Леся Українка - Камінний господар (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.docx108 Кб2638
Скачать этот файл (Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2)Lesya_ukra_nka_kaminniy_gospodar.fb2132 Кб2492
    Осереднiй дво­рик (ра­tiо) в осе­лi сеньйо­ра Паб­ло де Альва­рес, уряд­же­ний на мав­рi­танський лад, за­сад­же­ний квiт­ка­ми, ку­ща­ми i не­ви­со­ки­ми де­ре­ва­ми, ото­че­ний бу­до­ва­ми з га­ле­реєю пiд ар­ка­да­ми, що по­ши­ре­на по­се­ре­ди­нi вис­ту­пом рун­ду­ка i ло­жею (ве­ли­кою нi­шею); пок­рiв­ля га­ле­реї рiв­на, з ба­люст­ра­дою, як орiєнтальний дах, i по­ши­ре­на в се­ред­нiй час­ти­нi тим са­мим спо­со­бом, що i га­ле­рея вни­зу; в обид­ва по­вер­хи га­ле­реї ве­дуть з дво­ри­ка осiб­нi схо­ди: ши­ро­кi i низькi - на­дiл, ви­со­кi й ву­зенькi - на­го­ру. Дiм i га­ле­рея яс­но ос­вiт­ле­нi. В дво­ри­ку свiт­ла не­ма. На пе­редньому пла­нi дво­ри­ка - альтан­ка, обп­ле­те­на ви­ног­ра­дом.

    Дон Паб­ло i дон­на Мер­се­дес, батько й ма­ти Ан­ни, роз­мов­ля­ють з ко­ман­до­ром у дво­ри­ку. Вго­рi по га­ле­реї по­ход­жає скiлька гос­тей - ще не­ба­га­то, - з ни­ми дон­на Ан­на.

    К о м а н д о р

    Дозволите ме­нi сю­ди про­си­ти прек­рас­ну дон­ну Ан­ну на хви­лин­ку?

    Д о н н а М е р с е д е с

    Анiто, йди сю­ди! Тут дон Гон­за­го!

    А н н а

    (перехиляється че­рез ба­люст­ра­ду i заг­ля­дає вниз)

    А вам сю­ди не лас­ка за­вi­та­ти?

    Ах, прав­да, не го­рi на­го­ру йти!

    (Збiгає, смi­ючись, пруд­ко вдiл).

    Д о н н а М е р с е д е с

    Ти, Ан­но, над­то го­лос­но смiєшся.

    Д о н П а б л о

    I жар­ти сi ме­нi не до спо­до­би.

    Ти му­сиш пам'ята­ти…

    К о м а н д о р

    Не сва­рi­те моєї на­ре­че­ної за теє, що близький шлюб її не зас­му­тив.

    Я звик до жар­тiв дон­ни Ан­ни.

    Д о н н а М е р с е д е с

    Пабло, нам слiд пi­ти на­го­ру гос­тi ба­вить.

    К о м а н д о р

    Прошу ли­ши­тись трош­ки. В нас в Кас­тiльї не зви­чай на­ре­че­ним бу­ти вдвох.

    Та я не за­ба­рю вас. Дон­но Ан­но, про­шу прий­ня­ти сю ма­лу оз­на­ку ве­ли­кої по­ша­ни i лю­бо­вi.

    (Виймає з-пiд пла­ща кош­тов­ний пер­ло­вий убiр для го­ло­ви i скло­няється пе­ред Ан­ною).

    Д о н н а М е р с е д е с

    Що за чу­до­вi пер­ли!

    Д о н П а б л о

    Командоре, чи не за­над­то до­ро­гий да­ру­нок?

    К о м а н д о р

    Для дон­ни Ан­ни?!

    А н н а

    От ви зад­ля чо­го ме­не пи­та­ли вран­цi про уб­ран­ня!

    К о м а н д о р

    Боюсь, я, мо­же, не зу­мiв доб­ра­ти…

    Але я ду­мав, що як бi­ле вбран­ня, то бi­лi пер­ли са­ме…

    А н н а

    Дон Гон­за­го, ви хо­че­те зов­сiм не ма­ти вад, а се вже й не га­разд, - се приг­нi­тає.

    Д о н н а М е р с е д е с

    (нишком, сiп­нув­ши Ан­ну)

    Анiто, сха­ме­нись! Ти ж хоч по­дя­куй!

    Анна мовч­ки вкло­няється ко­ман­до­ро­вi гли­бо­ким це­ре­мо­нi­альним пок­ло­ном.

    К о м а н д о р

    (здiймає убiр над її го­ло­вою)

    Дозвольте, щоб я сам пок­лав сi пер­ли на гор­до­ви­ту сю го­лiв­ку, впер­ше по­хи­ле­ну пе­ре­до мною низько.

    А н н а

    (раптом вип­рос­тується)

    Хiба iнак­ше ви б не до­сяг­ли?

    К о м а н д о р

    (наложивши на неї убiр)

    Як ба­чи­те, до­сяг.

    Дворик спов­няється юр­бою мас­ко­ва­них i не­мас­ко­ва­них, роз­маїто уб­ра­них гос­тей, - од­нi зiй­шли з го­рiшньої га­ле­реї, а дру­гi увiй­шли з над­вiрньої бра­ми. Ме­жи ти­ми, що на­дiй­шли з бра­ми, од­на мас­ка в чор­но­му, ши­ро­ко­му, ду­же фал­дис­то­му до­мi­но, об­лич­чя їй щiльно зак­ри­те мас­кою.

    Г о л о с и в ю р б i г о с т е й

    (що зiй­шли з га­ле­реї)

    Де наш гос­по­дар?

    Де гос­по­ди­нi?

    Д о н П а б л о

    Ось ми, лю­бi гос­тi.

    Д о н н а М е р с е д е с

    (до но­воп­ри­бу­лих)

    Таке ряс­не блис­ку­че гро­но гос­тей кра­сить наш дiм.

    П i д с т а р к у в а т а г о с т я

    (з но­воп­ри­бу­лих до дру­гої, дав­нi­шої, ниш­ком)

    Либонь, вже зра­ху­ва­ла i скiльки нас, i скiльки ми кош­туєм!..

    Г о с т я д р у г а

    (так са­мо до по­пе­редньої)

    О, вже ж, Мер­се­дес на ра­хун­ки бист­ра, лиш на гос­тин­нiсть по­вiльнi­ша тро­хи…

    Г о с т я-п а н н о ч к а

    (до Ан­ни, вi­та­ючись)

    Анiто, як же ти пре­пиш­но вбра­на!

    (Тихше).

    А тiльки в бi­ло­му ти заб­лi­да.

    А н н а

    О, се нi­чо­го, се те­пе­ра мо­да.

    (Ще тих­ше).

    Як хо­чеш, я бi­лил то­бi по­зи­чу, бо в те­бе на­вiть i чо­ло чер­во­не.

    П а н н о ч к а

    Не тре­ба, дя­кую.

    (Одвертається, вiдс­ту­пив­ши, i поп­рав­ляє мас­ку й во­лос­ся, щоб зак­ри­ти ло­ба).

    М о л о д а п а н i

    (нишком до дру­гої, по­ка­зу­ючи очи­ма на Ан­ну)

    Який убiр!

    Д р у г а м о л о д а п а н i

    (iронiчно)

    Та тiльки ж i по­тi­хи! Бiд­на Ан­на!..

    С т а р и й г i с т ь

    (до до­на Паб­ло)

    А що, дон Паб­ло? вже те­пер на­реш­тi пок­ли­че вас ко­роль до сво­го дво­ру, - та­ко­го зя­тя тесть…

    Д о н П а б л о

    Його ве­лич­нiсть не по зя­тях, а по зас­лу­зi цi­нить.

    С т а р и й г i с т ь

    На жаль, оцiн­ки ча­сом дов­го жда­ти.

    Д о н П а б л о

    Чи дов­го, ви са­ми заз­на­ли лiп­ше.

    (Повертається до iн­шо­го).

    Ви, гра­фе? Як я ра­дий! Честь яка!

    Господар, гос­по­ди­нi, ко­ман­дор i гос­тi йдуть у дiм до­лiш­нiм вхо­дом. Мас­ка "Чор­не до­мi­но" ли­шається в дво­ри­ку, не­за­мiт­но вiдс­ту­пив­ши в тiнь вiд ку­щiв. Не­за­ба­ром Ан­на з мо­лод­ши­ми да­ма­ми з'являється на го­рiшньому рун­ду­цi.

    Слуги роз­но­сять ли­мо­на­ду та iн­шi хо­ло­до­щi.

    Д о н Ж у а н

    (замаскований, у мав­рi­тансько­му кос­тю­мi, з гi­та­рою, вхо­дить з бра­ми на дво­рик, стає про­ти рун­ду­ка i, по ко­рот­кiй пре­лю­дiї, спi­ває)

    У моїй країнi рiд­нiй

    єсть од­на го­ра з криш­та­лю, на го­рi тiй, на шпи­леч­ку, сяє за­мок з дi­аман­тiв.

    Лихо моє, Ан­но!

Пошук на сайті: