Григір Тютюнник - Облога (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.docx)Tyutyunnik_grigir_obloga.docx107 Кб3055
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2)Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2258 Кб2417
. Він пригладив обома руками густийлискучий їжачок на голові, чемно всміхнувся:—Прошу пробачити мене, капітан, за порушення субординації, алеми змушені...Далі все сталося так швидко, як у німому кіно перед тим, колирветься стрічка: брязнула об підлогу шабля, капітан, змахнувшируками й ногами, мов раменами, опинивсяв повітрі, коротко охнув,скрипнув зубами і... вилетів у сіни.—Отак, —сказав Котя, обсмикуючи гімнастьорку й сяючи до всіхвибачливою усмішкою.—Давайте, хазяєчко, вечеряти, а Калюжнийпослухає поки що «Березу», гаразд?—Тельнов, ка мне! —хрипко волав у сінях капітан.—Пісталетсюда! За-аві оскадропі —Ну полно вам, полно... Ідітє-ко лучше спать...—розважливобубонів хтось за дверима й покректував.—Застрелю, са-абак!—Полнотє, говорю... Чего там... Всьо правільно...Потім хряпнули двері в другу половину хати, і все замовкло.Котя повів Калюжного до рації і тихо пояснював там:—«Береза» працює ось тут, вбік —ні на мікрон, кругом їхні станції,гавкотнява страшенна... Якщо почуєте число тридцять чотири, кличтемене, це термінове повідомлення. З богом!—Смачного.Тим часом Стоволос, високо піднявши брови, одчитував хлопця.—Це несерйозно, Ваня. Ми вчимо вас, щоб забрати в своючастину, в зв’язківці, а ви гулі справляєте. Зрозумійте, що потрапитина фронт людині не навченій, не обстріляній —перспектива майженульова. Вас просто... вб’ють у першому ж бою. Я розумію, ви хлопецьзавзятий, самовідданий, вам себе не шкода, але ж подумайте промаму...Кіндратівна вдячно-благально дивилася на нього, зітхала й утиралахусткою очі, а Катя сиділа похнюплена. Коли вона на мить підводилаголову, то її очі лукаво стріляли спідлоба на старшого лейтенанта... Вінпомічав це, поважнішав, на щоках йому виступали круглі маковірум’ янці, як у дівчини, а голос, і без того не дуже мужній, робився щетоншим...342 За час своїх мандрів й бачив багато закоханих і знав, що це таке —кохання, бо від мене з цим не крилися, просто не зважали на мене, і зтого, як сміливо, навіть зухвалькувато-весело Катя зустрічалася із Стоволосом очима, я розумів, що вона грається з ним, а не любить.Котя їв чепурно, шляхетно тримаючи ложку, не зависаючи надмискою, як роблять майже всі селяни й солдати, навіть Стоволос, і некутуляючи підборіддям —воно в нього ніби й не рухалося,—і гомонівдо Кіндратівни та Каті, що низенько нахилила голову й швидко-щвидко перебирала пальцями розпушений кінчик коси:—Дженджібаров, хазяєчко, ще дитина, але вже зіпсована. Влада...Йому скільки? Двадцять сім. А вже капітан, має ординарця, в якійсьмірі навіть козачка. Крім того, ордени, лампаси, шабля, бурка...Чапаєв! Зрозуміло, що Калюжний для нього тільки єфрейтор... Якбивін не образив Михайла Васильовича, повірте, мадонно,—Котяпритис вільну, без ложки, руку до грудей і ледь вклонився Каті,—яніколи не зайняв би його...Катя рвучко встала й кинула сердито:—Давайте, мамо, гасити, я хочу спать!—Хай же людина довечеряє.—Людина хай забирає миску і довечерює в тій кімнаті.Котя тихо засміявся, обіруч узяв миску з кашею і вийшов,зачинивши за собою двері ногою в блискучому хромовому чобітку.Я відкотився до стіни, укривсь колючою рядниною і заплющився.Вітер надворі брязкав чимось залізним, порипувала щогла, і тужно гувсадок.—...Радіостанція РБМ-64 здатна працювати в двох режимах,—учительським тоном пояснював Стоволос у другій кімнаті,—мікрофонному і телеграфному. Мікрофонний режимвикористовується... Слухайте, Ваню, уважно, це важливий розділ...Хазяйка щось шепотіла Каті, а та сердилася:—Ой, ну таке вже придумають!—Нічого, нічого, він хлопчик смирний, дитина ще.—Ой, ну таке...Потім хтось дмухнув на каганець, стало поночі, тільки через коминструменіло примеркле жовте світло.—«Береза», я «Трава», ви чуєте мене? —розважливо, як уприятельській бесіді, промовляв Калюжний, ніби той, кого він питав,був десь поруч.По лежанці зашаруділи босі ноги, креснув і зайнявся сірник —і язовсім близько побачив Катю: примружені очі сухо блищали задовгими й густими віями, волосся впало на щоки, широка біласорочка гостро нап’ялася на грудях.343 Вона якийсь час дивилася на мене, скуленого в самому кутку,потім тихо, самими грудьми, засміялася, і на щоках у неї затремтілидві глибокі дужки-ямочки, як два маленьких молодички.—Ох, які ж у нього очі, лелечко! Не очі, а пуголовки! —здивуваласявона шепотом.—Пустиш тітку переночувати?—Лягайте.—Я хотів одсунутися ще далі, та було вже нікуди.—Ну, ну, чого ти від мене тетеришся? Я не кусаюся! —Катя хуткошмигнула під ряднину й хотіла обняти мене за плечі, але я одвів їїруку.—Не треба, мені тепло.,—О, та ми ще й а гонором!Катя позіхнули, вкублилася зручніше і вмитьзаснула. А я довгослухав потім, як вона дихав —мов листя на дереві шелестить літньогоранку; як Стоволос упівголоса вчив Іванька, час від часу наказуючийому не куняти; як стелилася в тій кімнаті Кіндратівна, збиваючиподушки, і втомлено потріскував приймач.Вночі мене розбудив тихий вкрадливий шепіт над самим обличчямта смердючий дух горілчаного перегару, що забивав мені подих.—Ката... Катуша...—Чиїсь чіпкі пальці хапливо і боляче обмацалимої стегна, живіт і на якусь мить завмерли холодними кліщаминагрудях.—Что?.. Хто здесь? Катуша!..Уздрівши прямо перед собою великі блискучі в пітьмі очі та хижийполиск ошкірених зубів, я зойкнув і рвонувся, щоб підхопитися, алеруки міцно притискали мене до череня.—А? Кто ета?..Раптом руки, що тримали мене, зів’яли, й оката, ошкіренапримара, застогнавши, стала віддалятися, танучи в хатній темряві.Звідти долинув знущально-докірливий шепіт Коті:—Ах, капітан, капітан... Ти не багаж, я не носильник... Невже тицього не розумієш, бездарний Ромео!.. Н-да, а руки в тебе тонкі, брат,як сурелі... Як ти тою шаблею махаєш?..—Ша! Ч-ш-ш...—сичав Дженджібаров.—За-ачем шум па-адимать?А поруч зі мною, під комином, де я засинав, давилася сміхом Катя.Як вона опинилася там, а я —тут?Після короткої балачки в сінях клацнула защіпка на дверях,шелеснула солома під ногами, і на піч зазирнув Котя.—Що, Харитоне, струхнув? —запитав він;—Нічого, п’яна людина,от і шамотиться. Ти спи, браток, спи...Катя причаїлася в кутку, навіть дихати перестала, а я, стримуючивнутрішній дрож, укрився з головою і закусив губу, щоб не заплакатиз ляку та образи: що я усім їм —там, у Мелані, а тепер тут,—затичка?..344 Заснути мені так і не довелося до самого ранку, бо десь передсвітом Стоволос, що підмінив Котю та Калюжного, голосно і, як меніздалося крізь дрімоту, злякано загукав:—Кузовчиков, Калюжний, підйом! Котя, голубчику,, миттю зателефон! Михайле Васильовичу, на дубляж! «Береза», я «Трава», чуювас добре, добре чую... Котя, передавайте...Зашарудів одяг, задеренчала телефонна ручка, прокинулася Кіндратівна:—Що там, хлопці, га?—Нічого, мамо, спіть, спіть... Дев’ять, сім, чотири, три..,—Наш квадрат?—Сусідів і наш... Один, два, вісім...—Прорив?—Схоже.Я припав до віконця. Надворі біліли гострі намети, помережанітінями, за садком над припорошеним гіллям завис вузенький, якрубець, червоний місяць, а під ним раз по раз зблискували рудіспалахи, й глухо гула канонада.Місяць швидко примеркав, тьмяніли зорі, віття на деревахвирізьблялося проти неба все чіткіше й чіткіше. Розвиднялося.Схиливши голову так, щоб вона пролізла поза комином, я заглянуву другу кімнату. Стоволос уже не диктував цифр, а писав їх навузькій стрічці паперу, Котя сидів поруч, тримаючи ту стрічку напальцях, і швидко передавав:—Два, один, шість, чотири, нуль... Даю останню: Наталя, Уляна...Далі...—Даю дубляж, прийміть дубляж від тридцять четвертого,—неквапливо говорив у трубку іншого телефону Калюжний, однак уйого завжди врівноваженому, стишеному голосі чулася тривога.—Що? Так... Сусіда, здається...—І він став повторювати ті ж цифри, щой Котя.Десь недалеко за селом моторошно, з надривом завили «катюші». У віконці заблимали спалахи, часто, один за одним. На печі стало видновід різучого зеленого світла, Катине обличчя здавалося в ньомубезкровним, наче крейдяним. Вона спала горілиць, закинувши рукиза голову, і було таке враження, що вони заплуталися пальцями врозсипаному на подушці підзелененому волоссі та так і заснули вньому... Тільки сорочка на грудях то напиналася пругко, то западала...Піймавши себе на тому, що надто довго, з якимось нуднувато-гарячим приливом у грудях дивлюся туди, де ворушиться Катинасорочка, я хутко відвернувся до віконця, відчуваючи, як щоки меніобсипав жаром од незнаного раніше приємного сорому...Канонада не вщухала аж до ранку. Одначе по тому, що Котя та Калюжний говорили по телефону все рідше й спокійніше, я зрозумів,345 що там, далеко, де був тридцять четвертий, мало статися щосьстрашне, але вже минуло або ж минає...Ранок був безвітряний, тихо пролітала негустапороша, і садок нібивідпочивав у рухливих її тенетах після нічної негоди —жодна гілочкане ворушилася. Із заходу понад старим, певно, ще довоєннимкукурудзищем (з-під снігу тільки деінде стирчали поламані зчорнілістебла) майже над самою землею тягло хмари, котрі, як здалося мені,пахли димом, і сонце в прогалинах між ними ледь прозирало крізьхолодну імлу —жовте, похмуре, сліпе.Я вийшов за садок —гілля обторкало мої плечі та шапку,полишивши на них білі пухнасті квітки з снігу —і став дивитися надорогу, котрою в’ їхав позавчора до цього великого яркового села. Онтой похилений стовп із затесаною стрілкою-дороговказом, схожий наперєхняблений хрест посеред снігів; від нього далі вгору мріють двіколії і сходяться біля обрію клинцем; там щось чорніє, рухається,віддаляючись, все меншає й меншає, аж доки не зникає геть на вістрітого клинця. Десь там Дніпро. Зараз він іще не скрес, то хоч і мостунемає —можна перейти на той берег по льоду. А там уже Полтавщина: Манжелія, Піски, Шишаки, Артилярщина —в тім краю яне тільки всі шляхи, а й путівці і стежки знаю...Вмостившись на купі соняшничиння, я ховаю руки в рукави свогопошарпаного лапсердачка, зсутулююся, щоб дихати в пазуху,заплющую очі й куняю на холоді під шурхіт пороші в яблуневому гіллі,а переді мною —прив’ялі садки, бузина, обвішана чорнимиплескатими кетягами, глиняні хатки позатинню, і сонця навкругистільки, що тіні од дерев мліють, насотані задухою та пилюгою; напагорбах —жовті гарбузи поміж сірим опалим листям, а внизу став,усіяний різучими блискітками. Посеред нього —загнана, вхорканакачка, а на березі —поліцаї, п’яно регочучи та лаючись лінькувато, боспека така, що й говорити не хочеться, цьвохкають по ній з карабінів;качка вже не кахкає і не ляпотить крильми по воді, тікаючи відкуль,а тільки хрипко скрякує і ледь ворушить жовтими зморенимилапками; нарешті голова її падає дзьобом у воду, і стара сіра птахазавмирає, одгорнувши вбік одне крило; тоді поліцай бреде по неї,підкачавши сині суконні штани вище колін, і гукає до своїхтоваришів, що на березі:—А вода гаряча, як сеча, та га-гаї..Це було в Артилярщині, сусідньому з нашим селі, де я,відпочиваючи в затінку, вперше усвідомив свою самотність,—мабуть,тому, що вперше за дванадцять років життя опинився серед чужихлюдей, аможе, то підстрелена качка та мовчазні зів’ялі сади нагналисуму. Не знаю. Але ненадовго, бо відчуття безмежної волі, радість від 346 того, що попереду на мене чекає великий незнаний світ і ніхто мені вньому не вказ, підвели мене з гарячої землі під чиїмось тином, і япішов собі вузенькою вуличкою попід вербами, ринаючи із тіні всонце і знову в тінь. І ніхто не питав у мене, хто я, звідки, куди йду...То повеселішав, підкинув вище на плечі полотняну торбу-котомку зхарчами, яку сам-таки зладнав, і навіть пісні замугикав, пахкаючипідошвами по теплій пилюзі:По дорозі жук, жук,чобітками стук, стук...—так мені легко здалося йти від своєї порожньої хати —тільки павуки вній зосталися, рогачі, стіл та білі плями від образів на покутті.Дорога за селом пішла круто вгору. Обіч неї на облогах ронилазерно кущувата падалишня мішаниця: жито, просо, гречка —а тобільше стояли безлисті од спеки бур’яни та сухо блищала павутинапоміж ними. Неподалік від дороги хтось орав бовкуном, прокладаючипосеред сірого бур’янища чорну смужку ріллі.Вийшовши на гору, я озирнувся: далеко в низині, за Артилярщиною, мов на долоні, мріло в мареві моє село —вузенькимиколінцями вигиналася річка на луках, біліли рядами хатки, якрозкладені дітьми крем’яхи з необпаленої цегли, жовтою смугоюлежав піщаний косогір біля кладовища (він завжди рятував село одповені), а трохи далі, на одшибі, мов маленький чоловічок, що вибіг засело, стояв млин, піднявши вгору двоє рамен, як дві руки, і нібикликав: сюди, сюди...Я припустив бігцем геть з пагорба, торба товкла мене в спину із’їжджала на потилицю, як хомут, очі пекло й різало, ніби від диму. А коли озирнувся, вдруге відхекуючись, то села вже не стало, тількидвоє рамен виднілися над обрієм, але вони вже не кликали.Скільки минуло з того часу —рік, два, три?..Позад мене ледь чутно зарипів сніг. Підійшов Іванько.—Чого ти тут —ги, ги,—сидиш? —запитав він, граючи ямками наніжних дівочих щічках.—Ходімо синиць ловити.—Як?—А я покажу.Дорогою до двору він устиг розповісти мені, що радистище «дерутьхропака», бо вночі була якась заваруха, то не виспались, що матипечуть хліб, що синиць він ловить кожної зими —тільки цього року неловив, бо ховався в погребі од Німеччини,—прив’язує їм до нігсоломинки й випускає.—Навіщо соломинки? —спитав я.—Так,—реготнув Іванько.—Смішно, як вони теліпаються!347 Він добув з хлівчика рашник 1 , поставив на сніг догори гузирем,сипнув під нього жменю пшона, потім дістав з кишені паличку, докотрої була прив’язана довга сирова нитка, підпер нею один бікрашника так, щоб під нього вільно підпорхнула пташка, і вийшлапастка-накривачка. Все це він робив швидко, похапливо,прикусивши висунутий язик. А коли закінчив, то поволік мене в сіни,і ми причаїлися там за дверима, очікуючи на здобич.Дві жовтогрудки, що досі веселенько вицвірінькували вприпорошеному гіллі —вони вже чули весну,—принишкли і,допитливо схиливши голівки набік, дивилися зверху крізь сітку напшоно, тоді осміліли, спурхнули з дерева на сніг... Іванькозадрібцював ногами, голосно захекав мені над вухом, розтулившиприпухлі губи, і так зосередився, що з куточка рота йому аж слинапотекла.Синички попаски підстрибували все ближче й ближче до рашника,і незабаром одна з них клювала пшоно вже біля кілочка.—Йди-йди-йди...—шепотів Іванько, затиснувши нитку в пальцяхтак, що вони аж побіліли. І раптом смик:—Цоп! На-аша...Синичка підстрибнула, ударилася спинкою об сіть, упала, забилакрильми, потім застряла голівкою у вічку і, розкривши дзьобик,тоненько запищала. Іванько дістав її, підсунувши руку під рашник,заховав у жменю і на хвилю завмер, усміхаючись:—А серденя тіпається! Крізь пір’я чути: етук-стук-«тук... Ось напослухай.—Не хочу.Мені не подобалася ця гра і кортіло в хату, хоча й страшно було: явідчував, що навіть очей на Катю не посміюзвести, що сердитий нанеї, і не міг зрозуміти чому...—Може, випустимо? —нерішуче спитав Іванько.—Угу.Він розтулив долоню, і синиця чорною кулькою шугнула в порошу.—Не треба соломинки, еге ж? —зазирнув мені в очі.—А то щезаплутається десь, повисне, так же?І зітхнув.У цей час на ґанок вийшов Дженджібаров —у шапці-кубанці,збитій на потилицю, та довгій, до п’ят, кошлатій бурці.—Привет, Вано

Пошук на сайті: