Жінки дивилися на вогник тьмяно-блискучими сміливимиочима.«Наші,—подумав Климко,—донбасівські». І йому стало легко, теплой затишно у цьому рипучому вагоні.А чоловік прикурив цигарку і сказав Климкові уже в пітьмі:—Візьми підмости собі стружок під боки, то подрімаєш у дорозі.—Нічого, я ісидячи вмію спати,—бадьоро одказав Климко.Він сів біля дверей, притулився спиною до стіни вагона, що ходиласюди-туди, мовби приколихувала, і дивився в прочинені двері нанебо. Низькі чорні хмари, здавалося, стояли нерухомо, але по тому, яквони час відчасу засмолювали негусті дрібні зорі і як ті зорі зновуненадовго з’являлися, Климко здогадувався, що хмари біжать.Поїзд ішов нерівно: то смикався і набирав шаленої швидкості, тогальмував так само різко, як і розганявся, то зупинявся простопосеред степу і довго стояв, а від переднього вагона біля паровозабуло чути німецьке гелгекання. Тоді в кутку, де сиділи жінки, нишкли,а чоловік гасив цигарку. Він курив часто, і в спалахах сірника буловидно стареньке зморшкувате лице з кустратими бровами.І знову поїзд рушав, помалу, навпомацки долаючи ніч тапосвистуючи тоненько хтозна й до кого. Дядьків ФД так не їздив. Він 402 пролітав станцію, як ураган. І Климко, зачувши його потужнийлицарський гудок ще за семафором, ледве встигав вискочити збарака, щоб помахатидядькові Кирилові і побачити, як вінусміхається йому і махає рукою, а білява хвиляста чуприна в’ється навітрі. То був веселий і мудрий паровоз… Він міг мчатися, по-молодецьки жбурляючи шапки свого диму під вагонні колеса, а мігнищечком, як довга чорна щука, підкрастися під самісінький барак,поставити на землю дядька Кирила із залізною скринькою в руці,потім гучно зачахкати трубою, мовби зареготавши, і задки швидкопокотитися на станцію.Та було інколи й так, що ФД зникав кудись на цілу добу чи її дві, адядько лишався вдома. Найчастіше це траплялося у свято, коли депо,шахта, станція, клуб і школа сяяли вночі червоно-синьо-жовто-зеленими гірляндами, що гасли аж по тому, як сходило сонце, а звікон у висілку грали патефони, і в бараці крізь тонкі стіни було чутиз кімнати в кімнату святковий гомін. Дядько Кирило, в білихнапрасованих брюках, білих парусинових черевиках і блакитнійсорочці, легко перехопленій у стані шовковим поясом, одягав Климкав матроський костюм з безкозиркою, в нові рипучі сандалі, брав йогоза руку, і вони йшли до магазинів по морозиво та цукерки —смугасту «Ракову шийку»… Вітер грався стрічками безкозирки і лоскотав нимитоненьку Климкову шию. Климко напихав кишеньки цукерками,лизав кругло морозиво, а дядько присідав біли нього навпочіпки іказав:—Біжи тепер додому, а я ще побуду я товаришами.Очі в нього були усміхнено-печальні —він ніколи не усміхавсяними весело,—а біляве хвилясто волосся світилося на сонці шовком.«Посадимо із Зульфатом вишню над ним,—думав Клямко,уткнувшись головою в коліна.—Весною вона біло цвістиме, вліткуягідьми блищатиме, шпаки налітатимуть… А восени встелятимемогилу червоним листям з усіх боків…»Вагон розгойдувало дужче й дужче, а стрічки від безкозиркилоскотали і лоскотали Климкові шию —так м’ яко, так ніжно…Він прокинувся від гучного гуркоту дверей. І не зразу розгледів натлі сірого дощового неба німця у вагоні, що стояв простоволосий, беззброї, у довгий, по самі лікті, шкіряних рукавицях. Німець обвівліхтариком усі кутки, помовчав, розставивши ноги і згасившиліхтарик, і раптом крикнув, як вистрелив: —Geraus!!!1 Першим пішов до дверей дядько, що все курив. В руках у нього бувкошик і невеличкий вузлик. Німець ждав його, стежачи за нимзосереджено, спідлоба. Коли дядько підійшов близько, німець 1 Геть!403 відкинувся плечима назад, обкрутнувся на одній нозі, а другою зусього маху вдарив старого вище колін. Дядько охнув і сторчма випавз вагона. Німець знову став у попередню позу і ждав жінок. Климкопопробував одчинити свої двері, але вони неподавалися, видно,намокли за ніч під дощем. Зойкнула жінка, закричала друга, третя…Німець бив їх так само, як і старого,—мовчки, із усього маху. Климкона превелику силу встав з клунком за плечима і пішов до дверей. Вінпомітив, що німець б’ є лише правою ногою, і хотів проскочити злівавід нього. Німець скоса стежив за Климком, Климко теж не зводив знього очей. Не дійшовши до дверей кроків три, він зігнувсякалачиком, аж клунок посунувся на голову, подався ще трохи вліво однімця і разом з клунком полетів з вагона, перекинувся в повітрі йпосунувся сторч головою по крутому мокрому насипу просто вкалюжу, а клунок боляче придавив шию. Німець таки достав його вжена льоту кулаком у груди… Климко спробував підвестися, але в грудяхі в коліні так заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктемпо грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався а калюжі. Біляпереднього пасажирського вагона стояв гурт німців.
Вни курили йреготалися. Коли до них підійшов той, що викидав, гурт обступив йогоі зареготав що дужче.Скоро поїзд рушив.Климко розтер груди й коліно —добре, що тітонька Марина далаштани, хоч були вони й великі, а то живого місця на ногах незосталося б,—подумав, підвівся і видерся на насип. Недалеко,кілометрів за три, він побачив станцію і впізнав її: то було Дебальцеве!Тепер йому лишалося пройти кілометрів шістдесят. Климкоповернув за акацієву посадку і побачив неподалік у степу старого зкошиком та жінок з мішками за плечима. Вони посувалися помалу ідуже горбилися. Климко пішов слідом заними.А мокрий степ гірко пах полином і тихо шумів од вітру. Низько надним сунули хмари.Розділ VI Другого дня Климко підходив до своєї станції. Було ясне після дощунадвечір’ я. Дощова роса м’ яко блищала на пожухлих придорожніхтравах, і сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка,малиново яскріло у кожній росині.Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею.Мішок із сіллю та харчами (була серед них і пляшка молока, щоякимось дивом не розбилася, як упав з вагона) він перев’язав пополамі ніс по черзі то на одному, то на другому плечі.404 В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов і йшов,напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги.Йшов він помалу ще й тому, що не треба вже було поспішати: онвін, виселок, мріє крізь безлисту посадку, а он лежить за іржавимиколіями великий залізний бак зваленої водокачки, звиваються димкипо німому териконові —порода горить. У висілку теж деінде курятьнегусті дими з димарів і тануть над посадкою.Дома, дома!.. Уже дома.Він не піде висілком, ні. На переїзді він зверне ліворуч і колією,мимо станції, депо, печища на місці барака і хлібопекарні дістанетьсядо вагової. Постукає тихенько в двері… «Хто там? —спитає Наталя Миколаївна.—Заходьте, будь ласка»… Климко усміхнувся і, сам тогоне помічаючи, пішов швидше.Нараз у висілку глухо хлопнув постріл. Потім коротко диркнувавтомат. «Невже знову італійці?» —подумав Климко.Вони й тоді, як прийшли, зчинили таку стрілянину по курях, наче увисілку точився бій. Так де ж ті кури зараз, як їхвитрощили до одної?Знову бахнув постріл, уже ближче, куля десь угорі тівкнула.І тут Климко побачив, що від переїзду назустріч йому біжитьякийсь чоловік —босий, у солдатському галіфе з розв’язанимиповорозками і в гімнастерці без реміняки.Він біг і весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, учорному.Один з них припав на коліно і вистрілив. Той, що біг, вильнув убік.І тоді Климко все зрозумів.—Туди, дядю, біжіть! —закричав він, показуючи рукою праворучвід себе.—Туди! Там балка!..Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло вгруди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливличервоногарячі плями.Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогусіль…—Климка-а-а! Кли-и-мка-а! —почув Климко з гарячої пітьми інічого вже більше не чув.Від переїзду, піднявши руки, спотикаючись і падаючи, біг до Климка Зульфат.