А той був приятелем нашим і спершу були купцями на Русі.
Спочатку були велеречиві, а потім стали злі
і русів гнітити стали…
Сказали ті: «Куди підемо від них?
Де життя вільне знайдемо?
Ми великі сироти, божеська рука од нас одвернулась».
І так на двадцять тисяч літ не могли сутворитися до Русі,
а там прийшли варяги і взяли ту…
Були ті синове влці: русь же повернулась од півночі,
Знову не мала можливості…
В лісах ільмерських зібралась і там є.
Києву ж дана частина мала, там бо всілися варяги,
які захопили владу після венеда Святояра…
Так узріємо навіч того боярина, героя нашого,
який розбив готів із Скотичем.
І була славна подія од приходу слов'янського люду на Русь
тисяча третього року,
як нагле грабіжники напали на нас.
Тоді Святояр був єдиним князем, якого боруси вибрали
на руськолуні.
А той взяв руськолунь і борусів, озброїв їх
і пішов на готів од Воронженця.
Було там десять тем відібраних боянів кінних, не піших.
І так напав на них.
Січа була зла і коротка,
і та буйствувала була до вечора.
Ї були по готах.
4в
Русі бо приглянулася земля та і досі.
А в той час ішли до Києва варяги з купцями і побили
хозарів.
А каган хозарський звернувся до Скотеня, просячи
допомоги.
Відкинув ту просьбу Скотень і сказав:
«Допоможете самі собі».
Віче руськолуні веліло готувати оборону,
бо ворожа сила насувалася до землі Воронженця.
Воронженець був давній, за багато віків оснований далеко
од нападників.
А та ворожина дійшла до Воронженця і взяла його, і там
осіла.
Се Русь була відрізана від заходу сонця,
а інші пішли до сури на південь
і заснували Сурожград біля моря, що належало грекам.
Там кріпив град Сурож Білояр.
Криворіг, був тоді князь русів, пускав білого голуба:
Куди той полетить, туди і йти.
А той полетів на греків.
Криворіг пішов на них війною і розбив їх.
Тут бо греки, як лиси хвостом вертячи,
дали Криворогові золоте руно і комонце стребні.
І Криворіг утримався на Сурожі.
А вони, греки, були на Голуні.
Криворіг догодився, аби руси одкрилися там.
А потім греки напустили на них боянів у залізах і
побили їх.
Багато крові руської пролилося на тій землі.
І ні стягу не лишилося русичам.
Іллірійці сказали, що ми нерозумні, і прийдуть нам
помагати…
Пом'янемо тих, що свою землю руську удобили,
і наших старійшин, які бо стратили сили, русь, на тих
бойовищах з ворогами нашими.
А кров їхня удобила землю нашу.
Сущі бо боги, які, з Перуном ділячись, накували мечі
свої до ворогів іних.
Ми ж їм помолилися нам у поміч…
4г
Сурожу бо святому бути над нами.
А йдемо куди — знаємо: по землі на гори і в луку моря.
А і то всякий день звертаємо погляд свій на богів, які є світ,
його ж звемо Перун, Дажбо, Хорс, Яр та іншими іменами.
Так співаємо славу богам і живемо милістю божою,
допоки й життя.
Се лишилися Сурожа — там вороги наші,
які у темній ямі повзають і погрожують нам хворобами,
Маром-Марою і кінцем життя всім.
Явитися богові сильному і бити пітьму мечем-блискавкою.
Хай та здохне, хай сяйво світить на нас і до нас і видно всім.
Перша слава Сурію стлудіду є, той прогонить зло.
Із тієї темені ізійшло, іздибилося зле плем'я дасуво.
А те зле племено на пращурів наших набігло, напало,
І багато людей було забраних і померлих.
А той Ор-старотець казав:
«Ідімо од землі цієї, де хуни братів наших убивають.
Тоті бо криваві хвостаті звірі нашу худобу крадуть і дітей
убивають».
То бо той старотець сказав: «А підемо до іншої землі,
в якій течуть меди і молоко, і та земля є».
Ї рушили всі і троє синів Орієвих — Кий, Пащек і Горовато,
звідки і три славні племена виникли.
Сини були хоробрі, вожді дружинам.
Отак сіли на коней і рушили.
За ними їхали молодші дружини;
йшла худоба — корови, пов'язані бики, вівці;
їхали діти, старотці і матері, жінки, як марні люди.
Ї так просувалися до півдня, до моря, мечами разячи ворогів,
ішли до Гори великої, до долини травної, багатої злаками.
Там і оселився Кий, що був засновником Києва.
Та то був престол руський.
Багато крові коштував той похід слов'янам.
Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував.
Бо кров є свята.
А кров наша про те каже, що ми русичі всі.
Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті.
Од отця Орія походимо,
і той час од часу народжується серед нас;
і пов'язано се сяк бо є до самої смерті…
Не забудемо також ільмерців, які нас охороняли.
Були не окремі, а з нами злилися
і кров свою давали і за нас.
Давно були на Русі хозари, зараз варяги;
ми ж русичі, аж ніяк не варяги…
Залишимо на суру молоко наше в травах на ніч,
додамо до нього щавлю й іних трав, як говорили прастаротці,
і даймо се суритися.
І пиймо тричі на славу богам і п'ять разів щодня.
То бо наше старе почитання богам повинні потребити,
і треба та буде пов'язом поміж нами.
Ані Мара, ні Морока не сміємо славити.
Ті бо то диви є нашим нещастям…
Наші діди в небесах…
ІІ. На Прип'яти і біля гори Карпатськой
5а
З підкорення се починали ми те заселення.
Мовимо, що так літ за тисячу п'ятсот до Діра пішли прадіди
до гори Карпатської
і там оселилися і жили ладно.
То бо родами правили отці-родичі,
а старійшиною роду був Щек, од оріян той був.
Паркун благоволив нам, і завдяки йому жили спокійно.
І таким було життя п'ятсот літ,
а потім подалися на схід сонця і пішли до Дніпра.
Та бо ріка є, що до моря тече.
І там на півночі оселилися на ній.
І називали Дніпро Прип'яттю,
як і отці називали Дніпро Прип'яттю.
І там жили п'ятсот літ.
І віче правило, і боги оберігали од багатьох ворогів,
які звалися язиги.
Іллірійців там багато осіло і стало огнищанами.
І там худоба водилася в степах,
і там тільки богами оберігатись могла.
І так, як говорили, відпочили,
і наскладали немало золота,
і жили заможно.
5б
Так се язиги розвернулися на південь, залишивши нас.
І так ми йшли, ведучи худобу — корів своїх і биків.
І тут побачили багато птахів, які летіли до нас.
А ті галки і ворони від покорму летіли — була покормка
велика у степах.
То ж бо ті племена костобоків напали і багато було втрат.
І кров лилася тут, коли враз сікли голови ворогам своїм,
а ті вороння поїдало.
І там Стрибог свистів у степах,
а Борей гундів до полуночі, тривожачи нас.
Тут була січа велика — язиги і костобоки билися із злими
втікачами і крадіями худоби нашої…
І була та убориця за двісті літ (до нашого часу).
І наші родичі відійшли до лісів і там оселилися.
А за сто літ з'явилися там готи Германаріха, злоблячись
на нас.
І тут була убориця велика:
готи були потіснені і відтручені до Дінця і Дону.
А Германаріх пив вино, що буде любим братом поза
воєводами нашими.
І так все владналося,
почалося нове життя.
///. Війни з готами і гунами
6а
Од Ора були наші отці спільно з борусами до приходу
на Рай-ріку, на Дніпро
і до Карпатської держави.
По родах ті правили від імені родичів і віча.
І всяк рід називався іменем своїх родичів, які правили,
і звідки прийшли до Гори також.
А князі і воєводи-отці вели людей битися з ворогами во
славу Перунову.
І се Дажбожа допомога наверталася на нас;
і була держава та Руська од русів.
А борусичі билися, і безперервна війна йшла всяк час
і многі січі-битви, що вороги починали,
і жодна не була пережита до кінця, як з римлянами, так
і з готами.
Тут Германаріх прийшов до нас і напав на нас.
Отож розбиті ми були римлянами і настигнуті готами
і (лишились) між двома огнищами тліти і згорати.
А тут настала велика біда: жнива наші спалені,
і нічого не лишилося, крім диму і попелищ.
Тут бо прилетіла до нас птиця божеська і. сказала:
«Відійдіть на північ і нападете на ворогів, коли вони
підуть на села наші».
Опісля так і було. Зробили вигляд, що йдемо на північ,
а (потім) напали на них і розбили їх.
Подолавши їх, пішли до них і стали станами по Дунаю.
І римляни напали на нас, і побили багатьох.
Хоч спішили вони нас обезглавити, а тако ми обезглавили їх.
І тьма воїнів була обезглавлена…
Великі сніги, холоди, голод мучили наших людей.
Лише стаючи втікачами і лишаючись безо всього,
вони немало натерпілися,
бо незалеглести мали і ту творили…
6б
А по ста двадцяти роках брані готи,
тиснені гунами і берендеями,
відійшли на північ, поміж Рай-рікою і Двіною,
і там осіли.
Германаріх і Гуларіх привели їх па нові землі.
Се бо гуни з берендеями і своїми отарами стали в тому краї.
Там було багато коней, худоби, трава злачна і вода жива.