Я тихо підійшов до хліва й зазирнув міждверима й одвірком: Григорій сидів на пеньочку й дивився кудисьугору, всміхаючись сам до себе, а в машинці стриміла недодрукованасторінка. Я повернувся назад, але він побачивмене й гукнув:—Заходь. Я вже наклацав. Дивись, оно які ротаті сидять.Я поглянув угору. Там над дверима було ластів’яче гніздо,гарненько припасоване до ощепу, а з нього визирало п’ятеро ластів’ ят.—Зараз прилетить їхній тато чи мама й буде годувать отогокрайнього зліва,—сказав Григорій.—А звідки ти знаєш, що саме його?—Бо вони їх по черзі годують. І ні разу ще не помилились. Я примітив.Незабаром прилетіла ластівка, пташенята завовтузилися вгніздечку й потяглися до неї роззявленими дзьобиками, але вонапогодувала крайнього.—О, бачив? —зрадів Григорій.—Я ж казав. У них, брат,дисципліна…Одягався Григорій у селі по-домашньому, щоб можна було й замашинкою посидіть, а як треба, то й по господарству щось зробити.Ївга Федотівна частенько докоряла йому несердито:—Ти б, Горю, хоч одягся як слід, а то таке хтозна й що. Люди онпонаїжджають, та щодня, дивись, і в новенькому чомусь, і вновенькому.—То ж люди,—відказував Григорій (тут він прикидався простакомі вів далі голосом діда Федота).—А я, собственно говоря, хто? Бідний «спісователь», як кажуть чехи, ня-а-а… До того ж л ю д и приїхали вгості, а я додому.—Брав спінінг і йшов до річки у стоптанихчеревиках та вилинялому спортивному костюмі.Він любив полювати за щуками. І був невтомний. Ловиться, неловиться, а він кидає блешню, доки одірве її, зачепивши за корч, абощось піймає.Якось ми вирушили до річки вдвох. Назустріч трапився відомийшилівський рибалка й сказав:—Сьогодні, хлопці, діла не буде. Сонячно. Пече…—Буде,—вигукнув Григорій, потрясаючи спінінгом.—У нас осьоблешня така, що за нею й мертва щука поженеться.544 —Ну, дивіцця,—мляво кинув рибалка й пішов собі.Річка справді була як мертва. Парило так, що навіть жабенятасиділи нерухомо в калюжах поміж купинами. При заході сонця сталопрохолодніше. А Григорій усе шморгав та й шморгав спінінгом.Врешті заморився, скрививсь і пробурчав:—Може, й правду рік отой мухомор, що не буде діла. Сказав:слухай розумних людей. А ми, можна сказать, пішли проти народу…І в цей момент учепилася щука, жилку повело вбік, рипнуловудлище —підсік.—Є!!!Щука підкидалась уже на березі в рідкому мулку, коли мипобачили, що зачепилась вона слабо і зараз одірветься. Я кинувся донеї, упав навколішки і накрив руками, а Григорій зопалу ще разсмикнув вудлище, і гачки вп’ялися мені в долоню…Коли щуку нанизали на ключку з верболозу, а кров на руцізупинили листочком подорожника, Григорій став утішати мене:—Нічого, братику, за кров, пролиту через неї,—нашу хтудулівськукров! —ми її засмажимо. Тиз’їси серединку, а я, як винуватець,жуватиму хвіст і голову! —По дорозі додому він раптом вигукнув: —От бач, а той пророк казав, що не впіймаєм. Оце тобі й слухай людей!Іншим разом ми возили дерево на хату. З лугу витягали вільхи насухе мотузкою, учепившись за неї усім гуртом, а там клали на віз іволами правили в село. Григорій, скільки його не відмовляли, закачавхолоші і теж погрузився за нами в луг. Залигали вільху, стализрушувати в місця, вигукуючи всі: «Раз-два»… Григорій смикнув раз,Удруге… Тоді ухопився рукою за спину, зблід і одійшов убік. Усі мистали, кинули вірьовку й мовчали. А дядько Филимон Васильович (вінсаме приїхав у відпустку з Донбасу) розсердився й сказав: «Іди,Григоре, до биків. Тобі ж казали, не треба». Григорій винуватовсміхнувся і побрів, покашлюючи.Коли ми притягли вільху до воза, він уже стояв коло волів і щосьзаписував. Чоловіки сіли перекурити, а Григорій кликнув мене йсказав, кивнувши на волів: —Дивись…Воли ремиґали, а вітерець зривав із їхніх губ слину, і вонатоненькими нитями летіла за ним понад травою. Григорій витяг ізкишені записничок і прочитав: «Слина з бичачої губи летить, завітром, як осіння павутина»,—правда ж, добре?»Ця деталь, виписана точніше, зустрічалася мені потім, як і багатоінших, знайомих уже, у «Вирі».Часто запитують, як мислив собі Тютюнник закінчити «Вир», якоюмала бути третя книга, яка доля чекала на того чи іншого героя і т. п.Відповісти на це питання й авторові було б важко, бо навіть те, щодобре продумане наперед, часом ламається, відкидається геть абоміняє русло уже в процесі писання. «Не туди повернуло, куди 545 думалося,—казав інколи Григорій.—Але це добре, це означає, щогерої мої живі, не слухають мене, а йдуть, куди їм треба». Чи були щеякісь задуми у Григорія, крім «Виру»? Безумовно. І не один. Адже він,по суті, лише почав своє літературне життя.«…За роман ще не брався,—писав він мені в одному з листів,—після Шилівки. Руки вже сверблять, біси щипають за боки ізловтішаються, що я їх не можу прогнати, так що в недалекомумайбутньому засяду. В голові крутиться сюжет для нової повісті, ах,як мені хочеться взятися за неї, який матеріал, скільки в серціпочуттів, а в голові думок, та от… роман, треба писати роман, аповість убік, потім, пізніше. А в ній така природа,цікаві люди (ужеокреслив гарненько п’ять фізіономій) і почуттів, скільки почуттів… І місяць, і грози степові, і річка, і оіпішнянські гончарі, і гм… гм… горелюдсько… Так. От як…»Восени 1960 року помер наш мудрий, веселий і добрий дядько Филимон Васильович. Григорій не зміг приїхати на похорон: вінзахворів. Не стало дядька —і ми відчули себе осиротілими… Поняттяроду ніколи не було для нас формальним.Рівно через одинадцять місяців я одержав від Григорія такоголиста:«Грицьку! Було б дуже добре, якби ти приїхав до Харкова,влаштувався з житлом, «замельдувався» в деканаті та й повернувся в Шилівку ще на тиждень. Вигадай що завгодно, аби вирватись…Григорій Тютюнник.25.VIII.1961 року».Через годину того ж дня я дістав телеграму: Григорій помер… Настолі в його кімнаті лишилася рівненько складена в потертій папцідруга частина роману «Вир».Мудрий скарбничий —пам’ять людська. Вона зберігає часомзвичайні собі, нічим непримітні з першого погляду бувальщини, начезнає: настане у житті людини такий час, а може, така мить, що вониоживуть знову, осяються промінням почуттів і винагородять їїпоезією, ім’я якій —спогад.Спасибі ж тим, хто дарує нам щастя добрих спогадів….Тоді ми вмовилися не розлучатися до світанку і зустріти зорюпосеред мосту, де не раз простоювали, злігши грудьми на перила, досамої півночі. Потім прощалися і Григорій казав: «Ходімо вже,Грицьку, проведу тебе до кінця мосту, та й по домівках».У кінці мосту знову прощалися, і вже я казав йому:«Ходімо ж, тепер проведу і я тебе до кінця мосту».546 І так, бувало, довгенько проводжаємося. Тоді засміємося зі своїхвитівок і почимчикуємо у протилежні від мосту боки: він до своєїхати, я до своєї.А то сказали собі: стоятимемо до ранку, поки люди в селізаворушаться. Тихо було, тепло, зорі світили. Над річкою здійнявсятуманець, парило од води, пригрітої за день, бо річка мала, мілка,напивається сонцем до самого дна —аж мул теплий.Село вже давно спало. Дудукав деркач у лузі —без нього літня нічна Ташані як і не ніч, а просто пітьма. Очерет мовчав.
Риба нескидалася. І все ж у річці час від часу щось плюскалося. Далекочорніли соснові бори —одиyколо млина під хутором Лейбівкою,Другий коло Дубини —лугового закутка. А Байрак, лісок невеликийна Беєвій горі, тільки вгадувався, якмарево.Ми розкошували мовчки й курили. Цигарку за цигаркою. Бокурилося і мовчалося. Звечора находились: Григорій водив мене понадрічкою —із сиво-зеленими капустами в березі, головатими талистатими соняшниками, розкішними кущами кропу та густющимпомідорячим огудинням, що виганяє вгору вище колін, а помідориродить дрібні та пізні,—водив і розказував, з яких місць писавкартини й епізоди у «Вирі».—Отут Орися прала,—став біля осокора, що вийшов корінням ізземлі побіля стовбура і гріє його на сонці.—На тому корінні, при самійводі, лежала широка вербова дошка —кладка. А он там, під тимбоком, топився у вирі Тимко. Колись тут, кажуть, заворіть була іглибочина. Тепер немає… А оцією стежкою Оксен до колгоспу ходив.Тільки я її повернув трохи, як писав…Тепер, стоячи на мосту, над туманом, у теплі, що ним дихала Ташань, і тиші, бачив я і те горбате осокоряче коріння —звичайнісіньке собі коріння, місцями обчовгане чобітьми, місцямизеленкувате од моху; бачив кладку —непоказну, тріснуту з одногокінця вербову дошку; і стежку бачив у старому жилаволистомуподорожнику та притоптаному батожаччі гарбузиння, що виповзалона неї грітися… Скільки у нас на Україні тих кладок, дикуватихстежок, осокорів, скільки маленьких річечок, що ніби й не тече в нихвода, а спить… А скільки старих печищ, вирв на місці колишніх хат,що полетіли у війну в небо, як от наша, вирвані з корінням, і ростутьтепер на місці колишніх порогів, через які нас уперше в життіпересаджували мама і тато, виводячи надвір, на білий світ без вікон,бур’ яни або скалічені вибухами у зародку вербички, що так і нерозрослися, лишень викидають щовесни усе нові й нові пагони…А скільки у нас на Україні Оксенів, Орись, Тимків, Гречаних,Дорошів…І все те, і всі вони бачені, знані. Але не всі відкриті, не всівиростають у честь, поезію і славу народу. Бо щоб вирости їм у поему краси, поему щастя і горя, радості і смутку, треба, щоб почалися вониз серця доброго, люблячого, самовідданого… Мало —бачити. Мало —розуміти. Треба любить.Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові.