Григір Тютюнник - Облога (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.docx)Tyutyunnik_grigir_obloga.docx107 Кб3040
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2)Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2258 Кб2406
Понуривши голову, конячина тюпала степом, провалюючись у снігледь не по груди. Сани, наїжджаючи на перемети, шурхали в них посаму лісу, тоді Калюжний сплигував з передка, почмокував губами,понокував несердито, як то роблять добрі дядьки-їздові на важкійдорозі, і помагав конячині, упершись рукою в ріжняк.—Ти, Харитоне, сиди,—важко дихаючи мені на вухо, гомоніввін.—Ти легенький, не заважиш...Шинеля йому обмерзла знизу, на стрьопи почіплялися крижанікульки і хльоскали об кирзові халяви, подзеленькуючи, мов скляні.Котя йшов позаду саней, закинувши поли розстебнутого бушлата заспину та посвистуючи тихо. По степу ходили гайворони, поважні й 349 неквапливі, як заклопотані церковні старости в сірих жилетах (скільки я їх не бачив при німцях, усі вони були з пузцями і вжилетах), з-поперед коняки час від часу піднімалися зайці й,прищуливши вуха, стрімко мчали по рівнині. Котя пронизливо свистівїм услід, галалакав або шпурляв навздогін снігові кулі. І коли вінрозмахувався, заносячи руку далеко за спину, ніби в ній була граната,на грудях у нього сліпуче зблискували ордени.Сонце стояло вже високо і пригрівало так, що чути було крізьодежу, а у конячки парувала шерсть на худих ребрах, сохла йробилася смугастою. Далеко попереду чорнів ліс, обперезаний знизусивим пругом приметеного чагарника —мабуть, терну абомолоденького глоду. Ми вихопилися на путівець, конячина пішлахутчіше, вицокуючи підковами об наїжджену блискучу крижаницю.Котя завалився боком у сани, підпер голову долонею і потихенькузаспівав. А Калюжний, підмостивши під себе брезентову поштарськусумку (на зворотному шляху він мав заскочити «в дивізію», щорозташувалася на невеличкій станції Треповка, і захопити пошту),прихилив мене вільною рукою до себе й сказав:—Отак, Харитоне, перебудеш з нами ще ніч, а назавтра спорядимотебе в дорогу. Підеш додому, в Полтавщину, гаразд? Ну, ну, несердься... Не думай, що тебе хтось проганяє. Я розумію, хлопець тивже дорослий, не так літами, як... характером, повчальників непотребуєш, бо й сам набачився чимало, а все ж послухай. І скажи поправді: в тебе дійсно немає нікого з рідні, чи, може, втік,помандрувати закортіло, га?Він подивився мені в очі так пильно і водночас лагідно, що я навітьне образився за таку підозру, а в грудях стало тепло, як буває, рукам,коли одійдуть зашпори.—Не я від рідні, а рідня від мене,—сказав я, відчуваючи, що неможу і не хочу брехати далі —заморився.Та й кому б я ще сказав правду, хто нею цікавився за ці три роки?А якщо й цікавилися, то хіба задля розваги,—поцмокають язиком,пожаліють, винесуть шматок хліба —і чеши собі далі.—Як же це сталося? —помовчавши, запитав Калюжний.Я пригадав, як хапався матері за спідницю, коли вона опівночіпотайки виходила з хати, як учепився їй за тепле червоне намисто нависокій білій при місяці шиї і воно порвалося, пороснуло в травупосеред двору, як бабуся стояла перед нею на колінах і плакала,розкинувши руки, ніби хотіла перейняти її, благала схаменутись,—ірозказав усе, що пам’ятав, що чув довгими зимовими вечорами відбабусі, й те, що видумав собі, граючись десь у бур’ яні або сидячи внапівтемному покутку на печі, але так звик до нього, що воноздавалося мені справжнішим за правду. Так я видумав собі тата, йколи бабуся показала мені його карточку, зняту зі стіни та приховану 350 в скрині під усяким ганчір’ ям, я не повірив, що то він, бо мій тато буввищий, ширший у плечах, мав довгу, густу чуприну й великі вогнистіочі......Він повернувся того вечора з роботи невеселий, умився, вичесавгребінкою тирсу з чуба і, відмовившись од вечері, пішов у хатину, дестояв його верстак, а долі було в коліно пахучої жовтої стружки.