно світило, мов крізь морок),і став пригадувати, де він. А пригадавши, спитав:—Тітонько, тьотю Марино… Що воно —ранок чи вечір? Де ви,тітонько? —спитав так тихо, що ледве почув свій голос.—Тут я, синок, осьо,—тітка Марина схилилася над ним іпоторкала теплими губами його чоло.—Слава богу! —зраділа.—Охолонув лобик. А то ж хорів, як жарина. Ранок зараз, дітки, сонечкотільки що зійшло.—Довго я спав, тьотю? —спитав Климко.—Не спав, а в гарячці був. Без пам’яті був трохи не три дні. Тактебе тіпало, бідолагу, що аж підкидало на ліжку. Не знали вже, чим івкривати. Застудився ти дуже…Климко поворухнувся під важкою вкривачкою і сказав:—Треба йти.Він хотів підвестися, але ні спина, ні шия, ні руки не скорилисяйому —тільки в жар кинуло, і на лобі виступив піт.—Лежи, лежи,—придержала його тітка Марина.—Куди ж типідеш отакий-о немічний. Підчипишся трохи, тоді й підеш. Лежи, а ятобі молочка сходжу напитаю. Як їсти схочеш, бери, ось я поклала настільці, їж. Тільки гляди ж не вставай.«Три дні!» —Климко відчув, що йому запекло в очах, як тоді, вбалці, де він дожував останні крихти від Бочонкових сухарів, ізаплющився.Три дні… Це ж половину дороги пройшов би вже. А мо’, й більшеніж половину, бо назад, із сіллю, ішов би швидше. Та й ніг уженетреба було б сідати гріть. Він ішов би так, як тоді, коли вони з тіткоювихопилися за Слов’янськ і Климко побачив і впізнав далеко в полі тойкурінь, у якому ночував минулої ночі, а ще далі —станцію і чепурнийвиселок, де він сидів під парканом та ждав, що горобці зіб’ють йомудвійко червивих яблук. Отже, він вертався додому!—А нам з вами, тьотю, ще й по дорозі! —сказав тоді Климко і ставтягти так завзято і так легко й широко ступав у нових тапочках, хочвони трошки і хляпали без онуч, що тітка Марина —так звали жінку —ледве встигала за ним і дивувалася:—Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голоднийі холодний.Климко-бо із вдячності до неї розказав, звідки, чому і як ішовсюди.
А надвечір, уже в тітчиній хаті, його раптом почало тактрусити, що й слова не міг вимовити. Він ще встиг помитись у ночвахз літеплом, гуркочучи брусочком мила по худих ребрах, перевдягтися 398 у велику чисту чоловічу сорочку, що пахла, як і дядькові Кириловісорочки, простим чорним милом,—і тоді його звалило. Далі він чувтільки, як йому давали пити щось гірке, а зуби цокотіли об вінцязалізного кухля…Климко розплющився. Тітки Марини в хаті не було. Він поскидав ізсебе одну за одною всі вкривачки: теплу ковдру, старе пальто, якіськофти, діжурку свою — і встав, спустивши ноги додолу. В хаті булочисто і ясно від сонця, веселих вишиваних рушників на стінах та відчервоних калачиків і хвастунців, що цвіли на лутках у кожному вікні.На стільці коло ліжка лежала скибка хліба, намазана смальцем іпотрушена зверху сірою сіллю, та двоє червонобоких яблук. Климкоповільно, стримуючи себе, з’їв хліб і одне яблуко. «А те хай,—подумавпро друге,—у дорогу візьму». Він побачив на лаві рівно складенучисту свою одежу, матроску і штани (вилиняли після прання щедужче,аж побіліли), устав і вдягся. Потім накинув діжурку і вийшовнадвір. Сонце різонуло в очі, з них побігли дві сльозини. Климко витерїх пальцем. У повітрі пахло садовим димом. Так пахло восени і вїхньому висілку.«Листя палять,—подумав Климко.—Треба ж роботу якусь зробититітці, а то тільки набалакав: і те зроблю, і те…»Він знайшов у сінях старий віник-деркач і промів тічок біля порогата вузеньку між споришем стежку до хвіртки —так вони заміталищоосені і щовесни в шкільному дворі. Тоді обійшов тітчину хату,повисмикував старий цупкий бур’ян попід призьбою —і хата одразуніби повищала. Обдивився довкола —що б його ще таке зробити? —іпомітив за хлівом солом’яний погрібничок, теж зарослий густимбур’ яном. Він підійшов до погрібничка, вхопився обомаруками занайдебелішу гіллясту бур’янину, щоб її вирвати, і раптом почувприглушене підземельне: «Ко-ко-ко-ко?!» Заджеркотіли й кури, алетихіше й не так сердито, як півень, і теж з-під землі. «А-а-а»,—здогадався Климко, усміхаючись, і облишив бур’ян: хай, серед ньогоне всяк одразу й помітить погрібничок. Він пішов у хату, застеливліжко і сів перепочити, бо втомився. «А як же оце йти, як і од віникавхоркався?» —і заспокоїв себе тим, що добре попоїв, тож силиприбуде.Незабаром повернулася тітка Марина, весела, рум’ янощока, очісміються. В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квіткамипо боках, над вінцями в нього біліла шапочка молочної піни.—Таки встав? —здивувалася і високо, ялиночкою підняла брови (вона і в дорозі піднімала їх так, коли дивувалася) .—Ну й меткий! У вас там на шахтах що —всі такі? І в дворі він уже, бачу, хазяйнував.Хіба ж можна отакому хворому —і за роботу? Тобі ще лежати талежати.399 —Я піду, тьотю,—тихо сказав Климко.—Сьогодні. А то ще одиндень пропаде…Тітка Марина поставила глек з молоком на лаву і подивилася на Климка спершу злякано, потім обличчя їй жалібно скривилося, очінабралися слізьми.—А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? —спитала вонаневпевнено.—Назовсім. До кого ж тобі туди йти? Це я ще дорогоюподумала, та зразу не сказала: бачу ж —хворе хлопченя… А вчительказ дитинкою якось переб’ється, серед людей же… Я тебе вдягла б якслід і взула. Їсти в мене, хвалити бога, є що —німці до нас тількивряди-годи заскакують, то ще й не обібрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловік мій, з війни —хай там його, козака,смерть обминає —житимемо втрьох, будеш нам за рідного сина… В школу тебе оддамо… Га? —В очах у неї світилася надія і ще щось такеласкаве, чого Климко не міг збагнути. Йому тільки дуже шкода сталотітки, і він сказав:—Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в насголоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене тамждуть…(Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за переїзд у степі довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу черезвибалки й узгірці, звідки має прийти Климка; що часто разом з нимвиходить за переїзд і Наталя Миколаївна з маленькою Олею на руках,тоді вони дивляться на дорогу вдвох із Зульфатом і мовчать,картаючи себе в душі: Зульфат —що не розрадив Климка, Наталя Миколаївна —що не почула, як він пішов. Надвечір вертаютьонімілим у голодному горі висілком назад до вагової, і їм здасться, щотам їх уже чекає Климко —усміхнений, мовчазний і синьоокий. Алейого немає…Климко цього не знав. Він знав лише одне: там його ждуть.)Тітка Марина зітхнула, витерла долонею очі й сказала вже іншим,стурбованим голосом:—Сідай тоді пий молоко, а я тобі клуночок складу.Вона внесла з хатини склянку і налила в неї молока, густого і тепло-пахучого.—А півня, тітонько, ви краще заріжте, бо він і курей продасть…—сказав Климко.Тітка Марина тихо засміялася і подивилась на нього залюбленимиочима:—Хто тебе й викохав отакого… А що, хіба його чуть?—Як підійдеш близько, чуть, а з двору ні.—Він у мене й на волі розбишакуватий був та горлатий. Думала,хоч у погребі посмирнішає. От босяцюра! —Тітка зітхнула.—Я нехотіла тобі зразу казати, думала ж, зостанешся… Німці товарний поїзд 400 учора пустили в Донбас, до Єнакієвої чи до Горлівки, точно не знаю. А сьогодні ввечері що один піде. З нашої станції.—(Климкові сталоважко дихати —так стисло в грудях.) —Це мені той чоловік, де ямолоко брала, сказав. Він перед війною обходчиком робив, то й заразпогнали, дарма що старий уже. Кажуть, не підеш —корову заберем.Може, він підсобить тобі сісти, як перегомоніти з ним, га? —І сама жсобі відповіла:—Перегомоню. А ти пий молоко та лягай хоч дополудня поспи —здоровіший будеш. Піду я в печі розтоплять.Климко скуштував ковток молока, ще ковток… У склянціпоменшало на третину. Подумав, подумав —і долив її водою з кухля,що стояв на столі. Потім ще надпив і ще раз долив, і ще… Поки сталоне молоко, а синя бурдичка.—Що то ти робиш? —почув він і підняв голову: в хатинних дверяхстояла тітка Марина.—Доливаю…—винувато сказав Климко.—Водою?!Климко опустив очі й кивнув.—Мені, тітонько Марино, якби хоч з пляшку з собою взяти,додому,—сказав тихо.—Може, довезу…—То й візьмеш! Спарю —і візьмеш. Сміливо пий, я ще дістану.—Вона вернулася в хатину і голосно зітхнула там.А Климко випив ще стакан молока, вже чистого, тихенько роздягсяй ліг. Він дивився у вікно і ждав полудня, аж доки й заснув.Було вже поночі. На станції ані вогника, ані голосу людського.Тільки паровоз, видно, старенький. уже, хрипко дише та кидаєнегусті іскри в захмарене небо.«Вугілля в топку закидають,—подумав Климко,—інакше іскри нелетіли б». Вони вилітають з труби лише на ходу і коли «шурують»топку, щоб підняти пару. Климко знав це ще змалечку від дядька Кирила. В паровозній будці тим часом погасли червоні відблиски,—дверці закрились,—перестала шурхати об вугілля лопата. Климкозахвилювався: скоро відправлятимуть. Він сидів під якоюсь будкоюбіля клунка, а тітка Марина пішла шукати обходчика.З кінця ешелону почулося тоненьке видзвонювання молоточка.Воно ближчало. А коли порівнялося з будкою, де сидів Климко, стихло,зарипіла черепашка під ногами, і Климко почув шепіт тітки Марини:—А порожні вагони є, Гнатовичу?—Вони всі порожні,—одказав їй хрипкий старечий голос.—Ведисвого пасажира до другого з кінця, там уже є люди. Та й чисто: з-підлісу вагон. Тільки двері тихо одчиняйте.Климко побачив маленьку чорну тінь обходчика з довгоносоюмастильницею в руці —і знову задзвенів по колесах молоточок.Підійшла тітка Марина, теж, як тінь, з ночі виринула, зашепотіла:—Ходімо, синочку. Повезло нам, дякувати добрих людей.401 Вона легко закинула клунок на плечі і взяла Климка за руку.—Осюдою, поза вокзальчиком ходімо, бо ще наскочимо на тоговиродка… Начальник станції тут об’ явився новий.Біля передостаннього вагона вони постояли, прислухаючись, потімтітка Марина легенько постукала в двері і сказала неголосно:—Свої, не бійтеся…Двері тихо відкотилися, утворивши чорну щілину.—Може, підсобити? —озвався зсередини чоловічий голос, іпростяглася рука.Тітка Марина подала клунок, заплакала тихо, поцілувала Климка,зросивши слізьми йому щоки, і зашепотіла гаряче:—Прощай, синочку… Так хотілося мені тебе зоставити в себе,такий ти мені любий став, як ішли тоді з города, як хворів,—серця бтобі увірвала… Приїжджай… Пішки не йди —далеко… А приїжджай…—Я не забуду вас, тьотю Марино,—надломленим голосом сказав Климко.—Я… спасибі вам… я приїду… Чесне слово! —Паровозтоненько свиснув. Тітка ще раз поцілувала Климка, шепочучи щосьсама собі, і поїзд, брякнувши буферами, рушив.У вагоні пахло старою сосновою стружкою, на стрілках вінпогойдувався і рипів, а коли поїзд набрав швидкість, його сталометляти з боку в бік, і він уже не рипів, а стогнав.Чоловік,—мабуть, той, що брав Климків клунок,—довго черкавсірником, а коли спалахнув вогник, Климко побачив купу стружок укутку і під ними душ п’ять жінок з якимись пожитками в мішках ікошиках.