харчами і фуражем споряджалися від скарбу та поспільства. Зброєю були у кінноти списи,
штуцери, пістолі та шаблі, а в піхоти— мушкети та кинджал, яких виписували та діставали
зі Швеції та Туреччини.
Екзерциція у війську зоставалася давня з поправкою, і звичайний марш колонний звався
«йти сакмою». Для маршу з небезпеці шикувалися трикутником, а з нього вишикувати фронт
значило ставати лавою; але для атаки, а паче для оборони заведено знов сильну з трьох
шеренг батаву, подібну в усьому до стародавньої Грецької, а згодом Римську фалангу, котру
в цілій Європі заведено під іменем батальйону де каре; шикування кінноти в піхоту
відповідало сучасному драгунському пішому строю. Для влаштування охочих, або
15
волонтерів, що завжди збиралися зі зубожілих, або так званих гультяїв, влаштовано п'ять
полків охочекомонних, яких пойменовано прізвищами полковників, призначених
Гетьманами, і утримувано їх на сторожі прикордонній на низу річок Самари, Бугу і Дністра, і
діставали вони щорічно невелику платню, а здебільше вдовольнилися вони звіриною та
рибною ловлею; за поведінку їхню відповідали полковники, число ж їх невизначено, але
полк вважався незбільш як на п'ятсот чоловік.
Влаштувавши таким чином військо Малоросійське, коли року1516-го Хан Кримський
Мелік-Гірей відповідно союзу його з Князем Московським Василієм Івановичем ішов війною
на Польщу та Малоросію, то Гетьман Ружинський з військами Малоросійськими і
Польськими з наказу Короля Жигмунта, виступаючи йому назустріч, зійшовся на границях
Малоросійських над річкою Дінцем побіля міста Білгорода, дав себе заатакувати Ханові,
який, звичаєм азіатським, оточив його своїм військом з трьох боків. Війська Гетьманські
були притиснені тилом до річки та свого обозу, і Татари вчинили страшний ґвалт і пустили
хмари стріл; кіннота Гетьманська, спішившись і вишикувавшись в батаву, а піхота
вишикувана так само фалангою, зустріла натиски Татарські сильним вогнем з мушкетів і
гармат і, ведучи стрілянину без угаву на всю Татарську потугу, завдали їм сильної поразки, і
вони, відчувши свій великий погин, стали відходити. Але Гетьман з місця свого не велів
нікому рушати, а вдавав, начебто він лише боронитися спроможен, а не наступати; тому ж
Татари, протягом цілого дня творячи свої набіги, на ніч відступили на декілька верстов у
степ і розташували розлогий стан свій необачно. Гетьман, маючи своє військо невтомленим,
виступив з ним опівночі в похід і, йдучи зумисне тихо, наблизився до татарського табору на
світанку. А як татари звичайно тримають коней на паші, а не біля конов'язі, то Гетьман
вислав загін кінноти з наготовленими заздалегідь паперовими ракетами, котрі, коли кинути,
могли перестрибувати з місця на місце і робити до шести пострілів кожна.
Кіннота тая, налетівши на татарський стан, запалила свої ракети, кинула їх поміж коней
Татарських і учинила в них велике сум'яття; вони, перелякавшись, бігали щодуху по
табунові, волочили та топтали своїх вершників та сторожів, а поміж тим всі війська
Гетьманські, стріляючи з мушкетів та гармат, напали на Татарський стан, пройшли ним
наскрізь, вражаючи замішаних та знетямлених Татар, і так розбили Хана і його війська
дощенту, забрали табір його з усім його багажем і, обтяжені користьми, зі славою
повернулися у свою землю.
Гетьман Ружинський, повертаючись од Білгорода Руського, був зустрінутий Турками і
Татарами, які виступили були з Білгорода, або Акермана Татарського, що в Бессарабії. Вони,
довідавшись про перемогу над Ханом Кримським і про втрату ним всього табору його з
великим багатством, задумали відібрати тії багатства у Ружинського, напавши на нього
зненацька і врозполох, майже звичайний у війська, що повертається зі вдалого походу. Та
Ружинський був не такий необачний, як Татари собі гадали; він, довідавшись од
прикордонних роз'їздів, що Татари Білгородські з тамошніми гарнізонними Турками
виступили на Очаківський степ, відразу одіслав багажі свої на Уманщину, а сам з військами,
переправившись через річку Буг, засів в очеретах та байраках над річкою Кодимою. І щойно
Татари наблизились до Бугу, то він, наступивши на них зненацька з усіх сторін, зіграв з ними
таку роль, яку вони для нього готували, і, розбивши їх ущент, гнав недобитки до самого
Акермана, відібрав у них усе, що вони мали, і помножив свою здобич, яку розділив поміж
Поляками і своїм військом.
З тої пори Поляки, часто маючи до діла з військами Малоросійськими і шануючи їхню
хоробрість і мужній характер, завели з ними тісну й щиру дружбу, і багато з них служило в
полках Малоросійських, маючи собі за честь— навіть значне шляхетство— іменуватися
Козаками. Од такого загального пойменування Руських воїнів Козаками вийшла згодом та
помилка, якої допустилися всі письменники Малоросійські та Польські, зазначаючи в своїх
літописах та історіях, що опісля Гетьмана Князя Михайла Вишневецького всі інші Гетьмани
обиралися з простих чи реєстрових Козаків. Та це вельми несправедливо і здоровому
16
глуздові суперечне; адже Козаки завжди мали в полках і провінціях своїх багато чиновників
різних ступенів, як-от: Старшин генеральних, полкових і сотенних і земських урядників. І з
якої б то речі або що то за правило, мимо такого числа чиновників обирати простих Козаків?
А коли се приписується повазі перед заслугами та гідністю, то зрозуміло, що офіцери, більше
заслужені й гідні від простих воїнів, і дістали звання свої саме з тих причин; обминати ж їх
на виборах Гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та
міжусобиці приносить.
А ймовірно виникли у письменників такі безглузді висновки про вибори через спільне
слово або назву, уживані і тепер поміж воїнством, що всілякий Генерал є солдатом, а
Гетьман— Козаком, отож-бо всі-всі офіцери і рядові суть воїни, і назви ті всім їм властиві і
пристойні. Про Козаків Руських, а паче про Малоросійських і про саму їхню назву дивне
щось кажуть деякі письменники. Вони, немовби сперечаючись між собою, твердять: одне,
що тії Козаки суть зайди на Русі, то зі Скіфії, або від Татар, або з Кабарди Черкаської; а інші
твердять, що це мовби залишки чужоплемінного народу Козарського. Польські ж історики
показують ще, ніби вони набирались з різної вольниці або наволочі і заселені їхніми
Королями на пустельних землях внизу рік Дніпра та Бугу. Але такі безглузді думки важать
більше, аніж помилки історичні, і, не шукаючи інших істин, сам глузд їх спростовує; адже те
незаперечне, що кожен народ мусить мати своїх воїнів і по необхідності із самих себе, щоб
довіряти свою долю та безпеку не чужоземному, а своєму воїнству, а інакше було б крайнє
безумство і сама необачність, схожі на те, якби змусити стерегти шулікам голубів, а вовкам
— овець. Назви ж воїнам даються звичайно мовою кожного народу по доспіхах або
узброєнню їхньому, і тому видно в одному народові жовнірів, в іншому— яничарів та
спагів, а в іншому— солдатів та жандармів; а далі назви ті діляться на кінних та піших, тому
також відомі назви од мушкетів— мушкетери, од карабінів— карабінери і так далі.
Таким чином, і Руські воїни називалися кінні— Козаками, а піші— стрільцями та
сердюками, і ті назви суть власне Руські, од їхньої мови взяті; наприклад, стрільці— від
стрільби, сердюки— від серця, або запальчивості, а Козаки та Козари— від легкості їхніх
коней, подібної до козиного скоку. Стосовно того, щоб вони були іноземцями або зайдами і
Руський народ довірив би таким волоцюгам долю свою і безпеку, того ніщо не доказує, і
вигадки про те і висновки суть нерозсудливі. Також і думка польських істориків, які
приписують заведення Козаків їхніми Королями, стосується лише нежонатих Запорозьких
Козаків, що зібралися були на Дніпровому низу з Руських охотникІв, про яких історія
широко повідає. Осідлі ж і запасні Козаки, названі від того Реєстровими Козаками, були всі
по провінціях і повітах Руських, і видно їх досі по стародавніх компутах та самих осідлостях,
себто околицях та куренях. А Королі Польські Владислав Другий і Стефан Баторій через
Гетьманів своїх Руських хоча і робили Козакам розпорядження, але те стосувалося лише
управління та комплектування їхніх полків, кінних Козацьких та піших сердюцьких, котрі