Мені доводилося якось читати, що у «Вирі» панує стихія народногожиття. Це було написано з помітним негативним чи, сказати б,співчутливим відтінком, бо ж самепоняття «стихія» прив’язувалося доособливостей авторового обдарування. І мені пригадалося те, що нераз повторював Григорій: «Терпіть не можу книг, писаних начебто запідручником логіки Асмуса. Не твори, а нудьга. Немає прози.Стефаник, Тесленко, Чехов, Толстой так не писали. Правда, у Толстогоє логічні місця у «Війні і мирі» —роздуми пораненого Волконського на Аустерліцькому бойовищі, Платон Каратаєв… Запрограмованість,нудьга».На ті роки, коли Григорій учився в зіньківській десятирічці,припадають перші його поетичні спроби. Тим, хто не уник цьогозахоплення в юності чи навіть виріс потім у письменника, певно,відомо, як ставляться до «писателів» ближні, та ще в селі, де не те що 515 шила —шевського гвіздочки в мішку не сховаєш. На них позирають,як надиваків, з них часто-густо кепкують навіть рідні.Григорієві ж, можна сказати, пощастило. Коли в зіньківськійрайгазеті з’явився перший його вірш і хлопець прибіг із нею до Хтудулів, тато, радий, мов дитина, обережненько вирізав той віршикножицями й на долонях поніс його через усю хату до комода. То було «визнання», дарма що домашнє, але справжнє, непідробне! Хто знає:може, батько мріяв про це, ждав цього… І можна тільки уявити, якпочувався Григорій, коли втратив батька, а разом з ним і свогопершого цінувальника, натхненника.Можливо, трагедія, особиста, батькова, тому тільки й сталася, що,рядовий колгоспник і пильщик, він не схожий був на мужика або незовсім схожий. У кожному селі є така людина чи такі люди:напівмужик-напівінтелігент. Їх одразу видно, вони впадають в око.Тоді в тих, що пильнують «нрави», виникає питання: «Чому? А чинемає тут чогось такого?..»Спершу був жарт. Якось у неділю (не було навіть вихідних) донашої хати завітав військовий і, змірявши тата поглядом з голови доп’ят, сказав:«Що ж, Михайле Васильовичу, збирайтеся…»Тато зблід і сказав матері:«Лаштуй, Галю».Тоді військовий зареготав, спитав «Михайла Васильовича», чи дужевін злякався, і сказав:«Ні, ні. Поки що ні. Я зайшов, щоб ви поголили мене…»Батько, звичайно, поголив його і навіть ні разу не врізав, і навітьруки в нього, як згадує мама, не тремтіли, тільки довго був блідий.Шевченко писав якось, що Брюллов жодної лінії не дозволявсобі провести «б е з м о д е л і ». Мабуть, кожний серйознийписьменник теж не може написати справді художній твір без «моделі».Не писав без неї і Григорій Тютюнник. Спробував раз, коли заходивсянад романом про Західну Україну («Буг шумить»), побачив, що без «моделі» його гне на вже вторований шлях, до «Поднятой целины»,—іпокинув. У «Вирі» ж що не пейзаж, що не характер, що не репліка —то й Шилівка, по-художницьки, безумовно, осмислена й узагальнена —як образ цілого народу.
У «Вирі» життєва модель взяла гору над літературною. Це особливочітко видно, коли читаєш «Буг…».Є люди, яких не годуй хлібом, а дай порозводитися про «любов донароду». Вони завжди викликають нудьгу, а частіше —посмішку, бовідомо ж, що про любов мовчать. Мені не доводилося чути від Григорія й слова на цю тему. І разом з тим я ніколи не зустрічав 5 516 раніше людини, так самовіддано закоханої у свій народ, і такогознавця українського характеру —од дрібних деталей до найвищихузагальнень. (Йдеться, звичайно, не про «своє болото», «наймилішегніздо», а про почуття культурної людини. Григорій мав, кажучисловами Чехова, талант людяності. І вроджений, і вистражданий).Треба було бачити й чути, як він розповідав і показував своїх героїв із «Виру», як глибоко знав їх і як умів через деталь —репліку, міміку,жест —розпізнавати характер. Він, по суті, перевтілювався в них, якактор. «Це ж викінчений тип! —було його улюблене резюме.—Дядьконаш, Филимон —неперевершений майстер відтворювати характер,ліпити його з дрібниць, які ми навіть не помітили б. Він міг би бутигарним письменником, якби вважав папір і ручку кориснимвідкриттям…»Про кого б не розповідав Григорій —Павла Гречаного, Гната Реву,Охріма Горобця і т. д.,—він сам ставав Гнатом, Павлом, Охрімом.Здавалося б, дивно, що безліч деталей, які так лягають в образ того читого героя «Виру», лишилося поза сторінками роману. Григорій бувб а г а т и й на матеріал і саме тому не смакував його в творах, нерозписував.Найдужче ж він любив розповідати про того, хто став прообразом Павла Гречаного, і часто копіював його навіть у звичайній, «нелітературній» розмові.Жив по сусідству з Ївгою Федотівною її дядько, а Григоріївдвоюрідний дід Павло Йосипович Буденний, великий курець, добряк,вайло, мовчун і силач. Він копав колодязі, ями на кладовищі, колихтось умре, косив, молотив, одне слово, що йому веліли, те й робив.«Ти б мене, Їгорко, побрив»,—ні сіло ні впало скаже, бувало, черезтин Павло Йосипович, прозваний у селі Штавлом.Григорій, тоді ще парубочок, лагідний, завжди охочийприслужитися, до того ж бажаючи наслідувати тата, кидається дохати, виносить бритву, ослінчик, рушник, щоб волячу шию «клієнтову»обіпнути…«Сідайте, дядьку!» —й заходжується коло нього.Бритва тупа, як тріска. Що не проводе по дядьковій шиї, кровслідом так і юшить. А Штавло сидить і дрімає… Грицько сяк-такдоголить, якщо це слово можна вжити за такої ситуації, змиє кровхолодною колодязною водою, щоб якось її зупинити…«Вже, дядьку!»Аж тоді Павло прокидається, солодко всміхається спросоння йкаже:«А вжье жь і брьитва в тебе, Їгорію… Вогонь! Не брьиє, а як водоюзмива, ня-а-а…»Він не чув болю!517 Або поскладає на тин величезні руки, по-собачому покладе на нихпідборіддя і довго мовчки, пихкаючи цигаркою, водить очима за Григорієм, що вештається по двору. Тоді скаже, як волами повз двірпроїде:«Ня-а-а… Дай мені, синку… газети на цигарки».«Та я ж вам дав позавчора аж п’ять! —здивовано вигукне Григорій.—Де ж ви їх діли?»Щтавло мовчить, винувато кліпа очима й, коли вже його проханнязабуто —так довго він мовчить,—скаже:«Ті я вже скури_в, ня-а-а…»«Ото за два дні?!»«Так я ж зараз сторожую,—пояснить нескоро Павло.—А вночікурицця… як у жнива вода п’єцця: раз по раз…»Штавлові ж належить і пісня, яку Григорій під веселу руку співавпо-штавлівськи і називав «шилівським варіантом модернізму». Цюдивацьку пісню проспівав Штавло лише одного разу, коли ішов від Гузійчиного шинку-монопольки, і зосталася вона в пам’яті вдячнихшилівців:Йе-ех, чорнобрьива Гузійка-а…Далі Павло Йосипович, як завжди, довго мовчав, ловлячи йогамистежку й шукаючи другого рядка з підходящою римою. Але незнайшов і закінчив так:І чорнобрьиві… ня-а-а… пеньки!Це жартома.Справді ж, народні пісні Григорій глибоко шанував, знав їх безліч ісам умів гарно співати, маючи густий приємний баритон. «Нашанародна пісня,—казав,—як роман. Навіть побудову має епічну. І жодної легковажної!» Останньою тихою залюбленістю його була пісняпро журавку, яку ми співали не раз на шилівському мосту вчотирьох —Григорій, Федір Тютюнник, Володимир Вінниченко (Григорій любивцього веселого й розумного хлопця) та я.Ой, журавко, журавко,Чого крячеш щоранку?Ой як мені не крячать,Як так високо літать,Полечу я до саду До листочка припаду…По черзі виводили, по черзі брали «хтору», а в річці скидалисящуки, і світилася «одинока зоря над млинами» під хутірцем Лейбівкою…
Після того як не стало батька, доля розлучила нас із Григоріємна п’ятнадцять років: мене забрали з Шилівки в Донбас тітка йдядько, Григорій поступив до Харківського університету. Різні дороги,різні долі. Я знав, що в мене є брат,—знав і не більше. Те жсаме було,мабуть, і з Григорієм. Та й що могло бути спільного між нами безбатька? Голос одної крові? Він «породичав» нас пізніше, десь уп’ятдесят другому-третьому роках. Щоправда, ми інколи бачилися заці п’ятнадцять років, але про що могли говорити підліток і дорослалюдина?Пам’ять зберегла лише дрібні деталі. Ось ми, учні п’ятого класу,разом з усією школою, з усіма шилівцями стоїмо біля цементнихсхідців старенького сільбуду. Червоніють прапори, плачуть, сміютьсялюди. А на східцях попереду голови сільради, членів сільвиконкому таголів колгоспів виходить Григорій і виголошує промову. Він у довгійшинелі, затис в одній руці шапку з червоною партизанською стрічкоюнавкоси, а друга лежить на грудях у перев’язі. День Перемоги.Ось під шкільною стіною стоїть драбина, а на ній —Григорій.Вмочає щітку в цеберку і виводить білими літерами: «Ласкавопросимо, земляки-воїни!» Ждуть демобілізованих.1946 рік. Я штовхаюся в гурті ремісничників перед училищем,ждучи, поки нас «запустять» у їдальню, а на кам’янці посередцентральної вулиці зупиняється ЗІС і з кузова сплигує на брук Григорій. Довга чорна чуприна падає йому на обличчя й затуляє йогоаж до підборіддя. Не пам’ ятаю, знав я тоді чи ні, що Ігор Буденний,двадцятишестирічний мій брат, уже носить у легенях над серцемдвадцятиграмовий уламочок німецького снаряда…А ось Григорій сидить у хаті, куди нас із мамою прийнято «всусіди», бо своя згоріла. Якісь жінки повчають його, що треба їхати в Харків кінчати навчання, а не женитися на гарній бідовій татарці Фаії, що працює на молочарці, (її закинула в наше село війна). Ігорсердиться на жінок, щось заперечує їм, тоді обіймає мене за плечі йкаже: «Еге ж, братику?» Мені од того, що він каже «братику» йобіймав,—ніяк… Я не знаю, що «еге ж», проте одказую: «Угу…»От, здається, і все.Сходитися ми почали аж тоді, коли я служив на Далекому Сході.Туди прийшов мені перший лист од Григорія. Він писав, що ми братий повинні спілкуватися, не забувати один одного.Лист був зі Львова чи з Шилівки —не пам’ятаю. Я пишу«почалисходитися», бо відразу не зійшлися. Надто вже довго були чужі. А щемене мучило тоді жахливе недовір’ я до людей, до того, що вониможуть бути щирі. Піймати людину на нещирості було моєюхворобливою втіхою. Григорієві листи здавалися мені фальшивощирими. Чому він не помічав мене раніше, а тільки тепер, як уже я йсам не пропаду? —так думав.