Отож, маючи старшого брата, закоханого в компанію,балакучого,відданого слову батька, татові довелося взяти всі клопоти по 511 господарству на себе: вдень майстрував у хатині, порався на грядкахабо коло печі, а в неділю чи вечорами стриг і голив, як тепер сказалиб, на громадських засадах, шилівських дядьків або сидів надкнижками. Батько любив літературу, знав напам’ять трохи не всього «Кобзаря», чимало поезій Пушкіна, а «Полтаву» так часто декламувавзгодом старшому синові, що той без тексту теж вивчив її. Не разбувало, коли ми спізналися з Григорієм як брати, розповідаючи пробатька (для нас де було свято любові до тата й радістьвзаємовідкриття через нього), Григорій читав мені найулюбленішийуривок із другої пісні отаким неквапно урочистим глухуватим баскомлюдини трохи сумної й до ніжності доброї:Тихаукраинская ночь.Прозрачно небо.Звезды блещут.Своей дремоты превозмочь Не хочет воздух. Чуть трепещут Сребристых тополей листы.Луна спокойно с вьюоты Над Белой Церковью сияет…І казав:—Коли батько вечорами читав мені це місце, я завжди дивився нанашу церкву, що біліла при місяці на горбі, як із срібного паперувирізана, і думав, що то про неї написано. Про місто Білу Церкву явзнав уже потім…Або вигукував раптом захоплено:—А ти знаєш, що наш батько пішов якось у Зіньків на базар,побачив оголошення, що Буряченко —був такий учитель приватний у Зінькові —приймає екзамени у тих, хто бажає поступити накороткотермінові курси вчителів, облишив базарування і склавекзамени. Без підготовки!Це було перебільшення, але невелике, бо тато готувався стативчителем. А те, як склав іспити, правда —зопалу, експромтом.Після розлучення з першою дружиною батько десять роківодинакував, а Ївга Федотівна сім років не виходила заміж, іміст через річку не був міцним кордоном між ними з перших же днівпісля розлучення: вони ждали дитину.Коли народився Григорій —це було 6 травня 1920 року,—йоговирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Їгором. Назвали. І послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері,записати онука в сільраду. Випивши на радощах удома —онук! —дідвирушив до сільської Ради. Але ж по дорозі була монополькаславнозвісної на всю околицю Гузійки. Як не зайти ради такої нагоди 3 512 ще й до неї! І він зайшов… Коли ж нарешті доплуганився туди, кудийого було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука.Став пригадувати —не пригадується, то сказав секретареві: «Пиши Грицьком.. Воно, мо’, й не так, як казали, зате просто, по-нашому!» І став Георгій Тютюнник, якого навіть мати не розучилася й досіназивати Горею,— Григорієм. Про дідову витівку довідалися аж тоді,коли 1935 року брали у райзагсі довідку про народження, щобхлопець міг учитися в зіньківській десятирічці.Уперше дізнався Григорій про те, що з нього є батько,—домаказали-бо, що немає,—тоді, коли ще грався в пісочку. Відкриття цебуло, згадував він, велике й незабутнє.«Граюсь якось біля дороги,—розповідав він весело,—а тут бабаякась іде. Не знаю, хто вона була, пам’ятаю тільки, що «ч» невимовляла. «Цього ти,—каже,—синку, до татка не біжиш? Бацьиш,ондецьки він цьимцьикує, і-гі-гі, ондецьки, ба?» Дивлюсь —од моступовз верби на греблі три козарлюги йдуть. Чорні, засмаглі, білозубі і вбілих сорочках. Сміються до мене. Підхопили на руки, понесли долавки.
Що говорили, не пам’ятаю, Знаю тільки, що накупили повнупазушку цукерок, пряників, донесли назад до нашої вулички, потімтой, що був найчорніший, поставив мене на землю, легенькопідштовхнув й сказав: «Біжи додомку. А як спитають, де був, скажеш:ходив з батьком до лавки». То були Павло, Филимон ітато. Так і заживя від того дня на два двори. Добре настало! Як тільки бабазамахнеться віником, то я круть —і до Хтудулів через міст…»Якось узимку Григорій захворів на скарлатину. Тоді це буланебезпечна хвороба, лікували її здебільшого по-домашньому: парилигорло над чавуном із вареною картоплею, одлежувалися на печі вгарячому зерні (так і проситься сюди порада Павла Гречаного Тимкові, коли той простудився у вирі): «Пареними кінськими кізякамиобкладайся. У нас у заброді всі так лічилися»). Од скарлатини помертої зими шилівський хлопчик, з яким Григорій любив гратися. І отодного вечора, коли Григорій лежав у гарячці, на порозі хати ставзапорошений снігом батько.—Євгеніє Федотівно,—сказав він (рідко в селі звертаються дожінки так),—наші стосунки можуть бути якими завгодно. Але незараз, коли хворий наш син. Я з кіньми —одвезу його до лікарні.Ївга Федотівна вдягла Григорія, закутушкала батька поверх шапкибашликом і провела підводу до шляху…І ще один епізод розказував мені Григорій про нашого батька.Сумний епізод. Його й зараз тяжко згадувати.Якось Григорій по дорозі в школу забіг до нас уранці й поклавперед татом, що пухлий сидів за столом, підперши голову долонею,окраєць хліба. Тато розломив той окраєць надвоє, половину дав Григорієвів школу, а другу ще раз розломив —шматочок собі й 513 шматочок мені —й ледве вимовив: «Спасибі, сину. Любий ти в менеростеш»,—і став помаленьку їсти, затуливши очі долонею.До школи Григорій пішов рано, в шість років. Такнаврипився, що годі було вмовити. Він не був рослий хлопчик,і завідуюча школою, Наталія Іванівна Рябовецька, майбутня нашатітка (згодом вона стала дружиною Филимона Васильовича),завагалася: приймати такого малого до першого класу чи відмовити.Тут Григорій розплакався, і Ївга Федотівна, нахиляючись близенько довчительки, швиденько змовницьким шепотом (така в неї манераговорити інтимно) сказала:—Нехай іде. Посидить день-другий, та й обридне, хоч неморочитиме голову…Однак це сподівання не справдилося. Наука давалася Григорієвілегко, і вчився він гарно. Хоча й бешкетник був не останній. Можнабуло, скажімо, зробити із старшими, міцнішими хлопцями піраміду,виважитися на їхніх плечах догори ногами так, щоб дістати стелі йвикласти там ступцями, натертими вугіллям, сліди —ніби хтосьпоходив… Зате ж яка то була насолода, коли директор школипобачить на стелі відбитки людських ніг! А побачивши, скаже: «Хм,хм… Ану лишень роззуваймося й покажімо підошви!..»По закінченні сьомого класу Григорій перейшов у зіньківськудесятирічку, на той час чи не єдину середню школу на весь район. Це —за вісім кілометрів од села. Ходити треба було пішки, щодня, убудь-яку погоду. Дорога хоч і не близька, як для підлітка, зате ж яка!Шлях розтинає село навпіл і попід старезними в три охвати вербами (в їхніх дуплах, що починалися від землі, ховалися в негоду закохані)пнеться на Беєву гору. За селом, управоруч од нього,—ярок, якийшилівці засадили кленом, осикою та дубком, щоб глини на грядки незаносило з водою; вліворуч—глибочезне провалля (у насйого звуть «стінкою»), над котрим завжди шугають щурики, бо мостяться там унорах тисячами.
Цим проваллям стікають навесні польові води врічечку Грунь; а далі понад шляхом —Кирнасів ліс, обсіяний житамита пшеницями, і марева, марева —очі болять дивитися, як вониміняться. Український шлях. Інакше, здається, й не скажеш. А озирнешся назад —село в долині, як у тарелі, річка блищить синьопосеред верболозових низів, і туман уранці понад нею русло виписує…На Беєвій горі, достеменніше, з неї, й зачалисяперші рядки «Виру».Якось Григорій, коли ми зійшли на гору й довго дивилися на село,сказав: «Оце звідси, Григор’ яне, я початок «Виру» побачив. А докиназад додому дійшов,—уже й написалося».4 514 І прочитав по пам’ яті:«Село Троянівка гніздиться в долині. Напівніч від нього Беєва гора,покрита лісом, на південь —заткана маревом рівнина, по якій в’єтьсяполтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори,маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю. В центрі села тече річка здивною, мабуть, татарською назвою,—Ташань…»Прочитав він, як завжди, глухо, аж суворо наче, тоді додав:«Слова, слова… А насправді, глянь: краще, брате, краще, простонезбагненно прекрасно».І посумнішав, як завжди це з ним робилося —отак раптом,зненацька. Напевне, він відчував у ту мить вічну прикрість —нестачуслів, умовність понять, обмеженість людських уявлень перед лицемприроди, життя… Мене ж цей уривок буквально струснув. До тогомені здавалося, що я розумію прозу, читав у Горького навіть,що це —«необыкновенная кладка слов» і т. п., але тільки тоді, на горі, відчув їївнутрішнє життя, якщо можна так сказати. Вдруге я пережив щосьподібне, коли Григорій (це було вночі на шилівському мосту) прочитавмені, теж напам’ять, уривок із «Хаджі-Мурата»,—повільно, просто, безпритисків і театральщини:«…В холодный ноябрьский вечер Хаджи-Мурат въезжал вкурившийся душистым кизячным дымом чеченский немирнóй аул Махкет. Только что затихло напряженное пение муэдзина, и в чистом,горном воздухе, пропитанном запахом кизячного дыма, отчетливослышны были из-за мычания коров и блеяния овец, разбиравшихсяпо тесно, как соты, слепленным друг с другом саклям аула, гортанныезвуки спорящих мужских голосов и женские и детские голоса снизу отфонтана»…І надовго вмовк. Потім сказав, ніби подумав уголос:«Отак умів писати граф. Одним абзацом уїхав в аул».