Григір Тютюнник
МЕДАЛЬ
Н о в е л а
Десь під вечір, після кількаденної відлиги, взялося на мороз.Данько знав про те напевно, навіть не злазячи з печі,—знав по тому,як з хати ще опівдні змандрувала важка, настояна на кутковій цвілісирість, а замість неї вбрався сухий лоскотний дух, од якого сталолегше дихати, хоча й холодніше. Було в Данька ще кілька приміт:осокір, що ріс біля причілкової стіни, перестав густи віттям і ледьчутно задзвенів ним, а вітер у бовдурі вже не шепелявив, як раніше, іне товкся під стріхою, а козакував собі кругом хати, посвистуючи тапорипуючи іржавим прибойцем у наличнику, на якому висіла 571 навкосяк старовинна одностулкова віконниця —єдина на всі четверовікон.Данько вже кілька днів не ходив на воловник, де працював колобугаїв постійником, бо заслаб остаточно: ноги понабрякали так, щовже й холоші вище як до литки не підкачувалися, попід очиманалилися важкі водяні міхури, руки стали негнучкі, немов отерпли.Сусіди, де були молодші й здоровіші, заносили Данькові щовечорагорнятко чорної квасоляної юшки з громадського казана і, доки він їв,точніше пив, підставивши долоню під підборіддя, розповідали щоразодну й ту ж новину.—Казали, дядьку, голова, щоб ви завтра на роботу йшли, бо всібояться до бугаїв підходити.Данько швидко навхилки випивав юшку, завжди рівно в триковтки, прожовував п’ять-шість розімлілих квасолин з денця і, трохивідпочивши від ще більшого голоду, казав:—За юшку, передай, спасибі…
А на роботу —негодящий, скажи…Скажи: ніг не подужає дядько. Мовляв, руками ще сяк-так володає, аногам —квит…Сусіда мовчки погоджувався, бо й сам бачив, що дядько зовсімохляли, забирав порожнє горня і йшов собі. А Данько ще довговорочався на холодній черені, боячись заснути, бо тоді йому верзласяїжа: куліш, затірка, оладки з кукурудзяного борошна, товченакартопля, житні пироги з буряком та калиною —одне слово, те, щовін їв останні два роки по демобілізації. То були тяжкі, виснажливісни. Данько прокидався від них украй змучений, обмацувавтремтячою рукою холодні простінки, коминок, широко розплющувавочі, намагаючись збагнути —наснилися йому ті ласощі, а чи й справдівін їв…Та найтяжчими були сни з тих часів, коли він воював у Польщі.Тоді йому снилися й пахли інші страви —такі масні, що з них і паране схвачувалася, і такі густі, що й ложкою не повернеш.
А щевздрівалися й пахли йому молодою живицею сиві Сандромирськісосни та по-вранішньому вологі піски на косогорах, і дими з ротнихкухонь були такі голубі й прозорі, що зливалися з небом і маниликудись, немов хотіли піднести його, Данька, тоді ще не старогодебелого солдата петеерушника, кудись високо-превисоко, підсамісінькі хмари…—Дядьку, дядьку! —загукали раптом знадвору і постукали вшибку: —Чуєте, дядьку Даниле? Казали голова, щоб ви швиденьковставали та йшли в сільбуд.—Чого? —кволо запитав Данько. Але, збагнувши, що його з-підвікна не почують, тяжко звівся на лікоть і, набравши в злежані легенібільше духу, крикнув: —Чого, питаю?572 —Хтозна, не кажуть! Звеліли тільки, щоб ви вставали та йшлимерщій…
Данько зітхнув і приліг на подушку. А перепочивши якусь хвилю,став обертатися ногами до злазу.В сінях він довго обмацував темні закутки, доки знайшов старийнавильник, що правив йому за костур, і, важко підтягуючи ноги,переступив поріжок.Надворі було вже поноченько, хоч заграва на заході ще не згасла, атільки опустилася нижче до землі й затужавіла над обрієм густо-червоною смугою. На річці тьмяно поблискував тоненький післявідлиги лід, пахло мерзлими верболозами та сухими очеретами, а погорі попід лісом синіли прикидані снігом скирти, обсмикані знизу ітому схожі на великі гриби.Де-не-де по селу вже світилося, і ті поодинокі, негусто розкиданівогники зорили з-під стріх, як вовчі баньки з-під приметених кущів…
Однак у більшості хаток не світилося й не куріло з бовдурів, як тобувало завжди зимовими вечорами. Це трохи підбадьорило йзаспокоїло Данька —не тільки йому скрутно, а й людям,—і, важкоопершись на ціпок, він потяг за собою широкий, як борозна, слід упухкому наметі.По дорозі до сільбуду не видно було й лялечки. Данько дійшов домосту і там пристояв трохи, зіпершись одною рукою на поручень, адругою на костур. Під мостом гули од морозу палі, тоненько дзуремілипротяги, наче хтось у порожню пляшку дув, і було трохи моторошнослухати ту вечірню зимову пісню. Данько рушив далі. Посеред мостуйого разів зо два хитнуло вітром, так, що він аж заточився був, але невпав, лише сперся на костур, як старий ворон на підранене крило.В сільбуді Данька, мабуть, уже давненько ждали, бо виконавецьзустрів його ще на порозі й одразу ж повів у ту половину приміщення,де була сільська Рада, просто в кабінет голови. Там при світлі двохвеликих каганців сиділо кілька членів виконкому, бригадири й головиколгоспів. Побачивши Данька, вони привітно заусміхалися йому йодин поперед одного припросили сісти, поглядаючи при цьому намолоденького уповноваженого з району, що врочисто підвівсяназустріч Данькові.—Ось і наш герой! —сказав голова сільради.Уповноважений потис налиту Данькову руку і, швидко пустившиїї, запитав:—Ну, как жізнь, папаша?—Та так,—намагаючись усміхнутися, одказав Данько.—Як улюдей, так і в нас…Потім запала якась незручна мовчанка, і серед тиші було чути, якважко дихає Данько і як похрипує у нього в грудях.573 —Ну, то що, товариші, будемо починати! —звернувся голова доприсутніх і вже строгіше —до виконавця: —Одарко, люди зійшлися?—Та є душ семеро…—Почнемо.Всі підвелися.
Данька підхопили під ту руку, в якій не було костура,і повели в зал. Побачивши урочисто освітлену сцену і стіл, накритийчервоною скатертиною, Данько так захвилювався, що йому аж у ногищось гаряче вступило, і вони пробилися ще неслухнянішими.—Отакої, бач, ні ждано, ні гадано…—забурмотів він, частокліпаючи очима.—Чуєш, ні ждано, ні гадано…ІЦо саме було те «ні ждано, ні гадане», Данько не знав. Однаквідчував, що вже не не даром його сюди покликано і не даром отакловко зустрінуто.Далі він уже майже нічого не міг затямити до пуття, бо в залі булотепло од великих потрісканих груб, і його зморило в сон. Чув тільки внапівзабутті, що промовці всяк хвалили його в своїх виступах,називали відважним воїном у недавньому минулому і кращимтваринником по сільраді на сьогоднішній день.Потім підвівся уповноважений і прочитав бумагу, в якійговорилося, що за хорошу самовіддану працю на тваринницькійфермі Данило Якимович Глиця нагороджується медаллю «За трудовудоблесть». Голова сільради покликав Данька на сцену, назвавши йогопри цьому повним ім’ям та по батькові, а в президії лунко заляпалидолоні. Данько здригнувся від оплесків і підвів голову. Перед очима внього закружляла червона пляма на освітленій сцені, потім одне поодному проступили обличчя тих, що були в президії.—Йдіть же, дядьку, йдіть! —зашепотіли з залу.—Куди? —не тямив Данько.—На сцену, медалю получать!— А-а…Данько важко підвівся й рушив до президії. Східці на сцену буливисокі, тому Данько довго діставав до них ногою, а діставши, почаввиважувати й другу, та мало не впав при цьому, бо друга нога непіддавалася —немов примерзла до підлоги.—Може б, вимені її сюди подали? —сказав Данько, підводячиголову до президії, але тої ж миті його підхопили попід пахви, і вінопинився на сцені.Простягнувши руку далеко вперед, уповноважений заквапивсяйому назустріч, ще раз, як і в кабінеті голови, швидко потис руку і,штиво всміхаючись, сказав:—Поздоровляю вас, Даниле Якимовичу, з високою нагородою,бажаю вам здоров’я і ще більших трудових успіхів!У президії, а за тим і в залі знову заляпали в долоні.Уповноважений дістав з маленької синьої коробочки блискучумедаль 574 і пришпилив її до засмалцьованої Данькової куфайки. Данько знявшапку й переступив з ноги на ногу, не знаючи, що йому треба робити:йти назад чи постояти ще, бо оплески не вщухали.—Можо, ви, Даниле Якимовичу, хочете щось сказати? —спитавголова.В залі притихли.—Та що ж казати? —замулився Данько.—Спасибі, звичайно. Як-не-як —почот… Одне слово, чого ж?..