могил встають примари татарської орди… Вітя блукав по ярмарку, як у сні. Все
забулося: вчорашній вечір, Настя, сьогоднішній спектакль. Правда, десь у йому
глибоко гуло, як струни од вітру:
Поки тебе я не бачив,
я щасливий був…
Проте це було поза; свідомістю, а його думки були всі на ярмарку. Крутився на
каруселі, пив квас, купив довгий, в червоному папері, цукерок. Ідучи додому,
думав про те, як він усіх здивує, розказавши, що був на ярмарку. Насті ніс
подарунок – цукерок. Переходив через греблю. Ветха, старенька гребелька заросла
з обох боків темною сумовитою вільшиною. Вітя почув якусь тиху розмову. Далі над
водою, на прикорні сухої вільхи він побачив: сиділа якась пара – парубок і
дівчина, що, видимо, верталися з ярмарку. Вітю щось торкнуло: підслухаю. Пройшов
під пересохлою греблею, став за товстим стовбуром, глянув – і щось бухнуло Віті
в грудях: не може бути! Поруч сиділи Кость і Настя.
У Насті виблискував на руці олив’яний перстень, очевидно, недавно куплений на
ярмарку, Кость хватав її за руку, намагався зняти перстень. Настя боронилась
тільки для блізиру, і перстень незабаром був на руці в Костя. Далі Кость почав
казати, що дід із бабою, що в їх він працює, умовляли його зостатись у них за
сина, що вони обіцяють спорядити йому господарство, оженити його тут у селі…
“Еге-ге-ге… Ось яке діло!” – ударило Віті в голову. Справа видавалась цілком
серйозною. Аж ноги затремтіли у Віті – не встояв на пеньку, плюснув у калюжу,
помчав з-під мосту лепешником у лози. У грудях шуміли струни, як буря.
Брала на Настю лють і жаль: “Не далі, як учора, перед людьми присягалася, що
мене любить, а сьогодні вже з другим! Ні, зраднице, так воно не буде! Отой твій
перстень не сьогодні, так завтра буде у Віті на руці, а як ні…”
Повний гнівних слів і всяких нахвалок, Вітя грузнув по коліна в болоті,
спотикався і механічно шепотів:
Тепер моє серце плаче…
Угу-гу-гу-гу…
XIX
Спектакль зі співами, з декламаціями і, як водиться, на “користь”. Про це
подбала Соня. Помешкання – недобудований “гамазей” за селом, п’єса – твір Василя
на одну дію, що ставили в школі: “На баштані”. Дійових осіб багато, на ролі без
слів заохотили школярів місцевої чотирирічки. Головна розпорядниця – Соня.
Бігала, забувала їсти, вночі не спала, їй, було, запропонували ролю –
засоромилась, почервоніла, замахала руками: “Куди мені, грішній”, – і смутненько
зітхнула. Грати вона дуже хотіла – боялась. Уже сонце схилялось на захід, як
прибули з ярмарку Кость та Настя з новою червоною хусткою. В театрі – аж гудуть.
За сценою вдягаються, гримуються. Усі хвилюються. Василь – спокійний, як завжди.
Кругом його безладдя, суперечки – він гримує Настю з кам’яним виразом. Його
підганяють, сіпають, закидають питаннями – він ще байдужніший, ще спокійніший.
Тільки пильно придивившись до його очей, можна було вгадати в ньому приховану
напруженість, як у того вола, що з осторогою вивозить снопи з грузької нерівної
дороги. За сценою вже стукотять ногами. Соня стражденно:
– Починайте! Та починайте ж бо!
Настя не встоїть на місці, тупає ногами:
– Швидше! Швидше! Бо як стемніє, що будемо робити? Грати при каганці?
Василь приплющує на неї одне око, як на малюнок. Тягне:
– У-у-спіємо.
Одступив крок назад, повільно милується на своє малювання. Розмалював сестру до
свого смаку. Всі на мить примовкли – очей не одведуть:
– Як картина!
Василь гордо витирає руки:
– От тепер можна й третій дзвоник давати.
До суфлера:
– Валю, гляди ж, вивозь!
Настя знала, чого домагалася червоної хустки. Така була вона в ній привабна, так
та хустка була їй до лиця, що тільки вона з’явилась на сцені – так і вбрала в
себе очі всієї аудиторії: захоплення, заздрощі, зачарування – все пішло
шелестом. Проте та ж хустка мало не провалила п’єсу. Суфлер Валя, що на його
була одна надія, бо репетиції не встигли зробити, – цей суфлер теж не міг
одірвати заворожених очей од Насті в червоній хустці, кивав їй, моргав з будки,
поки загубив у зшитку ті слова, які мав подавати. Замовк. Соня припала до
лаштунку, дивиться; за серце взялася, аж зблідла, аж присіла.
Суфлер шарпав нервово листками рукопису. На сцені – мовчанка. Соня вхопилася
руками за голову, бігає: “Скандал!”
Сяк-так Настя пригадує ролю, за нею інші. Грають без суфлера, плутаються. Суфлер
червоний, сконфужений, знизує плечима, виправдуючись, щось собі мимрить, шарпає
сторінками, хвилюється. Вибігає за лаштунки Кость – піт патьоками, за голову
хапається.
– І що він робить! Що він робить! Провалив п’єсу! Вискакує Настя, як буря, очі
віють іскрами.
– Усе пропало! Усе! – До Костя:
– Ну, а ти? Ти пам’ятаєш, що ти молов?
Соня кидається до одного, до другого, благає:
– Тільки не сваріться! Братики, голубчики, ради бога! Чути ж у залі.
Настя ніякої уваги.
– Ганьба! Страмовище! – репетує вона на все горло, червона од обурення…
Раптово прислухавшись, пурх – на сцену, як птах, а там дзвенить уже її голос:
мелодійний, замріяний, мов одразу якимось ковалем перекошений.
Тим часом суфлер надибав-таки в зшитку відповідне місце, повеселів, бадьоро
закивав головою. Пригноблені партнери відживають, гра набуває певного
піднесення, захоплення.
Соня влипла коло щілки, ні на мить не одводить очей: лице в неї міниться, як на
вогні, і на ньому, як на чуткій платівці, одбивається все, що діється на сцені.
Це був прекрасний живий малюнок за лаштунками, що його ніхто не помічав. Острах,
що тремтів крилами у темних очах, раптом мов здуло вітром, очі блиснули
зірницею: гра налагоджується, кращає. Далі густими рожами, ніжними трояндами,
вогневим маком розцвітав у неї на щоках успіх п’єски.
І ось іскра в очах сяє ясніше, ясніше, раптом бризнуло діамантами: відчувається
бурхливий, радісний, переможний кінець… На губах у неї тремтить уже
невтриманий сміх, і руки мимохіть, як заведеш, розставились до оплесків…
Соня шалено заляскала руками: як од бурі, затіпалися на голові в неї стрижені
патли, звуків не було чути – потонули в загальному громі, що ним загула відразу
мовчазна аудиторія.
– 0-ох! – знеможена, радісна, не сіла – впала Соня на маленький ослінчик, що
стояв під стіною за лаштунками. Лежала нерухомо.
І коли б хто зумів намалювати ці притомлені очі, що в них визирали дві
блистинки, щасливу до страждання усмішку і всю її недбайливо розкидану постать,
під нею правдивий був би напис: “Повне щастя”.
Далі пішли співи, декламація – одно від одного краще. Цілу бурю оплесків і
навіть сльози викликав вірш: “Якби ви знали, паничі”, якого продекламувала Настя
з високим піднесенням і щирим артизмом. Настю як на руках не носили. А Кость і
Вітя – мов почамріли. Вони бігали за нею слідом, щось шепотіли, тикали в руки
записочки, вона – слухать не хотіла, а записки недбайливо, не читаючи, ховала
кудись у рукав.
Коли програму було вичерпано й вечірка перейшла на загальні пісні і танки, Настя
пригадала, що їй треба ж нарвати на городі натини корові, і вона разом із Сонею
одразу зникла. Хлопці бігали, шукали, парили парка – як у воду впала. Ні її, ні
Соні.
Тим часом звечоріло.
XX
Город у Бондарихи, як квітник. Хто не був в ясну ніч на городі, – придивіться.
Що сад – то сад, а треба придивитися на город: гляньте, як блідо-зелену листату
шерепу капусту обмережав місяць золотими ниточками, гляньте на гарбузиння, що в
йому стоять калюжки розтопленого золота, на ряди голованів-соняшників, що
розійшлися по межах, мов що загубивши… на картоплю, на буряки, на все те
добро, що ним натопкана свята земелька. Подивіться, а далі пригадайте, що все це
незабаром дивним чином перетвориться в сміх, у радість, у дзвінкі пісні, що все
це зацвіте рожами на щічках того марного хлопчика, що “під тином у старій
ряднині”, блисне в його погаслих очицях тими діамантами, що й у світі немає їм
рівних. От тоді відчуєте ви таку поезію, що аж серце од неї заб’ється. А
особливо після голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви
поливали, і не перепаде вам із нього ні єдиної картоплинки.
Між городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квітами: королевий цвіт,
кручені паничі, чорнобривці, майори, нечесані панни, царська борідка. Все це
гордовите панство топчеться тепер поміж капустою, по грядках квасолі, лізе на
тин, зазирає через лісу у маленьке віконце. “Чи не продали б, хазяєчко Насте,