Однак майструвати, як то було завжди, не заходжувався. Сидів наослінчику біля вікна, по черзі брав до рук інструменти, роздивлявся,гладив долонею і рівненько складав у купку. А коли до нього увійшлабабуся Марфа, сказав: «Злаштуйте, мамо, торбу, бо мені сю ніч,мабуть, вирушати...»«Що ти, сину, кажеш, бог з тобою!..» —злякалась бабуся йзаплакала.Тато не втішав її, тільки аж розсердився ніби: «Плакати ніколи,мамо, лаштуйте».І розповів, що сталося.Перед вечором (коли вони з дядьком Бибом допилювали останньогоосокора і поспішали, до них під’ їхав лінійкою наш сусіда Данило Птаха. Спинив коня, дістав з кишені новенької шкіряної діжуркидовгу лавошну цигарку і закурив, попихкуючи димом тапримружуючи очі то на тата, то на дядька Биба. Тоді запитав: «А комуз вас, мужики, соб’сно го’ря, легше —тому, що внизу, чи тому, щовгорі?»Дядько Биб мовчки тяг собі пилку (він і на посиденьках, бувало, якзронить слово-друге, то й добре), а тато сказав, утираючи піт з чола:«Тому, хто питає».Птаха перестав цмулити цигарку, вивернув угору на тата одне око іповільно проказав: «Щось у тебе, Дем’яне, соб’сно го’ря, розум довгийстав. Гляди, щоб не вкоротили...» —Цьвохнув коня і поїхав геть.Тоді дядько Биб сказав: «Ти, Дем’янку, не займав його б, то воно невоняло биб...»А вранці тата вже не було.Я навіть не попрощався з ним, бо він не звелів мене будити, тількипоцілував сонного і сказав матері та бабусі: «Сина доглядайте. А яповернуся здоровий, витримаю...»Я запам’ятав лиш, як його везли на Полтаву. День тоді випавхолодний: стояла вже пізня осінь, мжичило, над річкою та розмитимдо твердого суглинку шляхом слався туман, такий густий, що й вербна греблі не було видно. Люди ще з раннього ранку повиходили заворота і стояли попід ними не гуртами, а поодинці. Бабуся держаламене на руках і плакала, а мати мовчала, високо піднявши голову ідивлячись перед собою. Мені здавалося, що так тривало довго. Я допитувався, коли ж і звідки їхатиме тато, а бабуся втирала очі йшепотіла: «Зараз, моя дитино, зараз...».351 Раптом на мосту, в тумані, загуркотіли колеса, люди попід дворамизаворушилися й стали дивитися в один бій, до річки, а дядько Биб та Марко-Накат-Його-Бог, що взялися звідкись і стали поруч з нами,познімали шапки.Попереду валки та обіч неї гарцювали кінні, людей у возах буловидно погано, тільки обриси їхні пропливали в тумані.«Наталю, дочко, дивися ж пильненько, бо я нічого не бачу,—гарячково, благально шепотіла до матері бабуся, гублячи сльози меніза комір.—О господи, Марку, Явтуше, дивіться ж бо пильніше!..»Перша підвода вже давно поминула наші ворота, а на мосту всегуркотіли й гуркотіли колеса, кашляли коні, бриньчала збруя,схлипувала мама, закусивши губу, й мовчали дядьки.Тато їхав у останній підводі. Я не впізнав його крізь туман, а тількипобачив, що хтось стоїть у возі, видно, навколішки, піднявши вгоруобидві руки, і махає ними, махає... Потім я почув його голос:«Синочку, Харитончику, любий... Наталю, мамо, прощайте,прощайте!.. Марку, друже, кланяюсь...»Його затулив кінний, крикнув щось, і тато замовк, тільки рукамимахав, аж поки його не стало видно. Тоді дядько Марко ухопив менена руки, й ми побігли попід тинами за валкою. Бабуся сковзалася,хапалася за кілки, за дерева, що росли уздовж дворів, та все казаламені, тицькаючи пальцем у туман і захлинаючись: «Дивися ж,Харитончику, оно твій тато! Он він, бачиш, бачиш?.. Дем’яне, Боже,дитино моя сердешна... Та хіба ж я на те його народила, Господи?!»Ми бігли слідом за валкою аж на край села у поле, але дорогу намперетнув широкий, залитий водою вибалок, і ми зупинилися, як передморем.«Вертаймося,—сказав дядько Биб.—Куди ж далі?»І ми вернулися. Разомз нами, тільки трохи осторонь, голосячи навсю околицю, пленталася й Пташиха з дитинкою на руках: цієювалкою повезли і Птаху.Дядько Марко посадив мене верхи на плечі й брів, опустившиголову, раз по раз утираючи пальцями очі, а Биб усе зітхав тяжко, якзморений віл, бив руками об поли мокрого сіряка, вкритого сивоюросичкою, і бурмотів: «Якщо вже Дем’яна, то тоді й мене можна і... і...Ну, так нам і треба, так нам і треба!..»Дядьки були в нас до смерку. Биб склав у діжку татовіінструменти, загорнувши їх по одному в промащені ганчірочки, йсказав: «Якщо... то цілісінькі будуть, придадуться, словом, а як... топродайте абощо. Струмент добрий, у золотих руках був...»А дядько Марко сидів за столом, обхопивши голову руками, ймовчав, тоді, як споночіло вже,підвівся, постояв згорблено біляпорога та: «Хто ж мене тепер підстриже, га?»352 Аж тоді я зрозумів, що тато не просто поїхав кудись, що його вжене буде, мабуть, ніколи, уткнувся обличчям у бабин фартух ізаплакав...Довгою була та осінь. Удень дощі, ночамивітер гуде в бересткупосеред двору та стугонить у ворота, ніби ось-ось їх з петель зірве. А вечори сумні, як поминки. Посвітимо трохи смерком, протопимо вгрубці й лягаємо. Бабуся на печі стогне, молиться пошепки, мамазітхає та дивиться в стелю моторошно-блискучими в пітьмі очима (зшколи її спровадили, і вона віддала мені свої книжки гратися), а менівсе вчувається, що в хатині хтось є і рубанок ніби шепоче: ч-ши... ч-ши...Коли підмерзло і дорога стала кращою, мама, як не було завірюхи,йшла з якимись паперами —складалися вони по кілька разів і покілька разів переписувались —у район, і поверталася аж під вечірвтомлена та збайдужіла до всього.«Нічого з цієї писанини не вийде»,—казала бабусі.А іншим разом пошпурила ті папери на стіл і закричала крізьсльози:«Треба було думати, що казать! А то бач, розумака який знайшовся:«Тому, хто питає»,—перекривила тата.Бабуся подивилася на неї злякано, приголомшено і сказала похвилі: «Ти не ходи більше, дочко, бо добра з того мало, а тільки гріх...»Проте мама ходила. Цілу зиму. І все дарма. А весною якосьповернулася додому весела, ніби аж помолодшала за день.«Лагодиться щось. Обіщають написати клопотання у найвищіінстанції»,—сказала бабусі. До мене ж з того часу стала уважнішою,ніжнішою, навіть гратисязі мною та казки читати вечорами почала.А як припізниться, бувало, прийде, коли вже засвітимо, то хапає наруки, цілує в щоки, в лоб, ув очі, боляче притискає до себе —якнесамовита зробилася.Бабуся Марфа спершу раділа тому —їй усе здавалося, що мамабайдужа до мене, раз навіть сказала про неї пошепки дядькові Маркові так, що я почув: «Не жінка, а курій, прости господи!» Потімстала дивитися на ті ніжності з якимось острахом, а то й зприхованою злістю. Я не розумів, що трапилося, однак горнутися домами з тою легкістю й довірою, що раніше, перестав. А одного разу,коли вона вдягалася йти, стоячи перед люстром, бабуся спитала в неї,ніби між іншим: «Чого це ти, Наталко, так наряджаєшся —в гості докогось ідеш, чи як?..»«Що ж мені, в лахміття вдягатися?» —здивувалася мама, і я бачив улюстрі, як вона почервоніла, а рука з ваткою, вмоченою в пудру,здригнулася...—Я-а-асно...—сказав Котя, зіскочив з саней і пішов поруч.—З ким же вона ум... ум... з’яшкалася?353 —Ко-осте!..—докірливо глянув на нього Калюжний, але я нерозумів чому і охоче відповів:—Хтозна. Казала бабуся, що з тим, хто завідував прощеннями натата...«Та й нарадив!» —додавала вона ще, регочучи страшно, мовбожевільна, а ввечері уже не молилася, а лаялася з богом, тоді,злякавшись, просила, щоб простив...Мені стало холодно, може, тому, що засидівся в санях, а може,тому, що в грудях, тільки-но почав розказувати, нагло затремтілаякась жижка. Таке зі мною вже було —у Мелані, коли пошпуривмолоток в старого Личака. Мабуть, у мене таки справді якасьхвороба...—Та-ак...—промовив Котя, позираючи на Калюжного.—Ну, зматір’ ю все зрозуміло... А з батьком —щось не те, брат. Щось тутбабуся твоя не домовила, або ж ти забув. Як це: раз-два —і немаєчоловіка! Ні, ні, такого не може бути. Правду я кажу, Михайле Васильовичу?Калюжний опустив голову і мовчав, посмикуючи віжки.—А якщо це так,—розпалювався Котя,—тоді... От він розказує,Михайле Васильовичу, про цих двох батькових товаришів, і виходить,що вони люди. А по-моєму,—кугути! «Хто мене підстриже...» —«Тоді ймене можна...» Ну, не кугути?! Та я... я голову скручу кожному, хто хочпальцем ворухне проти чесної людини, якщо я знаю, що вона справдічесна, тим більше мій друг, роботяга, напарник! Ну? Ах, чорт! Шапкипознімали... Це люди, га? «Человек —зто звучит гордо!» Га? К-кугути!Калюжний невесело всміхнувся.—Ви, Косте, лицар... і не більше. До того ж лицар без щита. Але цеславно, це чудово...Під лісом намети повищали, дорога пішла поміж чагарником,придавленим до землі важкими брилами мерзлого снігу, що обтавалипо краях і блищали на сонці крапельками. З-під кущів зорили круглічорні нори —лисячі та заячі ходи, а свіжа пороша була густопомережана заплутаними разками слідів. На узліссі пообіч дорогиснували якісь люди, порпалися в наметах, як гайворони, там, у степу.—Що то вони роблять? —спитав я.Котя й Калюжний перезирнулися.—Убитих шукають,—сказав Калюжний.—Уночі тут бій був...Ми порівнялися з машиною, що стояла на дорозі й потихеньку гула,пострілюючи з-під кузова голубим димком. Біля відчинених дверцяткабіни, в котрій, поклавши на руль великий зошит, сидів офіцер уновенькій шинелі й швидко писав, товпилися солдати, гортали надолонях пошарпані документи й доповідали:—Миленький Петро Федорович, номер книжки 3462800, рікнародження 1922-й, рядовий...354 —Хараша-а-а...—виплямкував інший солдат у збитій на окошапці, розглядаючи фото. —Да-а, с такой не мешало би іпошшикотацца, га-га!..—Скотіна ти, Петров, животная, Вот...—А чо?—Да нічо. Улєпьотивай давай...—Ну ти!—Д-дура!..—Прєкратіть базар! —крикнув з кабіни офіцер.—Следующий...—Дятлов Інокентій, номер книжки...—Сердиті хлопці,—невесело всміхнувся Котя.—Така робота...—сказав Калюжний.У лісі стояла храмна тиша. З дерев нечутно, мов білі птахи,спурхували й сідали на намети пухкі, легенькі кім’ яхи снігу; крізь голегілля трохи навкоси світило сонце; тут і там зяяли на стовбурах свіжініжно-жовті пощербини від осколків, і здавалося, що ті дерева-підранки потихеньку стогнуть, приголублені теплим у затишкупромінням.Покинувши конячку на узліссі,—вона зразу ж підломила задніноги, мовби присіла, й опустила голову,—Калюжний з Костею,провалюючись у заметах, пішли шукати сухостою.—А ти, Харитоне, побігай кругом саней та погрійся,—сказав мені Калюжний, усміхаючись так, що я аж здригнувся: в його усмішці булощось дуже знайоме, рідне мені, але забуте, так ніби снилося колисьдавно, давно...«Тато! —згадав я раптом.—Так усміхався тато!» І було це в лісі, тежзимою. І в нас була така ж підтоптана конячина. І тато сказав менітоді: «Пострибай, синку, а я піду вовчика-братика з лісу вижигаю».А може, він сказав це іншим разом? Може. Але я напевно знаю, щоце було, було...Коли на узліссі, горблячись під довгого сухою деревиною (зріз у неїбув червоний), показався Калюжний, я побіг йому назустріч, ухопивсяза сучок і теж підпрігся тягти, хекаючи, смикаючи дужче, ніж треба,бо хотів, щоб йому було зовсім легко. А він сказав, переводячи дух:—Не дуже, не дуже, синок (він так і сказав: «синок»!), налягай, бомене аж убік веде. Старий уже, вхорканий кінь, еге ж?—Ні, ні!—Ну от і добре. А ти чіпкий у руках, видно, жилавенький...Ми вмостили деревину на сани і стояли один проти одного,відхекуючись, зогріті й збуджені роботою.—Чого ти, синок, дивишся на мене так, наче тільки що впізнав?—Та...Калюжний опустив очі, похапливо дістав з кишені тютюн, газету істав крутити цигарку тремтячими руками од недавньої напруги 355 пальцями

Пошук на сайті: