Олив’яний перстень – Степан Васильченко

могил встають примари татарської орди… Вітя блукав по ярмарку, як у сні. Все

забулося: вчорашній вечір, Настя, сьогоднішній спектакль. Правда, десь у йому

глибоко гуло, як струни од вітру:

Поки тебе я не бачив,

я щасливий був…

Проте це було поза; свідомістю, а його думки були всі на ярмарку. Крутився на

каруселі, пив квас, купив довгий, в червоному папері, цукерок. Ідучи додому,

думав про те, як він усіх здивує, розказавши, що був на ярмарку. Насті ніс

подарунок – цукерок. Переходив через греблю. Ветха, старенька гребелька заросла

з обох боків темною сумовитою вільшиною. Вітя почув якусь тиху розмову. Далі над

водою, на прикорні сухої вільхи він побачив: сиділа якась пара – парубок і

дівчина, що, видимо, верталися з ярмарку. Вітю щось торкнуло: підслухаю. Пройшов

під пересохлою греблею, став за товстим стовбуром, глянув – і щось бухнуло Віті

в грудях: не може бути! Поруч сиділи Кость і Настя.

У Насті виблискував на руці олив’яний перстень, очевидно, недавно куплений на

ярмарку, Кость хватав її за руку, намагався зняти перстень. Настя боронилась

тільки для блізиру, і перстень незабаром був на руці в Костя. Далі Кость почав

казати, що дід із бабою, що в їх він працює, умовляли його зостатись у них за

сина, що вони обіцяють спорядити йому господарство, оженити його тут у селі…

“Еге-ге-ге… Ось яке діло!” – ударило Віті в голову. Справа видавалась цілком

серйозною. Аж ноги затремтіли у Віті – не встояв на пеньку, плюснув у калюжу,

помчав з-під мосту лепешником у лози. У грудях шуміли струни, як буря.

Брала на Настю лють і жаль: “Не далі, як учора, перед людьми присягалася, що

мене любить, а сьогодні вже з другим! Ні, зраднице, так воно не буде! Отой твій

перстень не сьогодні, так завтра буде у Віті на руці, а як ні…”

Повний гнівних слів і всяких нахвалок, Вітя грузнув по коліна в болоті,

спотикався і механічно шепотів:

Тепер моє серце плаче…

Угу-гу-гу-гу…

XIX

Спектакль зі співами, з декламаціями і, як водиться, на “користь”. Про це

подбала Соня. Помешкання – недобудований “гамазей” за селом, п’єса – твір Василя

на одну дію, що ставили в школі: “На баштані”. Дійових осіб багато, на ролі без

слів заохотили школярів місцевої чотирирічки. Головна розпорядниця – Соня.

Бігала, забувала їсти, вночі не спала, їй, було, запропонували ролю –

засоромилась, почервоніла, замахала руками: “Куди мені, грішній”, – і смутненько

зітхнула. Грати вона дуже хотіла – боялась. Уже сонце схилялось на захід, як

прибули з ярмарку Кость та Настя з новою червоною хусткою. В театрі – аж гудуть.

За сценою вдягаються, гримуються. Усі хвилюються. Василь – спокійний, як завжди.

Кругом його безладдя, суперечки – він гримує Настю з кам’яним виразом. Його

підганяють, сіпають, закидають питаннями – він ще байдужніший, ще спокійніший.

Тільки пильно придивившись до його очей, можна було вгадати в ньому приховану

напруженість, як у того вола, що з осторогою вивозить снопи з грузької нерівної

дороги. За сценою вже стукотять ногами. Соня стражденно:

– Починайте! Та починайте ж бо!

Настя не встоїть на місці, тупає ногами:

– Швидше! Швидше! Бо як стемніє, що будемо робити? Грати при каганці?

Василь приплющує на неї одне око, як на малюнок. Тягне:

– У-у-спіємо.

Одступив крок назад, повільно милується на своє малювання. Розмалював сестру до

свого смаку. Всі на мить примовкли – очей не одведуть:

– Як картина!

Василь гордо витирає руки:

– От тепер можна й третій дзвоник давати.

До суфлера:

– Валю, гляди ж, вивозь!

Настя знала, чого домагалася червоної хустки. Така була вона в ній привабна, так

та хустка була їй до лиця, що тільки вона з’явилась на сцені – так і вбрала в

себе очі всієї аудиторії: захоплення, заздрощі, зачарування – все пішло

шелестом. Проте та ж хустка мало не провалила п’єсу. Суфлер Валя, що на його

була одна надія, бо репетиції не встигли зробити, – цей суфлер теж не міг

одірвати заворожених очей од Насті в червоній хустці, кивав їй, моргав з будки,

поки загубив у зшитку ті слова, які мав подавати. Замовк. Соня припала до

лаштунку, дивиться; за серце взялася, аж зблідла, аж присіла.

Суфлер шарпав нервово листками рукопису. На сцені – мовчанка. Соня вхопилася

руками за голову, бігає: “Скандал!”

Сяк-так Настя пригадує ролю, за нею інші. Грають без суфлера, плутаються. Суфлер

червоний, сконфужений, знизує плечима, виправдуючись, щось собі мимрить, шарпає

сторінками, хвилюється. Вибігає за лаштунки Кость – піт патьоками, за голову

хапається.

– І що він робить! Що він робить! Провалив п’єсу! Вискакує Настя, як буря, очі

віють іскрами.

– Усе пропало! Усе! – До Костя:

– Ну, а ти? Ти пам’ятаєш, що ти молов?

Соня кидається до одного, до другого, благає:

– Тільки не сваріться! Братики, голубчики, ради бога! Чути ж у залі.

Настя ніякої уваги.

– Ганьба! Страмовище! – репетує вона на все горло, червона од обурення…

Раптово прислухавшись, пурх – на сцену, як птах, а там дзвенить уже її голос:

мелодійний, замріяний, мов одразу якимось ковалем перекошений.

Тим часом суфлер надибав-таки в зшитку відповідне місце, повеселів, бадьоро

закивав головою. Пригноблені партнери відживають, гра набуває певного

піднесення, захоплення.

Соня влипла коло щілки, ні на мить не одводить очей: лице в неї міниться, як на

вогні, і на ньому, як на чуткій платівці, одбивається все, що діється на сцені.

Це був прекрасний живий малюнок за лаштунками, що його ніхто не помічав. Острах,

що тремтів крилами у темних очах, раптом мов здуло вітром, очі блиснули

зірницею: гра налагоджується, кращає. Далі густими рожами, ніжними трояндами,

вогневим маком розцвітав у неї на щоках успіх п’єски.

І ось іскра в очах сяє ясніше, ясніше, раптом бризнуло діамантами: відчувається

бурхливий, радісний, переможний кінець… На губах у неї тремтить уже

невтриманий сміх, і руки мимохіть, як заведеш, розставились до оплесків…

Соня шалено заляскала руками: як од бурі, затіпалися на голові в неї стрижені

патли, звуків не було чути – потонули в загальному громі, що ним загула відразу

мовчазна аудиторія.

– 0-ох! – знеможена, радісна, не сіла – впала Соня на маленький ослінчик, що

стояв під стіною за лаштунками. Лежала нерухомо.

І коли б хто зумів намалювати ці притомлені очі, що в них визирали дві

блистинки, щасливу до страждання усмішку і всю її недбайливо розкидану постать,

під нею правдивий був би напис: “Повне щастя”.

Далі пішли співи, декламація – одно від одного краще. Цілу бурю оплесків і

навіть сльози викликав вірш: “Якби ви знали, паничі”, якого продекламувала Настя

з високим піднесенням і щирим артизмом. Настю як на руках не носили. А Кость і

Вітя – мов почамріли. Вони бігали за нею слідом, щось шепотіли, тикали в руки

записочки, вона – слухать не хотіла, а записки недбайливо, не читаючи, ховала

кудись у рукав.

Коли програму було вичерпано й вечірка перейшла на загальні пісні і танки, Настя

пригадала, що їй треба ж нарвати на городі натини корові, і вона разом із Сонею

одразу зникла. Хлопці бігали, шукали, парили парка – як у воду впала. Ні її, ні

Соні.

Тим часом звечоріло.

XX

Город у Бондарихи, як квітник. Хто не був в ясну ніч на городі, – придивіться.

Що сад – то сад, а треба придивитися на город: гляньте, як блідо-зелену листату

шерепу капусту обмережав місяць золотими ниточками, гляньте на гарбузиння, що в

йому стоять калюжки розтопленого золота, на ряди голованів-соняшників, що

розійшлися по межах, мов що загубивши… на картоплю, на буряки, на все те

добро, що ним натопкана свята земелька. Подивіться, а далі пригадайте, що все це

незабаром дивним чином перетвориться в сміх, у радість, у дзвінкі пісні, що все

це зацвіте рожами на щічках того марного хлопчика, що “під тином у старій

ряднині”, блисне в його погаслих очицях тими діамантами, що й у світі немає їм

рівних. От тоді відчуєте ви таку поезію, що аж серце од неї заб’ється. А

особливо після голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви

поливали, і не перепаде вам із нього ні єдиної картоплинки.

Між городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квітами: королевий цвіт,

кручені паничі, чорнобривці, майори, нечесані панни, царська борідка. Все це

гордовите панство топчеться тепер поміж капустою, по грядках квасолі, лізе на

тин, зазирає через лісу у маленьке віконце. “Чи не продали б, хазяєчко Насте,

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: