Жив він тоді в двоквартирному будиночку по Шевченка, 13, надругому поверсі. Був цей поверх схожий чимось на мансарду о двохневеликих кімнатах та з комірчинами по боках. У кімнатах вітрянимизимовими днинами стояла холоднеча і, чи то мені тепер видається, читак воно й насправді було, усе там рипіло: східці дерев’яні вузенькі,що вели на другий поверх, підлога, навіть комірчини… З меблівнайдужче впомку великий розтовчений диван, обтягнутий червонимоксамитом, коли б чи не дореволюційного ткання, та велике дзеркалоз жовтими плямами по краях.Адже Григорій приїхав до Кам’янки-Бузької, за його словами,маючи лише старенький чемодан з книгами та єдиний, місцями вжепозашиваний костюм. До того ж учителювати йому довелося недовгочерез рану та операції, літературні справи з тієї ж причини ледьпосувалися, а пенсія становила мізерну суму —тридцять карбованцівна місяць. Після виходу роману можна було б, розуміється, придбати 7 538 іншу меблю, але Григорій сподівався незабаром одержати квартиру у Львові, тому в мансарді все лишалося так, як за скрутних часів.Працював Григорій за невеличким хитким столиком у спальні. Тут-таки висів портрет М. Шолохова за робочим столом і з ручкою впальцях. Якось, помітивши, що я розглядаю портрет, Григорій сказав:«О, то мудрий вьошенець. Великий знавець свого народу».Мова перекладу в багатьох місцях не задовольняла Григорія, і вінпрацював над ним з ранку до вечора, переробляючи заново цілісторінки, шукаючи відповідники до окремих слів та ідіом, і гукав меніз спальні на кухню, щоб шукав і я. Але частіше обходився сам, або задопомогою словників, або пригадував прозові чи поетичні тексти зросійської класики, яких знав напам’ять чимало.Опівдні ми сідали снідати й обідати заразом, і Григорій на всі бокивихваляв мої кулінарські здібності, обіймав за плечі й ніжно вмовлявкинути філологію та перейти на шеф-кухарі… Або обіцяв лагідненько:«Я тобі, братику, за такий смачний обід завтра кльош такнапрасую, що як муха вдариться з льоту об складку, то й головурозсіче. Ось побачиш!»До речі, кинути філологію він радив мені не тільки жартома, а йцілком серйозно кілька разів. «Чого б тобі не стати істориком аболікарем? Прекрасна професія —лікар». Це слово —лікар —вимовлялося з якоюсь особливо благородною інтонацією. Він і самнепогано знався на медицині, міг вести цілком професійну розмову злікарями, і один з них, наш земляк, шилівець, якось запитав у ньогоздивовано: «Звідки в літератора таке знання медицини?!» Теорія іп р а к т и к а —великеє діло» —напівжартома, але з сумом в очахсказав Григорій. Адже він вилежав у госпіталях не місяць і не два…По обіді ми йшли на прогулянку —або до саду шукати опалі пізніяблука в листі під снігом,або в старий чудовий парк недалеко відбудиночка (Григорій казав, що в тому парку народився не один розділ «Виру»), або на леваду, до Бугу, який чорнів згори звивистою смугою —ще не замерз. Та найлюбішими нам були вечори, коли ми гомонілив мансарді, не вмикаючи світла, притулившись спинами до теплогокахляного комина, в якому затишно, по-сільському, потріскувалидрова, а по стінах шастали червоні відблиски од полум’я.А, бувало, Григорій раптом запропонує весело: —Знаєш що, давайпроведемо збори з Кольвахом! Ти —Кольвах, я —представник. І починалося.Я йшов до дверей, підпирав плечем одвірок, розстібав рукависорочки й зашиляв у них руки, мовби вони мерзнуть —так дід Кольвах завжди слухав збори в колгоспній конторі. А Григорій клав настіл стос книжок, хапався за нього з обох боків, як за трибуну, іурочисто прорікав:539 «Дорогі товариші! Наш робочий клас і трудова інтелігенція звеличезним ентузіазмом»…Далі йшла імпровізована промова. Мені, «Кольвахові», слід булослухати її, дивлячись у підлогу, покивувати головою і весь часмудрацько посміхатися самому собі.«А у нас що? —розпалювався «доповідач».—А у нас ні одногосправного воза, двигун і досі в МТС на ремонті, у молотарці пурхаютьгоробці, як у драній клуні, понімаєш, а на молочарці систематичнокрадеться обрат, замість того, щоб іти в корито свиням!..» —У конторігнітюча тиша, всі слухають похнюпивши голови, і раптом, колидоповідач зробить паузу, «Кольвах» од дверей, не піднімаючи голови йне виймаючи рук із рукавів, спитає:«От ви, товаришок, сказали: робочий клас, трудова інтелігенція… А хто ж ми такі?»Тут доповідач мусить якийсь час ошелешено дивитися на «Кольваха» —у Григорія це виходило неповторно: опуклі очі йогонерухомо втуплювалися в «старого» і пронизували його наскрізь довго,довго —і нарешті повільно так, з наголосом:«А ви, дєдушка,—селяни!»«А-а… селяни, та й годі…—якомога скептичніше казав «Кольвах»,кивав головою і мудрацько посміхався сам собі, не одриваючи очей одпідлоги.—Чуєш, селяни… Так-так…»Потім ми мінялися ролями. Причому роль Кольваха залишаласятакою ж, а доповідь повторювати заборонялося: імпровізуй!..В один з таких вечорів я й наважився сказати Григорієві, що хотівби прочитати йому своє оповідання. Я знав, що він не охочий вестивузько-літературні, професійні розмови, принаймні зі мною, і не разказав: «Сам, сам докопуйся до свого джерела. Творчість діло таке: тутніхто нікого не навчить. Флобер учив Мопассана? Ні й ні! Він тількипідтримував у ньому бажання писати і то досить скептично. Так що —сам пнися. Тобі ж на користь буде».Крім того, мені не забулася одна прикра розмова, що пригнічуємене й досі —така безтактна вона була з мого боку.Сталося це в Шилівці, невдовзі після того, як журнал «Жовтень»опублікував першу частину «Виру». Григорій приїхав до мами навідпочинок, я —на канікули. В перший же день ми зустрілисясмерком на мосту, по дорозі один до одного. Йому, звісно, хотілосяпочути моє, бодай незріле, слово про роман, і він по якомусь часіспитав:«Як тобі мій «Вир»?»Я похвалив —і похвалив щиро, але вийшло це в мене мимохідь,біжка, як щось саме собою зрозуміле. Так лоша тицьнеться губами вшию лошиці-мами і знову вскоки та вбрики по лугу… За хвилину я 540 вже виповідав йому своє захоплення Ремарком, якого саме прочитав:здається, то була«Тріумфальна арка». А на додачу ще й вигукнув:«Отак треба писати!»«Всім?» —байдужим голосом глухо спитав Григорій.«Всім! —сказав я гаряче,—Особливо українцям, бо в нас непишуть, а розмальовують. А де психологізм? Де інтелект?»Григорій довго мовчав, так довго, що я встиг обидитися на ту йогомовчанку й хотів уже «гордо піти», як він сказав:«Ремарка я теж читав, і шаную його…
Може, к о м у с ь (він такдобре натис на «комусь») навіть хотілося б полоскотати нервиінтелігентній публіці, дати її інтелектукалорійну поживу…—Тут вінзробив довгу паузу.—Тільки хто ж буде писати для оцих людей? —ікивнув на село.—Для них і про них. Ремарк?»Того вечора ми ще довго ходили селом, розмовляли про всякувсячину, але по його голосу, інтонаціях, дещо холоднуватих,відчужених, я зрозумів, що зробив дурницю…На мою пропозицію прочитати оповідання Григорій невдоволено,як мені здалося, глянув скоса своїми чорними, як графіт, зіницями йсказав:—Якщо ти вважаєш, що воно вдалося, давай, а якщо ні —переробляй, доки вдасться, або кинь і заходжуйся коло іншого.Напівфабрикатів не читай.Я сказав, що не знаю, вдалося воно чи ні, але набридло, остогидлотак, що я, мабуть, його викину.—О! Тоді давай,—враз пожвавішав Григорій.—Раз набридло,значить там щось є!Я витяг з-під покривала на дивані захований там свій гіркий опис іналагодився читати: одкашлювався, мацав сторінки, почуваючи себе,як сільський допризовник перед військкоматівською медкомісією.Але Григорій, на моє щастя, сказав:—Ні, ні, я на слух не беру. Сам прочитаю.—Забрав з моїх рукпожмаковані аркуші й пішов до спальні, причинивши за собою двері.За ті півгодини, доки він читав, я пережив два гострих бажання:одне —діждатися вироку, друге —втекти. Але ж як утечеш: приїхавпо-студентськи, маючи гроші тільки в один кінець.Аж ось двері спальні рвучко розчинилися і в них став Григорій.—Є! —вигукнув він гучним баритоном і потряс над головоюпаперами. Потім сказав спокійно-діловито: —Сідай за стіл, будемопрацювати. Оберєжненько так, ніжнесенько, щоб зводою невихлюпнути й рибину.Ми зсунули стільці, притулилися голова до голови, і Григорійпрочитав перше речення.—Так?541 —А як без оцього слова? —Кресь олівцем —І речення одразузазвучало по-новому, так, як я й хотів би його написати, та не зумів.—Аоце навіщо? Отуто крапочку давай поставимо. Давай? От так.Тепер читай!Він збуджено сапав у мене над вухом, лоскотав щоку звислоючуприною і воркотав баском:—Тепереньки, як казала баба Вушкалка, оце речення читай. Щотут зайве? Оце? Пр-ра-авильно, Хтудулячко ти мій дорогий. Далі.—Стривай,—сказав я, коли вже змокрів, хоч у кімнаті було такипрохолодно.—Ти скажи про загальне враження. А так длубатися вкожному реченні —зненавидіти можна.—Е, хлопчику мій малий, оце тобі й є чорна письменницькаробота, катувальниця наша і радість. В реченні —все. Загальневраження починається із слова, речення, навіть розділових знаків.Якщо ти зайвим чи недописаним словом скалічив речення —тискалічив і настрій твору, а разом з ним —загальне враження. Так що —вперед, не огинайся.До півночі оповідання було прочитано. По реченню. Ми встали з-застолу радісні, схвильовані, як розгарячені коні, ходили один за однимкругом столу, і Григорій гув натхненним баском:—Молодий Чехов писав Григоровичу, старому патріарху, щонамагається не потратити на оповідання дорогих йому образів ідеталей, береже їх для чогось іншого. І каявся. Правильно. Писатитреба так, наче пишеш останню свою річ у житті. Викладайся весь:слово, настрій, образ —все віддай, що виплекав. Настрій у тебе є.Треба працювавти над словом і образом —новим, об’ємним, точним.Пам’ятаєш у Гоголя, в ремарці до «Ревізора»: «Ляпкин-Тяпкин, судья,человек, прочитавший пять-шесть книг, потому нескольковольнодумен». Одне речення, а який образ! Це вже цілий тип!«Несколько вольнодумен»… Після п’яти книг!..І ще. От ти пишеш по-російськи… Ну, що ж, як воно вже таксклалося, пиши, Тільки знай, братику, мова —душа народу. Як же типисатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу нечерез їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик іпотупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тодізгадаєш мене!.. —І закінчив по довгій мовчанці: —Так що шукай,Параско, онучі, дорога далека, сказав би наш милий дядько Филимон.За сим і віддамося об’ятіям Морфом. Лягай відпочинь, бо я тебесьогодні, мниться, трохи давнув…А другого дня стався випадок, який і досі стоїть у мене ввіччю іболить.Погода зранку була пречудова: білів сніг у далеч, за чорний Буг,сяяло сонце, омела на деревах —як гайворонячі гнізда, а тиша стояласвята. Ми вирішили, що сидіти в такий ранок у хаті гріх, позичили у 542 школі лижви й рушили садом на леваду. Попереду був крутоярець, і Григорій по-хлоп’ячому весело, аж зухвало вигукнув:—Ну, моряк, держи свій кльош, зараз атакуєм отой трамплін!Стали поруч, зіпершись на палиці, прикинули.—Не боїшся? —вже серйозно спитав Григорій.Я одказав, що на Далекому Сході спускався з сопок, хоч це було йдавненько.—Тоді —вперед!Я відштовхнувся перший. Летів метрів чотири в повітрі,широкорозкинувши руки, потім приземлився на одну лижву, та ще й ліву, аправа задерлася ніском угору. «Зараз упаду»,—подумалося, і в цей часпочув, як позаду стукнулися лижва об лижву, клацнули палиці…Коли я підвівся —таки не витримав на одній нозі —й оглянувся,то побачив, що Григорій стоїть похитуючись, окруґло розкинувшируки, чуприна в снігу і з-під неї —Очі… Я подумав, що він жартує.Таку позу —голову вперед, руки (а вони в нього були, як у тата, дужі,могутні) розведені, як у борця —він прибирав тоді, коли вдавав Тараса Бульбу:«Ану лишень підійди, синку!»І я засміявся. З його пози, снігу в чуприні, з того, як зухвало микинулися брати трамплін, а тепер отак острамилися.Коли підібрав лижви й підійшов до Григорія, він уже тримавсяобома руками за груди, і в очах його було стільки чорного болю йстраждання, що мені, здається, до хрускоту стисло горло… Він упавгрудьми.Я підхопив його й свої лижі на плече і хотів узяти його під руку, алевін прохрипів ледь чутно:—Нічого, нічого, я сам,—і, ледве пересуваючи ноги, рушив досадка.Потім до нього повернувся голос, і він все казав мені через паузи:—Ти йди, йди… А я помаленьку собі… Ти… злякався за мене? Йди,йди… Я якось помаленьку доб’ юся…То була передостання його зима.Щоліта Григорій приїздив у Шилівку на відпочинок, хоч відпочинокто був дещо умовний —у селі йому, либонь, найкраще працювалося,надто під осінь, коли його товариші роз’їжджалися після відпустки.Тоді він сідав за машинку й виконував намічену «норму». Не завжди,звичайно, виконував. Він не був педантичний ні в чому.Стало вже своєрідним штампом писати, згадуючи про Тютюнника,що він любив брати машинку в ліс, ставити її там на пеньок іпрацювати над романом. Це —«поетичне перебільшення». Ліс од Шилівки не дуже близько, поки дійдеш до нього, та ще з машинкою,543 папером, харчами,—то й писати перехочеться. Було це, може, разівзо два; ходив, а от чи писалося —не знаю. Здебільшого Григорійпрацював дома, за хатою, в холодку, де росла бузина й затуляла йогоод людей, що проходили вуличкою, або в хліві, де лежало паливо ймостилися ластівки.Одного разу я прийшов до нього раніше, ніж ми домовилися, іпочув, що в хліві клаца машинка. Я ліг у дворі на спориші і ставждати, поки він закінчить роботу. Друкував він повільно,з довгимипаузами, потім зовсім знишк.