набігів. Король Польський Сигізмунд перебував поблизу своєї армії на Волині. Війська
Польські зійшлися з Турецькими в урочищі на Цецорі і дали бій з упертим натиском з обох
сторін. Він тривав понад п'ять годин з перемінним щастям і нарешті завершився перемогою
над Поляками, яких було розбито і розсіяно. Козаки Малоросійські, бувши при тому поміж
двома ворогами, тайними і явними, робили, звичайно, як на панщині або як невільники
працюють. Але коли прийшло діло до поразки і замішання Польського, тут вони як слід себе
показали, вчинивши відступ безстрашний і в порядку з сильною своєю батавою, котрою
багатьох порятували і Поляків, що причаїлися за їхніми лавами. Серед численних побитих і
полонених військ Польських і Козацьких вбито там ї Сотника Черкаського Полку Михайла
Хмельницького, а сина його, молодого Зіновія Хмельницького, взято в полон і відправлено з
іншими до Туреччини.
Хмельницький той є нащадком Венжика Хмельницького, раніше бувшого Гетьмана
Малоросійського; він, рахуючись у боярах, або ранговій Шляхті Малоросійській, мав у
вічистому володінні своєму містечко Суботів з хуторами та значними вгіддями, а в ньому
муровану церкву і монастир, предками його і ним споруджені. У службі військовій мав він
чин Сотника в реєстровому Черкаському полку; але за характером, підсилюваним добрим
достатком, значив вельможу краю тутешнього. Пошлюблена з ним була донька Гетьмана
Богдана Анастасія, і від того шлюбу народжений син Зіновій Хмельницький дістав при
хрещенні його друге ім'я, дідівське з матірнього боку, Богдан, дане йому звичаєм Римських
Католиків од хрещеного батька його Князя Сангушка. Сей Зіновій Хмельницький, яко
36
єдиний син у батька свойого, вихований ним у Варшаві піклуванням прямобатьківським і на
коштах вельможних. Всі тодішні класи наук красних пройшов він під керівництвом
найліпших вчителів, щедротою придбаних. Природжена гострота і обдарованість виправдали
турботи батьківські та вчительські. Окрім Інших його знань, особливо вправний він був у
найперших Європейських мовах, а особливо в Латинській та Грецькій, за що вельми любили
його та шанували Римське Духовенство і Польські Вельможі; та й сам Король Сигізмунд
особисто його знав і завше вирізняв з-поміж ровесників. А тому, коли Зіновій, бувши
волонтером при батькові своєму у битві Цецорській, полонений був Турками і ними
проданий з Царгорода до Криму тамошньому мурзі на ім'я Ярис, то Король, викупивши його
з Криму своїм коштом, зоставив його при ділі у своєму Кабінеті і в рангах своєї гвардії. Він
року1629-го, бувши з військами Королівськими в поході супроти Волохів і Угорців, полонив
командою своєю двох Князів Волоських Кантемирів і представив їх Королеві.
Зіновій, перебуваючи при Королі, відвідав одного разу вітчизну свою Малоросію і,
дізнавшись тут, що Польський уряд за розпорядженням Чаплинського, намісника
Гетьманського чи інакше дозорця Чигиринського, за планами і розводами інженерів
Французьких року1638-го побудував зумисне сильну фортецю, Кодаком названу, над рікою
Дніпром, між земель Малоросійських і Запорозьких споруджену з політичним розмислом,
щоб перешкодити чинити сполученню між тих єдинокровних народів, а особливо їхніх
військ, одне одному помічних, забажав оглянути Зіновій будову її і, бувши на тому місці,
запитаний був Чаплинським мовою латинською, чи підтвердить він думку всіх знавців, що
твердиня сія є неприступною? На теє відповів Хмельницький з лагідністю тою ж
Латинською мовою, «що він ще не чув і ніде не читав, щоб створене руками людськими не
могло бути такими ж людськими руками зруйноване, а лише витвір Божий є міцний».
Чаплинський, вважаючи вислів цей за слово бунтівниче або задум якийсь значний, відразу ж
арештував Хмельницького і відіслав під сторожу до Чигирина. Але дочка Чаплинського
Ганна, звільнивши потаємно Хмельницького з-під стражі, дала можливість виїхати йому і
повернутись до Варшави, де він скаржився на Чаплинського Королеві і був задоволений тим,
що Чаплинському в покару за свавільний і образливий вчинок над гвардійським офіцером
відтято було одного вуса. Примножені від Поляків різноманітні Малоросіянам податки,
утиски і всілякого роду насильства подвигнули року1623-го Костянтина Івановича Князя
Острозького, Воєводу Київського подати найпереконливіші скарги Королеві і Сенатові про
гіркий стан народу Руського, доведеного до межі урядниками і військами Польськими, які
правили Малоросією, і що міра свавільства їхнього і безчинства переходить усіляку
терпеливість. Сими скаргами вельми клопотався Владислав, Королевич Польський, що не
раз командував військами Малоросійськими і поважав відмінні заслуги їхні військові при
походах на ЛІвонців і в Померанію та Гданськ на користь союзної Швеції і вельми корисні
всьому Королівству Польському, яке так бідно за них їм виплачувало. Друг Владиславів,
Густав Адольф, Король Шведський, також вступався за сеє діло, подаючи Королеві і
Сенатові через Міністра свого з резиденцією у Варшаві, «що заходи і подвиги обох союзних
Королівств, Польського і Шведського, на користь обопільну завжди вдосконалені були
постійною відвагою і мужністю військ Руських, що становили центр армії Польської; а
безприкладне послушенство їхнє начальству і терпеливість в нуждах і тяготах військових
завжди його дивували й захоплювали, яко самовидця і співучасника тих їхніх подвигів; а
тому він, бувши перед ними вельми заборгований, ніколи спокійно дивитись не може на
учинювані військові тому і народові, з нього створеному, нелюдські насильства та
варварства од свавілля розбещених Поляків, котрі вельми зле коряться своїм урядам і майже
до безначалія дійшовших; і що правління Польське, яке допустило війська свої і Шляхту до
анархії, а володарів і вельмож довело до деспотизму необмеженого, що права приватні і
загальнонародні завше зневажає, сумнівне є в утриманні союзів, з дружніми Державами
укладених і самим надійним правлінням забезпечених».
37
На такі важливі подання та скарги уряд Польський, обнадіявши народ Руський і патріотів
його своєю увагою та скорою допомогою, виконав усе те звичайно по-польськи, тобто до
першого Сейму, що минув у бенкетах та самопохвальбах; і Козаки Малоросійські,
об'єднавшись із Запорозькими, року1624-го змушені були обрати собі Гетьманом
Полковника Корсунського Тараса Трясила, який не вживав згодом сеї назви, і з ним підняти
зброю супроти Поляків оборонну. І за тою системою, не роблячи вони над Поляками жодних
пошуків, зібрались до міста Переяслава і, розташувавши табір свій поміж ріками Трубежем
та Альтою, очікували почину Польського. Поляки стягались зі всієї Малоросії, а почасти й із
Польщі і, зібравшись великою потугою під командою Коронного Гетьмана Конєцпольського,
розпочали атаку на табір Козацький, укріплений обозом та артилерією з окопами. Напад
повторювано і завжди відбивано було декілька днів з великою втратою Польською. Нарешті
Козаки, діждавшись Польського свята, Папським тілом званого, що вони його святкують зі
стріляниною та бенкетами, вислали тієї ночі повзком значну частину піхоти в одну
найближчу балку і на світанку вдарили з двох боків на табір Польський, вдерлися до нього і,
заскочивши багатьох Поляків напівголими, перекололи їх усіх; що їм противилися, знищили,
а решту перетопили в річці і розігнали, здобувши табір їхній з усіма запасами та артилерією.
Опісля сеї поразки Польської, названої Тарасовою ніччю, були Козаки розділені на
багато корпусів та партій і виряджені Тарасом для очищення сіл Малоросійських від Поляків
та Жидів, фаворитів їхніх; а собі взяв Тарас ділянку на роботу цю найпросторішу. Вся
помста Козацька впала тоді на тих невірних, їх вигублено цілими тисячами без всілякої
пощади, а лише примовляючи та приспівуючи аренді їхніх паскових і як вони над ними
знущались вугільними своїми мітками або значками. Уряд Польський, діставши вістку про
поразку своїх військ, і про вигнання Поляків з усієї Малоросії, і що Жиди, їхні прожектанти
та шпигуни, з талмудами своїми теж не були забуті і дістали за митництво належну помсту,
не розпочинав тоді нічого супроти Малоросії, лякаючись Короля Шведського, котрий,
вважаючи за образу, що подання його про Козаків Малоросійських так зле пошановано