Йому примарилося, що він лежить спиною в нудно-гарячому болоті й воносмокче, смокче його спину і поволі втягає в себе. Він закричав.Ворочався у закривавленій постелі й кричав, але в палату ніхто незаходив: усі, мовляв, кричать, потім затихають. Він став лаятисянайстрашнішими словами, й тоді увійшов лікар… Незабаром йогоперенесли в палату для живих… Але той болотяний сон-марення щедовгі роки мучив його, змушував одвертатися од чорних кольорів і ям.Другого дня ми побували в «Жовтні» й вирушили на Кам’янку-Бузьку. Автобуса не трапилося, то сіли в кузов грузовика. Серпеньтодівипав холодний, по-західному вологий, листя на деревахздавалося мені темнішим, ніж у нас на Полтавщині. Ми мерзли,горнулися один до одного і вкривали —я його куценькою полоюбушлата, він мене стареньким, поштопаним у кількох місцяхмакінтошем…У Кам’янці довелося побути разом недовго: Григорієві треба булоїхати на роботу в журнал, мені —поспішати в Донбас у школу, бонавчальний рік і так уже почався.Незабаром я одержав на дядькову адресу листа, в якому впершезгадувалося про роботу над «Виром»:«Чолом тобі, брате, і всім Хтудулам уклін земний! Сьогодні неділя, тоз неділею будьте здорові! Ти, Грицьку, мабуть, так зайнятий, що в тебене вистачає часу на листування. Вірю, бо в самого часу обмаль; та щелінь чортяча, як реп’ях, причепилася до чоловіка,аби її «шляк трафив»—ніяк не відірвеш. Хотів би, щоб ти з подробицями написав мені, як тигризеш цемент науки, де працюєш і чи вистачає тобі тих грошей хоч нацигарки. Ти, бестія, я тебе знаю, такий, що тобі хоч і трудно, то тількимурчиш сам собі. А типиши. Щоб я знав. Отак-то. В мене немає якихосьособливих змін та новин. Літературні справи топчуться на одному місці,розгублено озираються і кричать: «Пробі, рятуйте». А я, як дід Терешко,все онучі шукаю. З квартирою також іще не влаштувався як треба. Живу,мов циган: де шатро нап’яв, там і ночую. Робота як робота. Читаю,524 відписую. В кінці ставлю: «З пошаною» —аж язик набік від задоволення.Так треба. Служба… Ось тобі взірець поезії:Стоїть людина худорляваі дивиться на свій… гібрид…Це про Мічуріна. Одне слово, робота моя цікава, до душі мені. Іноді зтаких творів так насмієшся, що «кишка кишке —кукиш кажет».Мені цікаво, Грицьку, от що. Візьми ти, будь ласка, та заведи такийблокнот і записуй буквально все, що говоритиме наш славний Филимон Васильович. Особливо те, що стосується хроніки Шилівки. Все, що вінскаже. Бо це, брате, золотий пил, самоцвіти народного гумору, на якийнаше покоління вже не здатне. Тільки роби це так, щоб він не помічав,бо йому буде ніяково і, може, неприємно. З розумомроби, а не в лоб. А тоді оті всі записи мені переправиш. Фіксуй окремі влучні, цікавісловечка, на які так багата його мова. Бо задумав я, брате, писати про Шилівку або повість, або романяку цілого. Це поки тобі лишепризнаюся.Тепер тобі порада: не порахуйся з часом, знайди журнал «Октябрь»(9, 10 номери 1955 р.), там є прекрасна річ К. Паустовського «Золотаяроза», і прочитай його уважно. Знайдеш там багато цікавого для себе.Можеш навіть виписати окремі думки. Це річ незвичайна по силі думок іпрекрасною мовою.Оце поки що і все. Порося заболіло, гуркає та гуркає, а годувати немаяким чортом. Корову купувати не хочу. Бо з мене такий господар, щохіба ножицями в тарілку січку різатиму. Картопля вродила, як овечібубурішки. Півня на горищі закрили, а він співає як скажений. На Жовтневі заріжемо к лихій годині. Яйця на базарі по 7 крб. десяток.Макінтош порвався…
Леся миє підлогу в кухні і так шкребе щіткою, щоаж мені ноги холонуть. Радісно співає «Карії очі», а що мені з тих очей,коли й на пиво немає?..Привіт усім домочадцям.Колезький регістратор і статський совєтнік Тютюнниковський.30.Х.1956р.)»Звичайно ж, ніяких поросят, півнів, корів не було. Тоімпровізація… Взагалі більшість листів, писаних Тютюнником,—своєрідні гумористичні оповіданки, за якими часто-густо крилосянелегке його життя і в першу чергу —літературне.Відомо, що Григорій почав писати ще до війни. А читачі взналийого й, наважуся сказати, полюбили чи оцінили тільки після появипершої частини «Виру».525 Справа тут не тільки в тому, що Тютюнник не міг себе знайти —хоч за роботою та операціями й це нелегко було зробити. Річ у тому.,що те, чим боліла його душа, ота його «головна книга», яка частолишається так і не написаною, не узгоджувалася з загальнимнапрямком тогочасної літератури. Носити її в собі, певна річ,нелегко… То не модна схемка, не сюжетик, а цілий народ, ціла епоха!Тютюнник носив у собі свій «Мир». Він, може, так і пішов би з ним ізжиття, коли б нашій літературі свого часу не відкрилися нові обрії.Товариші Григорія дивувалися потім, як швидко він виріс на їхніхочах, не маючи гадки, що Тютюнник просто розкрився, вільнодихнув, відчув можливість узятися за те, що міг і пристрасно бажавздійснити. І в той же час:«Дорогий та рідний брате мій Грецьку!…Настрій мій не зовсім веселий. Передчуття такі, що повість у Москві навряд чи вийде. Потрапив я якраз під реорганізацію МТС, такщо —кричи рятуйте. Адже цього в повісті немає. Тому вона вже «несовременна». Помилуй боже, я ж не член уряду! Звідки я міг знати протаке міроприємство?.. Взяться за детективи? Вони тепер у моді.Міщанство за них б’ється…Роман рухається помаленьку, але… я за нього уже потерпаю. Незнаю, що з ним буде. Так що діла мої неважні і темні, як ніч. Іноді явпадаю в такий розпач, що хочеться все кинути й вить вовком… Але яне втрачаю духу і пишу… Чого я не зав. птахокомбінатом, аписьменник?.. Оскільки мені до зарізу треба грошей, то я, мабуть,накинуся на нариси й оповідання, хоч так тяжко відриватися відроману.Міцно тисну руку.Григорій Тютюнник —старший.9 квітня 58 року».Це єдиний лист, у якому Тютюнник —стомлений. І сказав про це.В інших він, як завжди, бадьорий, про себе пише в двох словах, а то —жарти, турбота про інших або зарисовки з натури.Всі ті роки я жив в оточенні, в якому розмовляли по-російськи, іпочинав писати російською мовою. Тому брат, відповідаючи на моїлисти, теж писав по-російськи.7. VIII. 1957 р.«Гришенька!Говорят: нет худа без добра… Так и это: я не мог отослать письма,написанного тебе еще 4 августа, и не отослал его, по всей вероятности,526 потому, что все эти дни, как и ты, зверски работаю; встаю из-за стола втаком состоянии, что если бы кто меня спросил внезапно: «Как вашафамилия?» — я с минуту немог бы ответить на этот вопрос; то есть япросто забыл отослать его. Но это к лучшему. Сегодня получил от тебяписьмецо, которое ждал с волнением и, прочитав его, остался весьмадоволен. Молодец, дуй дальше. (Тоді я складав екзамени вуніверситет.— Г. Т.). Впрочем, я знал уже немножко раньше, что сдиктантом у тебя дело не плохо, потому что видел тебя во снечистенького, свеженького, молоденького, в беленькой, хорошоотглаженной матросочке и брючках, всего белого, как облако в штанах.Вот и не верь снам. Пошел к маме, она говорит, что плакала за тобой восне. Тоже хорошо: к радости. Ну, хватит. А то расхвастался, каксибирская девка.Страшно беспокоит меня твой финансовый вопрос, ты напиши мнепрямо, сколько осталось у тебя денег и на сколько хватит; должны жемне, черт возьми, на днях выслать деньги, и я сразу же бабахну их тебе,так приблизительно в сумме 200 рублей.Скоро приезжает жена и сынок. Вот все новости.
Сейчас обедаю ибегу на почту бросить письма, а потом попру на Прутиловку (кутоксела.—Г. Т.) читать маме твое послание. Сегодня среда. Возле клубабудетсованье ног, потом будет демонстрироваться кино, а Медышин Сергей будет под клубом петь во все горло, конечно, «Гей, ви, хлопці-риболовці». Выйдет Їгор (кіномеханік.— Г. Т.), станет упрашивать,потом сядут на мотоцикл и укатят в буфет.Ну, еще раз —крепись. Желаю ковать железо могучей рукойдокрасна. Твой брат Григорий».27. XI. 57 р.«Здравствуй, Гриша!У меня радостное событие: получил от тебя три письма в один день.Однако радость моя омрачилась, как только я вскрыл письма.Оказывается, ты был болен, ая, свинья, злился на тебя и пророчил, чтоты за что-то сердишься на меня. Я не буду спрашивать, как тыумудрился заболеть вирусняком; это пошесть, им болеют все. Но воткак ты схватил воспаление —это вопрос. Не выпил ли ты, старина,холодного пива или воды, не постоял ли с какой-нибудь стильнойдевочкой после танцев в холодном коридоре или, может, ты плохо одетвообще? Как бы то ни было, но теперь уже первопричина роли неиграет, хотя может сыграть свою роль как назидание. Ты, Гриша,пойми, что если отец дал тебе железное здоровье, то транжирить егонечего, нужно его беречь. О, ты еще не знаешь, что значит не иметь 527 здоровья, ты, пожалуйста, но ухмыляйся. Ведь знаю: ты сейчас гогочешьот моих проповедей, каналья, а я тобі щеразкажу: береги себя, ибо тыдолжнепонять, что то, что тебе больно, больно и мне… Думаю, что,если ему там хуже стало, а вдруг он снова болен, а вдруг осложненияпойдут. Ить это вообрази: пять кило с плеч. Ты, брат, с этим не шути.Поэтому слушай, что я тебе буду говорить, и поклянись исполнить. Негогочи! С тобой говорят серьезно.1. Купи себе бутылку рыбьего жира и пей три раза в день постоловой ложке.2. Перестань курить. Ибо если ты будешь курить так же, как доболезни,—будет худо. Остаточные явления от воспаления, безусловно,влегких существуют, и ты наделаешь беды. Не покури хотя бы снеделю, пока очистятся легкие. Ах, как хорошо ты себя почувствуешь.У тебя значительно повысится трудоспособность, ведь усталость, накоторую ты жалуешься, не от слабости организма, а от никотина,которым ты отравляешься в страшных дозах; у тебя повысится память;не бросишь курить —он съест ее.3. Делай по утрам зарядку на вдохи и выдохи, фильтруй легкие,дабы не было остаточных явлений.4. Проверься несколько раз на рентгене.Это я говорю тебе потому, что мы, Хтудулы, варвары к своемуздоровью. В следующем письме пиши, как выполняешь.Да, хорошо питайся. Пусть мать, если ресурсы позволяют,подбросит тебе жиров посылкой. На науку нажимай, но не до одури.Ведь я тебя знаю. Ты такую программу-максимум в своем письмеотметил, что загнуться можно «к лихій годині».Рассказ твой о дяде мне очень понравился: узнаю дядю; он у наснежный и чуткий в душе, только внешне грубоват, так ведь мы всетакие. Знаешь, Гриша, я вспоминаю, какой нежный, до глупостидоверчив и наивен был я в юности и как люди не умели ценить во мнеэтой черты, даже насмехались надо мной; теперь я закрылся на люк ивыпускаю чувства к людям через клапан нежности осторожно, по тому,кому сколько следует; одному не жалею: литературе. Роман мой,Гришуха, движется. Уже имею 500 печатных на машинке страниц. Это —20 печатных листов. А еще первая часть не окончена. Думаю, к веснеодолею. Понимаешь, испытываю затруднения в недостаткефактического материала для общественно-политической линии;интимная, бытовая идет хорошо. Ведь я описываю жизнь села довойны. В Шиловке собрал часть, но мало. Да и то: у кого соберешь?Ведь ты наших шиловских гушаков знаешь. С ним пока разговоришься,два раза в Артилярщину сходить можно. Спрашиваю как-то Брынчука: «Ну, как же вы жили до войны? Какая, по-вашему, разница междудовоенной жизнью и теперешней?» Он почесал затылок, насунул наглаза «картуз», высунул кисет, закурил, молчал полчаса, а потом,вместо ответа на мой вопрос, спрашивает: «А тобі навіщо воно нужне?»—«Так,—говорю,—вспомнить интересно». Он ещо молчал с полчаса, апотом: «Що ж до війни? Тоді все на коровах, а тепер —на тракторах».Вот тебе и поговорили. Мне такой ответ ничего но дает. Мне нужнознать экономику ведения хозяйства, агрономию, фермы и пр.