влаштовані деякі замахи на привілеї та маєтності чийів Руських та їхнього лицарства, то він,
на подання про те Гетьмана року1409-го Квітня13 дня видав потверджувальний привілей на
пакти об'єднання, і ось він наступного змісту: «Промислом Божеським і доброю волею
нашою і станів наших народних, з'єдночивши ми Дідичне князівство наше Литовське і
підлеглі йому од своєї волі князівства Руські з народом і королівством Польським,
установили єсьмо на те і підписали достаточні пакти єдночення. Але деякі чини Литовські,
як ся ускаржено нам від Гетьмана Руського, не уймуються нигувати зупельної єдності з ними
чинів Руських і шляхти тутешньої побитом визволення їх од ярма Татарів. І просто ми
уставуємо і повторно стверджуємо уфундовані і укріплені пакти з'єдночення народу
Руського з народом Польським і Литовським, і бути їм, яко рівний з рівним і вольний з
вольним вічно і непреложно, і права свої Руські тримати без перешкоди, якось вони слушні
єсть і за тим прийняті в Княжестві нашім Литовськім заєдно з письмом Руським, альбо
Слов'янським, і по них всі суди мати і справи одержувати і добрами своїми дідичними і
набутими обладати і як хотя оборочати несуперечне і без перешкоди іншими правами. Теж і
лицарству Руському з лицарством Польським і Литовським єдність держати, яко рівний з
рівним, на кождих справах і урядах, без жодної упреки і зневаги. А претензії альбо докори о
давнім порятунку люду Руського од ярма Татарського найбарзій ничуємо і касуємо, яко ті
справи знатне одплачоні і одслужоні лицарством Руським проти супостатів Литовських,
зрадливих Лівонців і тих нестатечних Хрестоносців і інших наступців на Ойчизну, од яких
Русняки слушно нас оборонили і голови свої на плацу положили, і за докору їх строгі кари і
нав'язки на винуватців укладаємо».
По смерті Короля Владислава Ягайла наслідував син його старший, Владислав Другий,
прозваний Ягеллоном. Він, коронований року1434-го, найперше турбувався про збереження
та утвердження постанов батька свого, за якими в Князівства Руські, розділені на воєводства
і повіти, потвердив вибраних з тамошніх князівських та шляхетських родин Воєвод,
Каштелянів, Старост і Суддів з усіма іншими урядниками, порівнюючи їх і все шляхетство,
або лицарство Руське, честю та вольністю з Польськими чиновниками та шляхтою, і це
наслідникам своїм зберігати присягою затвердив, а виданим року1435-го, Березня7 дня
привілеєм своїм так узаконив: «Воєводства Руські з лицарством і. народом тутешнім
поставляємо і утверджуємо на тих правах, привілеях і вольностях, які їм од отця нашого
поставлені і утверджені при з'єдноченню добровільному Русі і Литви з Державою
Польською, і да не важить ніхто в оних воєводствах наших ничувати прав їх і привілеїв в
ділах земських і лицарських, теж і в релігіях отечеських наслідуваних добра воля і свобода
да не от'ємлеться ні насилується, і лицарство шляхетське Руське з лицарством шляхетським
Польським і Литовським, і ті народи зупельне з'єдночаться, яко рівний з рівними і свобідний
з свобідним і яко єдиноплемінні суть і доброю волею єдність свою уфундували і укріпили,
визволившись од ярма Татарського спільною раттю Руською і Литовською перед Гедиміна,
праотця нашого, і тепер в іменіях своїх і побитках да імуть Руснаки свободу і волю свою, не
переслідувану і не насилуєму, і судяться в них од самих себе; а в суди земські і градські
вибирають судей і урядників вільними голосами за правами своїми і статутами, які
утверждаємо і заховуємо на вічні времена і за посесорів наших о них ручаємося».
За сим привілеєм і за пактами об'єднання Королі Польські Казимир Четвертий, брат
Владиславів, Ян Альбрехт і Олександр, сини Казимирові, ті права присягали, при коронаціях
потверджували, а інші Королі, що по них були, як то Жизигмунти та інші, привілеями своїми
їх поновлювали.
Король Владислав Ягеллон Другий, затвердивши розпорядження привільні внутрішні,
взявся за справи зовнішні військові. Але в них настільки був щасливим та вдатним, наскільки
мав у них і змінливостей; і політика його, то бадьориста, то безтурботна, упала, зрештою, на
голову його, запаморочену гордливим духовенством Римським, Він року1435-го через
послів своїх потвердив мир з Турками, зупинивши давноминулі прикордонні чвари та
12
незгоди. Султан їхній Амурат Перший, який провадив тоді війну з Цісарем Німецьким за
Сербію та Угорщину, переконливо просив Короля взяти поміж ними посередництво і
помирити їх у їхніх незгодах або дати йому підмогу в тій війні, за те обіцяв йому великі
гроші або поступку в землях, суміжних з Польщею. Король від усього того відмовився, а
року1439-го взяв сторону Угорців, і, виступивши з армією своєю проти Турків, розбив їх
двічі в Трансільванії, а нарешті зійшовшись з Султаном на границях Угорських, подолав і
його у головній битві недалеко ріки Дунаю, змусивши Султана з рештками армії своєї
відступити за Дунай. Плодом сих перемог було те, що Угорці визнали Владислава за свого
Короля, яким він і був у них справді протягом пяти літ. Султан також визнав його у тій
гідності і відступив йому всі свої претензії на Угорщину, а Король знов уклав з Султаном
мир, який був затверджений з обох боків присягами і трактатами; і по тому він,
нагороджуючи своє воїнство, зробив великі пожалування і дарунки чинам і війську
Руському, що відмінно допомагало у всіх його звитягах; а було в тих походах сорок три
тисячі сімсот чоловік під командою воєвод: київського Світольдовича і сіверського
Ольговського та полковників: Блудича, Дулепи, Претича, Саная, Бурлія і Артазія, яким між
іншими дарами Королівськими жалувано від нього герби та золоті коряки на поворозах,
себто на шнурах шовкових, почеплених через плече і схожих на сучасні аксельбанти або
кавалерії.
Мир той довго не тривав, і Король року1444-го порушив його у найпідступніший та
найганебніший спосіб. Папа Римський ЄвгенійIV, відаючи про відвагу Королівську і
хоробрість його воїнства, що вперше майже перемогло так гучно сили Турецькі, які жахали
до того всю Європу, підмовив Короля знову напасти на Турків, які воювали тоді з
Венеціянами та Далмацькими народами, котрі, будучи християнами Грецької віри, просили
Папу допомогти їм супроти Турків, обіцяючи за те прийняти його релігію і верховне над
собою Ієраршество. Король відмовлявся довго великою для себе ганьбою і тяжким гріхом за
віроломство і зламання присяги, учинених з Султаном Турецьким при укладанню з ним
недавнього миру. Та Папа буллою своєю розгрішкв Короля від усіх присяг та зобов'язань
його супроти Турків, запевняючи, шо присяги з невірними нічого не варті і Християни від
них завжди можуть бути вільні. На додачу до того прислав вік легата свого Кардинала
Іульяна Чезаріні до Короля з добрячим мішком золота, котрий ніколи з ним не розлучався, а
Король, зібравши зараз достатні сили і не сповіщаючи про те Султана, вирушив у його
провінції і, минаючи їх, яко ворог, переправився за ріку Дунай, спрямовуючи похід свій до
міста Андріанополя. Султан, звідавши про нашестя на землі його Короля Польського з
армією своєю явною війною, без оголошення на те причин, протестувався довколишнім
народам, свідчився небом і землею, підносячи до них руки, і, нарешті, присягався всім, що є
найсвятішим на світі, що він не подав жодних причин до заламання миру з Поляками і
урочистих присяг, які його ствердили, І завершив таким виразом: «Зневажили Гяури свого
Бога, споручителя мирних умов; тож закличу я Його собі на допомогу!»
Між тим як Король Польський вибирав собі дорогу до Андріанополя, другої столиці
Султанової, і уявляв при тому безліч користей тамошніх, що можуть дістатись йому як
здобич, Султан Амурат, нагло перейшовши з чисельною армією Балканські гори, застав
Короля та армію його коло міста Варна. Бій почався і тривав з незвичайною жорстокістю
Турків, шо злостилися на Поляків за зухвале зламання ними миру, та з взірцевою мужністю
військ Польських, заохочених попередніми перемогами. Султан безперестанку їздив по своїй
армії і підбадьорював воїнів допомогою свого Аллаха, месника за віроломство, до котрого
невтишно закликав; а Король теж роз'їжджав по своїх військах, бадьорив їх благословінням
Святійшого Папи і присутністю його Кардинала. Нарешті споборники Аллахові перемогли