байраками до самого монастиря Канівського, котрий стояв поза містом.
Гетьман не раніше спізнав про тую зраду, як уже монастир наповнений був військами
Польськими, і тому здався їм без спротиву. Вони, перев'язавши весь штат Гетьманський і
самого Гетьмана, всього тридцять сім чоловік, поклали їх на прості вози, а монастир і церкву
тамошні, пограбувавши геть чисто, запалили звідусюди, а самі з ув'язненими нагло забрались
і прийшли до Польщі потаємними шляхами, боячись погоні і нападу з міст. Наближаючись
до Варшави, пошикували вони в'язнів своїх пішо, по два разом перев'язаних, і кожному з них
накинули на шию мотуз із зашморгом, за котрий вони ведені кіннотою по місту з тріумфом
та барабанним боєм, проповідуючи в народі, що Схизматики сії подолані в переможному
герці; а згодом замкнуто їх у підземельні в'язниці і кайдановано. Дружини багатьох
захоплених у неволю старшин, забравши з собою малолітніх дітей своїх, подалися до
Варшави, сподіваючись уласкавити і подвигнути на жалість знатність тамошню
зворушливим заступництвом дітей за батьків своїх. Та вони цим лише поживу
кровожерливим тиранам примножили І аж ніяк нічим їм не допомогли, і урядників тих по
декількох днях їхнього ув'язнення потягнено було на страту без жодних зізнань та розбирань.
Тая страта була ще першою в світі і в своєму роді і нечувана серед людей за лютістю своєю і
варварством, і нащадки навряд чи повірять такій події, бо жодному дикому і найлютішому
Японцеві не спаде на думку винахід її, а переведення його в дію настрахало б самих звірів та
чудищ.
Видовище теє відкривала процесія Римська з численними Ксьондзами їхніми, котрі
умовляли ведених на жертву Малоросіян, аби вони прийняли закон їхній на визволення своє
в чистцю; та тії, нічого їм не відповідаючи, молилися Богові за своєю вірою. Місце страти
наповнене було народом, військом та катами з їхніми причандаллями. Гетьман Остряниця,
Обозний Генеральний Сурмило і Полковники Недригайло, Боюн і Риндич були колесовані, і
їм переламавши похвилинно руки та ноги, потягнули з них по колесу жили, аж доки вони
повмирали; Полковники Гайдаревський, Бутрим, Запалій і Обозні Кизим та Сучевський
протяті залізними шпицями наскрізь і підняті живими на палі; Осавули полкові Постилич,
Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай і Сотники Чуприна, Околович,
Сокальський, Мирович та Ворожбит прибиті цвяхами до дощок, облитих смолою, і спалені
повільним вогнем. Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлій і
Загнибіда розтерзані залізними пазурями, до ведмежої лапи подібними. Старшини Ментяй,
40
Дунаєвський, Скубрій, Глянський, Завезун, Косир, Гуртовий, Тумар і Тугай четвертовані по
частинах. Дружини і діти страдників тих, побачивши першопочаткову страту, сповнювали
повітря зойками своїми і риданням, та скоро замовкли. Жінкам тим, за неймовірним
тодішнім звірством, пообтинали груди, а самих посікли всіх до одної, а сосками їхніми били
мужів, котрі були живими, по обличчях їхніх; дітей же, котрі залишились по матерях і котрі
блукали та повзали довкола їхніх трупів, попалили всіх на очах їхніх батьків на залізних
ґратах, під які підкидали жару і роздмухували шапками та віниками.
Головні члени людські, відрубані у замордованої старшини Малоросійської, як от:
голови, руки і ноги розвезли по всій Малоросії і порозвішували на палях по містах. При
всьому тому роз'їжджали війська Польські, що наповнили всю Малоросію і чинили все те
над Малоросіянами, що лише хотіли і вигадати могли: всіх родів безчинства, насильства,
грабунки і тиранства, що перевищували всілякі поняття та описи. Вони, поміж іншим,
декілька разів повторювали вчинені у Варшаві лютості над нещасними Малоросіянами,
кілька разів варили в казанах і спалювали на жару дітей їхніх на очах батьків, заподіюючи
самим батькам найлютіші тортури. Нарешті, пограбувавши всі церкви благочестиві Руські,
віддали їх в оренду Жидам, а утвар церковну, як от: потири, дискоси, ризи, стихарі та всі
інші речі розпродали і пропили тим же Жидам, котрі зі срібла церковного поробили собі
посуд та убрання, а ризи та стихарі перешили на спідниці Жидівкам; а тії тим перед
Християнами вихвалялись, виставляючи нагрудники та спідниці, на яких видні були знаки
нашитих хрестів, ними зірваних. Таким чином Малоросія доведена була Поляками до
останньої руйнації та виснаження, і все в ній уподібнювалося тоді якомусь хаосу чи по
мішанню, що загрожувало останньою руїною. Ніхто із мешканців не відав і не був певен,
кому належить маєток його, родина і саме буття їхнє і чи довго воно потриває? Всілякий з
утратою власності своєї шукав опіки то у попів Римських уніатських, то у ЖидІв, їхніх
однодумців, а своїх присяжних недругів, і не міг вигадати, за що б то схопитися.
Війська Малоросійські, розігнані з їхніх осель та квартир, були в крайньому розладі та
виснаженні. Одначе ж ще раз зібрались вони поодинці над річкою Мерлею і там разом з
Запорожцями року1639-го вибрали Гетьмана із Осавулів Полкових Карпа Півторакожуха,
котрий всіляко намагався побільшити свої війська та відновити з ними свободу
Малоросійську, та ніяк не встиг. Бо Поляки всі шляхи перетяли ще до сполучення з ними
військ Задніпровських і Задесенських, котрих підкорили Гетьманам Коронному і
Литовському, а в Малоросію наслали для управління мешканцями своїх Воєвод, Каштелянів,
Комісарів і Старостів із питоменних Польських родів, котрі для народу були дійсно вовками
хижими, а не пастирями, і народ випив од них прегірку чашу лютості і помсти. Вчиняли
замах Поляки і на Півторакожуха, щоб його з військом, яке було при ньому, знищити; але
він, тримаючись прикордонної межі побіля степів Кримських і Запорозьких, завжди наїзди
їхні вдало відбивав і багатьох урядників їхніх військових, переловивши в наїздах, дарував
Татарам у Крим, а взимку від них діставав баранів та рогату худобу на прохарчуваня свого
війська. А поміж тим на запрошення Кримського Хана ходив Півторакожуха з військами
своїми і Татарськими відбивати численні Калмицькі орди, які вийшли з границь Китайських і
нападали на землі Татарські, і, звитяживши у чисельних герцях Калмиків, вигнав їх за Волгу
і зробив тим значну послугу Ханові і його Татарам. Поживши Півторакожуха в такому
промислі три роки, помер у таборі військовому на степах, а похований в пустельному
Слов'янському місті Кам'яному Затоні, і за труну йому правила порожня горілчана бочка.
На місце Гетьмана Півторакожуха року1642-го вибрали Козаки Гетьманом Обозного
Полкового Максима Гулака; але і сей однакову з Півторакожухом мав долю, і спроби його
примножити війська і звільнити Малоросію від ярма Польського були марними. Коли він
вийшов було з військами до річки Тясмину для зудару з Поляками, то чисельністю їхньою
під командою Чернецького, Старости Чигиринського, був розбитий і розсіяний, а обоз із
запасами та артилерією втрачений. І так перебував він у тих же прикордонних межах, де і
Півторакожуха тримався, і мав при собі реєстрового війська лише сім тисяч чоловік і з ними
41
ходив до сусідніх народів на толоку, тобто допомагав між ними найслабшим. І коли Кримці
його закликали, то воював він їхнім коштом на Черкесів, на Волжських ХанІв і на Калмиків і
вельми тим зобов'язав Кримців до взаємності. А коли кликаний од Царів Московських, то
воював він з ними на Заволжинців і Донців; і нарешті запрошений він був Султаном
Турецьким супроти Персів, котрі мали тоді з Турецьким Султаном війну, і ходив коштом
Турецьким з військом своїм за Кубань, в Анатолію, де, поєднавшись з Пашею Турецьким
Джезаром, проходив з ним і військами Турецькими до Перського міста Єривана,
перемагаючи Перські корпуси, з якими стрічався, і на них нападаючи завжди вдало. А коло
Єривану одержано Султанський фірман з проголошенням миру, і Гетьман Гулак повернувся
з цього походу щасливо і був обдарований Султаном вельми багато; поміж іншим жалував
Султан Гетьманові і війську свої Імператорські клейноди, бунчук і пірнач, обсипані
камінням та перлами. Гетьман, поживши в такому титулі ц'ять років, помер; а по смерті його
війська, що при ньому були і значно змаліли числом од походів та довгого некомплектування
новими, об'єднались зі Запорозькими Козаками і розійшлися по їхніх зимівниках, мавши,