Леся Українка - Лісова пісня (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lesya_Ukrainka-Lisova_Pisnya.docx)Lesya_Ukrainka-Lisova_Pisnya.docx70 Кб12763
Скачать этот файл (Lesya_Ukrainka-Lisova_Pisnya.fb2)Lesya_Ukrainka-Lisova_Pisnya.fb2140 Кб5584
А чого ж ти стикаєшся отут як потороча? - таж поночi!

Л у к а ш

Я свiтляки ловив…

(Уриває).

Л е в

(завважає свiтляки на Мавцi)

Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!

Тепер я бачу сам, чия то справа.

М а в к а

Я ж, дядечку, його порятувала.

Л е в

Дивись ти - "дядечку"! Знайшлась небога!

А хто ж його призвiв у пастку лiзти?

(Докiрливо хитає головою).

Ей, кодло лiсове! Така в вас правда!..

Ну, попаду ж i я Лiсовика, то вже не вирветься, - в пеньок дубовий вщемлю те бородище-помелище, то буде вiдати! Бач, пiдсилає своїх дiвок, а сам - i я не я!

М а в к а

(швидко збiгає з верби)

Нi, вiн не винен! Хай Змiя-цариця мене скарає, якщо се неправда!

I я не винна!

Л е в

От, тепера вiрю, бо знаю, се в вас присяга велика.

Л у к а ш

Вона мене порятувала, дядьку, от бiгме, згинув би тепер без неї!

Л е в

Ну, дiвонько, хоч ти душi не маєш, та серце добре в тебе. Пробачай, що я нагримав зопалу.

(До Лукаша).

Чого ж ти по свiтляки погнався на болото?

Хiба ж вони по купинах сидять?

Л у к а ш

Та то якiсь були такi летючi!

Л е в

Еге! то знаю ж я! То Потерчата!

Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра щеняток-ярчукiв, то ще побачим, хто тут заскавучить!

Г о л о с к и П о т е р ч а т

(озиваються жалiбно, подiбно до жаб'ячого кумкання)

Нi, нi, дiдуню!

Нi, ми не виннi!

Ми в драговиннi ягiдки брали.

Ми ж бо не знали, що тута гостi, ми б не зринали iз глибокостi…

Ой нене, сум!

Нум плакать, нум!

Л е в

Чи бач, як знiтилась невiрна пара, вiдьомський накоренок! Та нехай, я вже дiйду, хто винен, хто не винен!..

(До Лукаша).

А що, небоже, чи не час додому?

Ходiм помалу.

(До Мавки).

Будь здорова, дiвко!

М а в к а

Ви завтра прийдете? Я покажу, де є хороше дерево на хату.

Л е в

Я бачу, ти про все вже розпиталась.

Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик, та й вам до нас прийдеться привикати.

Ходiмо. Прощавай!

(Рушає).

М а в к а

(бiльш до Лукаша, нiж до Лева)

Я буду ждати!

Лукаш вiдстає вiд дядька, стискає мовчки обидвi руки Мавцi, безгучно її цiлує i, догнавши дядька, iде з ним у лiс.

М а в к а

(сама)

Коли б ти, нiчко, швидше минала!

Вибач, коханая! Ще ж я не знала днини такої, щоб була щасна так, як ти, нiченько, так, як ти, ясна!

Чом ти, березо, така журлива?

Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!

Не рони, вербо, слiз над водою, буде ж, матусенько, милий зо мною!..

Батьку мiй рiдний, темненький гаю, як же я нiченьку сюю прогаю?

Нiчка коротка - довга розлука…

Що ж менi суджено - щастя чи мука?

Мiсяць сховався за темну стiну лiсу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нiчого не стало видко, тiльки жеврiє долi жар, позосталий вiд огнища, та по вiнку iз свiтлякiв знати, де ходить Мавка помiж деревами: вiнок той яснiє то цiлим сузiр'ям, то окремими iскрами, далi тьма i його покриває. Глибока пiвнiчна тиша, тiльки часом легкий шелест чується в гаю, мов зiтхання у снi.

 

 

ДIЯ II

 

 

Пiзнє лiто. На темнiм матовiм листi в гаю де-не-де виднiє осiння прозолоть. Озеро змалiло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.

На галявi вже збудовано хату, засаджено городець. На однiй нивцi пшениця, на другiй - жито. На озерi плавають гуси. На березi сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галявi чисто викошена, пiд дубом зложений стiжок. По лiсi калатають клокiчки - десь пасеться товар. Недалечко чутно сопiлку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодiю [мелодiї N 11, 12, 13].

М а т и Л у к а ш е в а

(виходить з хати й гукає)

Лукашу, гов! А де ти?

Л у к а ш

(виходить з лiсу з сопiлкою i мережаним кийком у руках)

Тут я,мамо.

М а т и

А чи не годi вже того грання?

Все грай та грай, а ти, робото, стiй!

Л у к а ш

Яка ж робота?

М а т и

Як - яка робота?

А хто ж обору мав загородити?

Л у к а ш

Та добре вже, загороджу, нехай-но.

М а т и

Коли ж воно, оте "нехай-но", буде?

Тобi б усе ганяти по шурхах з приблудою, з накидачем отим!

Л у к а ш

Та хто ганяє? Бидло ж я пасу, а Мавка помагає.

М а т и

Одчепися з такою помiччю!

Л у к а ш

Сами ж казали, що як вона глядить корiв, то бiльше дають набiлу.

М а т и

Вже ж - вiдьомське кодло!

Л у к а ш

Немає вiдома, чим вам годити!

Як хату ставили, то не носила вона нам дерева? А хто садив города з вами, нивку засiвав?

Так, як сей рiк, хiба коли родило?

А ще он як умаїла квiтками попiдвiконню - любо подивитись?

М а т и

Потрiбнi тi квiтки! Таж я не маю у себе в хатi дiвки на виданню…

Йому квiтки та спiви в головi!

Лукаш знизує нетерпляче плечима i подається йти.

Куди ти?

Л у к а ш

Таж обору городити!

(Iде за хату, згодом чутно цюкання сокирою).

Мавка виходить з лiсу пишно заквiтчана, з розпущеними косами.

М а т и

(непривiтно)

Чого тобi?

М а в к а

Де, дядино, Лукаш?

М а т и

Чого ти все за ним? Не випадає за парубком так дiвцi уганяти.

М а в к а

Менi нiхто такого не казав.

М а т и

Ну, то хоч раз послухай - не завадить.

(Прикро дивиться на Мавку).

Чого ти все розпатлана така?

Нема, щоб зачесатись чепурненько - усе як вiдьма ходить. Нечепурно.

I що се за манаття на тобi?

Воно ж i невигiдне при роботi.

Я маю дещо там з дочки-небiжки, пiди вберися - там на жердцi висить.

А се, як хоч, у скриню поклади.

М а в к а

Та добре, можу й переодягтися.

(Iде в хату. Звiдти виходить дядько Лев).

М а т и

Хоч би подякувала!

Л е в

Що ти, сестро, так уїдаєш раз у раз на дiвку?

Чи то вона тобi чим завинила?

М а т и

А ти, братуню, вже б не вiдзивався, коли не зачiпають! Ти б iще зiбрав сюди усiх вiдьом iз лiсу.

Л е в

Якби ж воно такеє говорило, що тямить, ну, то й слухав би, а то…

"вiдьом iз лiсу"! - де ж є вiдьма в лiсi?

Вiдьми живуть по селах…

М а т и

То вже ти на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй ту погань лiсову, то ще дiждешся колись добра!

Л е в

А що ж? таки й дiжду.

Що лiсове, то не погане, сестро, - усякi скарби з лiса йдуть…

М а т и

(глузливо)

Аякже!

Л е в

З таких дiвок бувають люди, от щоЇ

М а т и

Якi з їх люди? Чи ти впився? Га?

Л е в

Та що ти знаєш? От небiжчик дiд казали: треба тiльки слово знати, то й в лiсовичку може уступити душа така самiська, як i наша.

М а т и

Ну, а куди ж тодi вiдьомська пара подiнеться?

Л е в

Ти знов таки своєї?..

От лiпше заберуся до роботи, як маю тут жувати клоччя!

М а т и

Йди! або ж я бороню?

Лев iде за хату, сердито струснувши головою.

Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита i латана на плечах, вузька спiдничина з набиванки i полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у двi коси i заложене навколо голови.

М а в к а

Вже й перебралась.

М а т и

Отак що iншого. Ну, я пiду - управлюся тим часом з дробиною.

Хотiла я пiти до конопель, так тут iще не скiнчена робота, а ти до неї щось не вельми…

М а в к а

Чом же?

Що тiльки вмiю, рада помогти.

М а т и

Ото-то й ба, що неконечне вмiєш: полiтниця з тебе абияка, тащити сiна - голова болiла…

Як так i жати маєш…

М а в к а

(з острахом)

Як-то? Жати?

Ви хочете, щоб я сьогоднi жала?

М а т и

Чому ж би нi? Хiба сьогоднi свято?

(Бере за дверима в сiнях серпа i подає Мавцi).

Ось на серпа - попробуй. Як управлюсь, то перейму тебе.

(Виходить за хату, узявши з сiней пiдситок iз зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: "Цiпоньки! цiпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цiр-р-р…")

Лукаш виходить iз сокирою i пiдступає до молодого грабка, щоб його рубати.

М а в к а

Не руш, коханий, воно ж сире, ти ж бачиш.

Л у к а ш

Ай, дай спокiй!

Не маю часу!

Мавка смутно дивиться йому в вiчi.

Ну то дай сухого…

М а в к а

(швиденько виволiкає з лiсу чималу суху деревину)

Я ще знайду; тобi багато треба?

Л у к а ш

А що ж? оцим одним загороджу?

М а в к а

Чогось уже i ти став непривiтний…

Л у к а ш

Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..

М а в к а

Чого їй треба? I яке їй дiло?

Л у к а ш

Та як же? Я ж їм син…

М а в к а

Ну, син, - то що?

Л у к а ш

Бач… їм така невiстка не до мислi…

Вони не люблять лiсового роду…

Тобi недобра з їх свекруха буде!

М а в к а

У лiсi в нас нема свекрух нiяких.

Навiщо тi свекрухи, невiстки - не розумiю!

Л у к а ш

Їм невiстки треба, бо треба помочi, - вони старi.

Чужу все до роботи заставляти не випадає… Наймички - не дочки…

Та, правда, ти сього не зрозумiєш…

Щоб нашi людськi клопоти збагнути, то треба справдi вирости не в лiсi.

М а в к а

(щиро)

Ти розкажи менi, я зрозумiю, бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла усi пiснi сопiлоньки твоєї.

Л у к а ш

Пiснi! То ще наука невелика!

М а в к а

Не зневажай душi своєї цвiту, бо з нього виросло кохання наше!

Той цвiт вiд папоротi чарiвнiший - вiн скарби т в о р и т ь, а не вiдкриває.

У мене мов зродилось друге серце, як я його пiзнала. В ту хвилину огнисте диво сталось…

(Раптом уриває).

Ти смiєшся?

Л у к а ш

Та справдi, якось наче смiшно стало…

Убрана по-буденному, а править таке, немов на свято орацiю!

(Смiється).

М а в к а

(шарпає на собi одежу)

Спалю се все!

Л у к а ш

Щоб мати гiрше гризли?

М а в к а

Та що ж, як я тобi у цiй одежi неначе одмiнилась!

Л у к а ш

Так я й знав!

Тепер уже почнеться дорiкання…

М а в к а

Нi, любий, я тобi не дорiкаю, а тiльки - смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорiвнятись.

Л у к а ш

Я щось не розберу, що ти говориш.

М а в к а

Бач, я тебе за те люблю найбiльше, чого ти сам в собi не розумiєш, хоча душа твоя про те спiває виразно-щиро голосом сопiлки…

Л у к а ш

А що ж воно таке?

М а в к а

Воно ще краще, нiж вся твоя хороша, люба врода, та висловить його i я не можу…

(Смутно-закохано дивиться на нього i мовчить хвилинку).

Заграй менi, коханий, у сопiлку, нехай вона все лихо зачарує!

Л у к а ш

Ей, не пора менi тепера грати!

М а в к а

То пригорни мене, щоб я забула осю розмову.

Л у к а ш

(оглядається)

Цить! почують мати!

Вони вже й так тебе все називають накидачем…

М а в к а

(спалахнула)

Так! хто не зрiс мiж вами, не зрозумiє вас! Ну, що се значить

"накинулась"? Що я тебе кохаю?

Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбiв воно своїх не криє, тiльки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперед застави?

Л у к а ш

Була надiя, що вiддячусь потiм.

М а в к а

I знов чудне, незрозумiле слово -

"вiддячуся"… Ти дав менi дари, якi хотiв, такi були й мої - немiрянi, нелiченi…

Л у к а ш

То й добре, коли нiхто не завинив нiкому.

Ти се сама сказала - пам'ятай.

М а в к а

Чому я маю сеє пам'ятати?

М а т и

(виходить iз-за хати)

Се так ти жнеш? А ти се так городиш?

Лукаш поспiшно поволiк дерево за хату.

Коли ти, дiвонько, не хочеш жати, то я ж тебе не силую. Вже якось сама управлюся, а там на вiсень, дасть бiг, знайду собi невiстку в помiч.

Там є одна вдовиця - моторненька, - сама припитувалась через люди, то я сказала, що аби Лукаш був не вiд того… Ну, давай вже, любко, менi серпочка - другого ж немає.

М а в к а

Я жатиму. Iдiть до конопель.

Мати йде через галяву до озера i криється за очеретом.

Мавка замахує серпом i нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одiж на їй просвiчує де-не-де крiзь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на головi синiй вiнок з волошок, у волоссi заплутались рожевi квiти з куколю, ромен, березка.

Р у с а л к а П о л ь о в а

(з благанням кидається до Мавки)

Сестрице, пошануй!

Краси моєї не руйнуй!

М а в к а

Я мушу.

Р у с а л к а П о л ь о в а

Уже ж мене пошарпано, всi квiтоньки загарбано, всi квiтоньки-зiрниченьки геть вирвано з пшениченьки!

Мак мiй жаром червонiв, а тепер вiн почорнiв, наче крiвця пролилася, в борозенцi запеклася…

М а в к а

Сестрице, мушу я! Твоя краса на той рiк ще буйнiше залишає, а в мене щастя як тепер зов'яне, то вже не встане!

Р у с а л к а П о л ь о в а

(ламає руки i хитається вiд горя, як од вiтру колос)

Ой горенько! косо моя! косо моя золотая!

Ой лишенько! красо моя! красо моя молодая!..

М а в к а

Твоїй красi вiк довгий не судився, на те вона зроста, щоб полягати.

Даремне ти благаєш так мене, - не я, то iнший хто її зожне.

Р у с а л к а П о л ь о в а

Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє з краю до краю.

Дай нам зажити веселого раю, поки ще лiтечко сяє, поки ще житечко не полягло, - ще ж неминуче до нас не прийшло!

Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рiдная!

Потiм поникне краса моя бiдная, ляже додолу сама…

Сестро! не будь як зима, що не вблагати її, не вмолити!

М а в к а

Рада б я волю вволити, тiльки ж сама я не маю вже волi.

Р у с а л к а П о л ь о в а

(шепче, схилившись Мавцi до плеча)

Пошук на сайті: