Бояриня - Леся Українка (сторінка 3)

    О к с а н а (вра­же­на, ви­ри­ває ру­ку)

    Се що за зви­чай?

    Я не хо­лоп­ка з в о т ч и н и твоєї!

    С т е п а н (зни­ще­ний)

    Я не хо­тiв об­ра­зи­ти те­бе.

    Запевне, вiльна ти… Яка жур­ба то­бi, що я поїду на чу­жи­ну з роз­би­тим сер­цем, що ко­ха­ний спо­гад про зуст­рiч ми­лу обiллє от­ру­та?

    Тобi дар­ма, дiв­чи­но-гор­дiв­ни­це…

    Хто я для те­бе? Зай­да, за­во­ло­ка…

    Адже ме­не усю­ди так зо­вуть…

    Ти завт­ра вже про ме­не й не зга­даєш…

    О к с а н а (спус­тив­ши очi)

    Хiба ти завт­ра їдеш?

    С т е п а н

    Що ж я маю то­бi тут очi му­ли­ти со­бою?

    О к с а н а

    Виходить, на­че я те­бе же­ну…

    Я ще ж то­бi не мо­ви­ла нi сло­ва…

    С т е п а н

    Невже я маю ще й то­го дiж­да­тись, щоб ти ме­нi ска­за­ла: "Ви­би­рай­ся"?

    О к с а н а

    (збентежена, зри­ває з виш­нi лис­точ­ки, ку­сає їх (роз­щи­пує в ру­ках)

    Який же ти чуд­ний! Ну, що ж я ма­ла то­бi ка­за­ти? Я не звик­ла так…

    Я iн­ших па­ни­чiв ро­ка­ми знаю i ще вiд них та­ко­го не чу­ва­ла… а ти… не­дав­но що приїхав…

    С т е п а н

    Панно!

    Тi па­ни­чi без­жур­но по­ход­жа­ють не. щи­ро­му доз­вiл­лi по са­доч­ках та ви­би­ра­ють квiт­ку для за­ба­ви, i тiльки ждуть, щоб кра­ще розц­вi­ла­ся.

    А я ж, як в'язень, що на час ко­рот­кий з тем­ни­цi вир­вав­ся i має хут­ко з ве­се­лим свi­том зно­ву поп­ро­ща­тись i розц­вi­ту не має ча­су жда­ти.

    Менi бу­ла б не для за­ба­ви квiт­ка, я ба­чу в нiй жит­тя i во­лi об­раз i краю рiд­но­го кра­су. Для ме­не ку­то­чок той, де б по­са­див я квiт­ку, зда­вав­ся б цi­лим свi­том… Я за­був, що ти жи­веш на во­лi, що для те­бе при­ваб­но­го не­ма нi­чо­го там, де я жи­ву, i на­вiть буть не мо­же…

    О к с а н а (сти­ха, по­хи­лив­ши го­ло­ву)

    Чого ж ти так у то­му пе­вен?

    Ти на­че ду­маєш, що я вже справ­дi якась рос­ти­на, що в ме­нi не­має нi сер­ця, нi ду­шi…

    (В го­ло­сi злег­ка бри­нять сльози Во­на ури­ває).

    С т е п а н (знов бе­ре Тi за ру­ку, во­на не бо­ро­нить)

    Оксано, зо­ре!..

    Пробач… я сам не знаю… я не смiю…

    (з по­ри­вом)

    Нi, я не мо­жу, я не маю си­ли те­бе зрек­ти­ся!

    (Пригортає Ок­са­ну).

    Серденько, ска­жи, чи лю­биш ти ме­не! Про­мов же сло­во!

    О к с а н а

    Хiба ж би я з то­бою так сто­яла?

    (Ховає об­лич­чя у нього на гру­дях. Нi­ма сце­на).

    С т е п а н

    Я завт­ра ста­рос­тiв заш­лю до те­бе.

    Чи батько твiй їх прий­ме?

    О к с а н а

    Татко ду­же те­бе впо­до­бав i ма­ту­ся теж.

    С т е п а н

    Що тiльки дам то­бi я на чу­жи­нi за­мiсть ве­се­ло­щiв рiд­но­го краю?

    Своє ко­хан­ня вiр­не, бiльш нi­чо­го…

    О к с а н а

    Не ду­май, нi­би я пус­та па­нян­ка, що тiльки має на умi за­ба­ви та за­ли­цян­ня. Сi труд­нi ча­си ду­мок по­важ­них I дiв­чат нав­чи­ли.

    Якби ти знав, як ту­га кров гнi­тить!..,

    С т е п а н

    Кров?

    О к с а н а

    Так. Не раз, вер­нув­ши­ся з по­хо­ду, ли­царст­во з на­ми ба­виться при тан­цях.

    Простягне ру­ку ли­цар, щоб узя­ти ме­не до тан­цю, а ме­нi здається, що та ру­ка чер­во­на вся вiд кро­вi, вiд кро­вi братньої… Та­кi за­ба­ви не ве­се­лять ме­не… Ли­бонь, нi­ко­ли не прий­ня­ла б я перс­те­ня з ру­ки та­ко­го ли­ца­ря…

    (Гладить йо­му ру­ку).

    Оця ру­ка вiд кро­вi чис­та.

    С т е п а н

    Се не всi вва­жа­ють за честь.

    О к с а н а

    А я вiд­ра­зу при­вер­ну­лась до те­бе сер­цем за твою ла­гiд­нiсть.

    Скажи, чи всi та­кi в твоїй ро­ди­нi?

    С т е п а н

    Родина в нас ма­ла: сест­ра, й ма­ту­ся, та брат ма­ленький. Так, во­ни у ме­не всi не ли­хi.

    О к с а н а

    Твоя ма­ту­ся, мо­же, не злю­бить нез­най­омої не­вiст­ки?..

    Що я то­дi поч­ну там на чу­жи­нi, да­ле­ко так вiд ро­ду?

    С т е п а н

    Нi, Ок­са­но, то­го не бiй­ся. Ма­ти бу­дуть ра­дi, що при­ве­зу я жiн­ку з Ук­раїни, - мiй батько, уми­ра­ючи, ба­жав, щоб я десь в рiд­нiм краю од­ру­жив­ся.

    Тебе ж ма­лою ма­ти пам'ята­ють.

    (Знов при­гор­тає її).

    Та й хто ж би не злю­бив моєї до­лi, го­лу­боньки Ок­са­ноч­ки моєї?

    Се тiльки в пiс­нi всi свек­ру­хи лю­тi, а ти по­ба­чиш, як моя ма­ту­ся то­бi за рiд­ну ста­не.

    О к с а н а

    Дай-то бо­же!

    С т е п а н

    Менi те­пер здається, що нiг­де на цi­лiм свi­тi вже не­ма чу­жи­ни, по­ки ми вдвох з то­бою. От по­ба­чиш, яке ми там ку­бе­леч­ко зiв'ємо, хоч i в Моск­вi. Нi­чо­го ж там чу­жо­го у на­шiй ха­тоньцi не бу­де, - прав­да?

    О к с а н а

    Авжеж. I, знаєш, якось я не ду­же бо­юся тої чу­жи­ни.

    С т е п а н

    Зо мною?

    О к с а н а (усмi­хається)

    Тим пев­не, що з то­бою. Але й так, хi­ба ж то вже та­ка чу­жа країна?

    Таж вi­ра там од­на­ко­ва, i мо­ву я на­че тро­хи тям­лю, як го­во­рять.

    С т е п а н

    Та мо­ви вже ж нав­чи­ти­ся не­дов­го… ну нi­би тро­хи твер­да… Та дар­ма!

    Оксаночка у ме­не ро­зум­ни­ця, - всього нав­читься.

    О к с а н а

    Не хва­ли за­над­то, бо ще нав­ро­чиш!

    (Трохи пос­мут­нi­ла).

    Я вже й так бо­юся…

    С т е п а н

    Чого, єди­на?

    О к с а н а

    Якось так упа­ло се щас­тя рап­том. Я та­ко­го зро­ду не ба­чи­ла… Всi под­ру­ги мої, тi, що поб­ра­ли­ся, ба­га­то ма­ли i го­ря, й кло­по­ту пе­ред ве­сiл­лям, а я…

    С т е п а н

    Та ще пож­ди! От, мо­же, завт­ра твiй ба­тенько ме­нi по­рiг по­ка­же.

    О к с а н а

    Нi, нi, сього не бу­де, я вже пев­на.

    С т е п а н (жар­ту­ючи)

    Здається, пан­ноч­ка не ра­дi з то­го?

    Коли б ще й гар­бу­за не по­ко­ти­ли?..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx)Lesya_ukra_nka_boyarinya.docx76 Кб2929
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2)Lesya_ukra_nka_boyarinya.fb2101 Кб5105

Пошук на сайті: