часу кожний Король при коронації потверджував під назвою Пакта Конвента; і на підставі
того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох тих націях три рівні Гетьмани з
правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з ім'ям: одного— коронного
Польського, другого— Литовського, а третього— Руського.
На утримання Гетьманів та інших важливіших урядників визначено староства, або
рангові села, та Інші вгіддя, а для резиденції Малоросійського Гетьмана призначено місто
Черкас, що лежить понад Дніпром нижче Києва; провінційний же поділ землі був на
воєводства і повіти, і Руських воєводств засновано тоді чотири: Київське, Брацлавське,
Волинське та Чернігівське, сукупно з Сіверією, названою Сіверія Дукатус. Чини урядові та
самі Гетьмани з урядниками міськими і земськими вибиралися з-поміж лицарства вільними
голосами і затверджувалися Королем і Сенатом; а Сенат складався з осіб, вибраних Сеймом,
або загальними зборами, які складали Депутати, посланці народу, що складався тоді з трьох
класів: шляхетства, духовенства та поспільства.
Шляхетство, за прикладом всіх народів і держав, у природний спосіб складалося із
заслужених, відмінних в землі родів, і завжди воно на Русі іменувалося лицарством, що
обіймало в собі Болярів, які походили з Князівських родин, урядників по виборах І простих
воїнів, званих Козаками з породи, які, видаючи з себе всі чини виборами і їх по виконанню
урядів в попереднє звання вертаючи, творили один лицарський стан, споконвіку тако самим
їхнім Статутовим правом затверджений, і вони мали вічистою власністю своєю одні землі з
угіддями, а поспільством володіли по правах і рангах, і повинність посполитих була
встановлена правами. А ті, що володіли ними стосовно влади їхньої над поспільством,
вважались і називались отчичами, або вотчинниками, од слова й влади, взятих од
стародавніх Патриціїв, себто батьків народних, які керували первісними родинами та
громадами народними, з сумирністю і характером батьківськими.
Духовенство, виходячи з лицарства по обранню гідних, відокремлювалось лише на
службу Божу, а по земству мало одне з ними право.
Поспільством вважались купці та міщани, що мешкали по містах, а по селах вільні
миряни, що платили військові оклади, та підданці Болярів та урядників.
Всі вони підлягали своїм Магістратам і Ратушам, в яких засідали обрані ними Війти та
Лавники, І судилися за правами Магдебургії, здавна запровадженими в Польщі. При таких
громадських постановах і релігія Руська Грецького, або Єрусалимського, сповідання
зрівняна з Римською Католицькою в однакових правах і привілеях, яко вільна і спільниця і
затверджена привілеями Королівськими І Сеймовими Конституціями.
Полуднева частина Русі, або Малоросії, себто Галичина зі своїми округами, не належить
до складу нинішньої злуки Малоросії з Польщею, бо вона після навали Батия з Татарами і
після виснаження і винищення Князів тамтешніх переходила спершу з рук в руки то до
Угорських, то до Польських Королів; нарешті дісталася зовсім Польщі на домагання
спадкове Королів тамтешніх, що побралися на Княжних Руських Галицьких. І Король
Польський Казимир Третій, або Великий, 1339 року заволодів безперешкодно чільним її
містом Львовом, Князем Київським Львом Даниловичем збудованим, і всією тією країною.
Позабиравши в замках їхніх незліченні суми і коштовності неоціненні, ніби в придане своєї
посесії, приєднав її до Польщі під одинакове з нею право і поділив тоді ж на губернії, або
воєводства. Тому і вельми помиляються ті письменники, які, приписуючи все завоюванням
Польським, вважають за одне нинішнє об'єднання з Польщею Литви і Малоросії з колишнім
безпосереднім заволодінням Польщею Галичини, котра в цьому об'єднанні, в договорах і
пактах, при тому укладених, не мала жодної участі.
10
Одначе Казимир Великий, об'єднуючи Галичину з Польщею, будучи в переконанні своєї
справедливості і поважаючи Угорців, що завше нею цікавилися, зрівняв в усіх привілеях
шляхетство і народ тамошній з шляхетством і народом Польським, а рівномірно і релігію
Руську Грецького обряду з релігією Католицькою Римською, і утвердив все те своїми
привілеями та пактами. І ся частина Малоросії, також як і вся та земля, ніколи зброєю
Польською упокорена не була, а лише допомогою Польською і Литовською визволена од
інших володарів і претендентів, якими були Татари і Угорці. Доказом тому є, між іншим,
привілей Короля Казимира Великого, даний1339 року, березня17 дня такого змісту:
«Обачивши утиски і фрасунки люду Руського, оскуділого Княжатами тутешніми, і як їх
нівечать Королі Угорські, виродки нахабних Белів і Коломанів, які здавна землю ону
собічили і нищили без слушних причин, але начальством і зрадами, захищаємо і
приврочуємо люд той до Держави і Королівства на вічні часи, яко ж єсть він нам
єдиноплемінний, від одної крові нашої Сарматицької породжений і нам теж кревною
посесією приналежний, поневаж ми од предків наших і Княжни Галицької уроджені єсьми, і
прето устовуємо, жеби земля Галицька з її князівствами, поділена на воєводства і повіти,
прилучена і з'єдночона зоставала за Короною і Державою Польською вічно і безповоротно і
жеби оборона їй була певна і неодмовна. Лицарству ж Руському, вйосками та околицями
мешкаючому, мати права свої і свободи на добра і набутки зупельне, як се встановлено
шляхетному Лицарству Польському, з яким єдночитися тим, як з рівними і вільними у
всіляких справах і урядах, і вибори судовії чинити, і в них судитися по одному праву
коронному Польському. Теж і поспільству бути на одних правах і повинностях з
поспільством Польським. А належатиме до віри, альбо Релігії, Католицької Руської, то мати
її в одному з Релігією Католицькою Польською, яко ся здавна так вони були; а диспута о
єдностях їхніх належить до капланства, а не мирського люду, яким бути межи собою
злагодне і боронити отчизну і всілякий інтерес їй справувати кождому в своїй вірі свобідно і
без зневаги».
Після об'єднання Малої Росії з Державою Польською першими в ній Гетьманами
зоставлено нащадків природних Князів Руських Світольдів, Ольговичів, або Олельковичів, і
Острозьких, які за правом спадщини, визнаним і завше шанованим Королями Польськими і
Великими Князями Литовськими, урядували своїм народом уже в якості Гетьманів та воєвод
за конституціями Королівства, а не за гідністю Князівською. І се продовжилось до
припинення їхньої Династії по чоловічій лінії, що і в Литовському Князівстві з тамошніми
Князівськими родинами влаштовано було і так само продовжувалось. З тих гетьмануючих
Князів Руських Венцеслав Світольдович, захищаючи воїнством своїм спільне Королівство
Польське від лихих тоді Німецьких Хрестоносців, що поширювали завоювання свої по
берегах Балтійського моря, зробив першому Королеві своєму Владиславу Ягайлові і всьому
його Королівству значні послуги. І коли року1401-го од Магістра Хрестоносців Магнуса
опісля багатьох з ним сутичок і замирень були прислані до Короля Владислава з навмисним
посланцем два закривавлені мечі, що означали по-тодішньому рішучу і жорстоку війну і
виклик на неї, то Венцеслав за повелінням Королівським, злучившись з воїнством Польським
та Литовським, мавши при тому свого війська тридцять сім тисяч при воєводах Ольговичу та
Острогету та при полковниках Рогдою, Полеличу, Громвалу, Колядичу і Купалдію, наступив
з ними на Хрестоносців побіля містечка Динабурга; і поміж тим, як вони Німецькими своїми
лавами оберталися і були повсякчас у рухзх та обертах, Венцеслав позаду своїх військ провів
значну частину піхоти під проводом Рогдая на долішній берег ріки Двіни, і звідтіль піхота,
вломившись в середину табору Хрестоносців, ударила на них Руськими своїми списами в тил
і на всі боки і зчинила серед них сум'яття, а довколишні війська напали тоді на них з усіх
боків і завдали рішучої їм поразки, так що пораховано їх убитими і полоненими до
п'ятдесяти тисяч. Запаси і спорядження з усім табором дісталися здобичею переможців, і
таким чином надовго Хрестоносців тих приборкано. Король Владислав, незвичайно
задоволений і вдячний за такі важливі послуги гетьмана Венцеслава і всього Руського
11
воїнства, нагородив їх різними почестями і подарунками; а коли від чинів Литовських були